Григорій Квітка-Основ’яненко повість Сердешна Оксана скорочено

Григорій Квітка-Основ’яненко повість Сердешна Оксана скорочено

Григорій Квітка-Основ’яненко

повість Сердешна Оксана

скорочено

короткий зміст 

Була вдова, Векла Ведмедиха, розумна, розсудлива, богобоязна і чесного роду. До неї всі ходили за порадою. «Було… і заможненька. …земелька, скотинка, був і вітрячок, та як зосталася удовою, та й пороздавала усе… Скотинку попродала і стала собі з копійки жити».

Навіть коли Охрім умер, вона пішла до волості і сказала, що буде все рівно за нього платити. «…випишіть лишень якого каліку або бідного сироту, а з мене справляйте. Нехай-таки я не даром житиму на світі!»

Дочці Оксані 16 років. «Білявенька, моторненька, швидка, прудка… Де вона, там  з неї і регіт, і сміх, і вигадки. Як то  в матері не було ніякого хазяйства,.. то Оксані нічого  і робити було. Чи вчинила хлібця, чи спекла – мерщій до подруг. На вулиці, на вечорницях, у колядці наша Оксана перед веде…»

Мати боїться пускати, щоб та не загубила слави. Як побачить де старця Оксана, то «поведе до себе, нагодує, обділить чим бог послав…»

Парубки «…аж облизуються, дивлячись на Оксану». Векла говорить: «…через тебе я й весела, і здорова, і від людей у почоті…»

Не хоче виходити заміж, говорить: «…Пішовши за мужика, треба покинути об собі думати, .. а піди лишень на вгород, у поле, і дома возись, і з дітворою, товчись і знай, що дома порайся, мужикові годи, і слухай його, і поважай, а коли ще  і попіб’є, так ти і терпи… Коли б ми жили  у городі, то я б з своєю красою швидко б знайшла собі якого панича … Що то я люблю, щоб у розкоші жити». Матір говорить: «…Кинь такі горді думки!.. щоб тебе сі думки не завели в погибель…» Часто вони міркували. Дочка сказала: «…піду і за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе…»

Швидко і хлопець знайшовся. Сирота, а добра усякого чимало, хоч скотинки, хоч поля – звали Петром. Оксана обіцяла, що восени піде  за нього.

Аж ось у слободу прийшли солдати на постой. Всі дівки на тутешніх парубків і не дивляться, їм треба солдати, а особливо «високий та чорнявий» — капітаном був. І Оксана ходила на нього дивитися. Щовечора всі дівчата  сходилися дивитися на солдатів (на муштру), там була і Оксана. «Копитан»  накинув оком на Оксану та й почав її хвалити. Оксана  це чула. Закохалася дівчина. Зранку пішла по воду, зустріла «копитана». Він сказав, що покохав її, що зробить щасливою. «Оксана – як у раю! Вона все думала об панстві, об розкоші,.. і такий пан каже, що він її любить і щасливою  зробить; от-от вона панею стане.. Що ж їй  тут казати». Вона теж зізнається, що полюбила його. Капітан кинувся її обнімати та цілувати. Побожились один одному любитися до смерті. Зустріла Петра, хотіла йому все розповісти, та  «копитан»  не велів. Кожного вечора зустрічались. Почав так залицятись, що Оксана злякалася. Якби мати тоді запитала, вона б їй усе розповіла.

Одного ранку до них у хату прийшов «десятник», щоб  Векла прийняла до себе жити.

Векла пішла до голови та говорить: «Чи можна сіно з огнем докупи складати? Хоч дуже добре свою дочку знаю і не сподіваюсь від неї нічого недоброго, так люди ж! Такого набрешуть…». Сказав,  що виберуться до сусідів. «Копитан» і передумав. Аж ось свати – прийшли сватати за копитанового денщика. Оксана усе дома сидить, усе блідніша, щоки позападали. Ходили до неї провідувати і жінки, і молодиці. Між ними і Мелашка. Оксана стала потрошку відходити. На вулицю ходила, стала і здорова, і повновида, і рум’яна. А Мелашка їй розказувала, як копитан її любить. Почали знову з ним щовечора зустрічатися під вербою. Побачив Петро, але нікому не сказав, бо був чесний і берігся, щоб кого словом осудити. Прийшов до Оксани, а та сказала, щоб ще почекав. Петро на це відповів: «Глядіть, щоб тоді вже не пізно було». Капітан обіцяє обвінчатися, але йдуть у похід. Обіцяв взяти «бумагу на вінчання»  у полку, а ввечері повернутися і до матері зайти.

Сидить на завалині і чекає. Прийшов «копитан», сказав, що треба йти у село, де полк ночує, там полковий піп їх обвінчає. Оксана плаче, а капітан упхнув її  «нечуственну» у бричку, привіз  на квартиру. Дав випити чаю – Оксана зап’яніла. «Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити – і повік оскоми не збудеш!..»

Прокинулися зранку бліда, як смерть, впала нежива. «Копитан» обіцяє звінчатися. Оксана просить убити її. Навіть капітан сплакнув.

Одного разу прийшов офіцер і сказав, що «копитанові» в похід не можна дівку взяти, треба косу обрізати і нарядити мов денщика. Вона сама обрізала косу.

Він її по походам возив, її стерегли і ніч, і день, щоб не втекла. А зберуться до нього офіцери, то вона щоб стояла перед ними, люльки їм подавала, та взивали її Іванькою. Народила хлопчика. Стала весела, говірлива. Їй більше  волі давали. Ходила провідувати Митрика, «що годувавсь у другім селі». Коли «копитан» випивав, то усім розказував, що не думав вінчатися з нею, а зараз хоче звінчати з денщиком, або програти кому в карти.

Одного вечора всі напились, а Оксана втекла, забрала Митрика (якому був вже 1 рік), свої і його речі кинула біля ставка, щоб  подумали, ніби вона втопилася.

Григорій Квітка-Основ’яненко  повість Сердешна Оксана скорочено

Григорій Квітка-Основ’яненко повість Сердешна Оксана скорочено

Йдучи, вирішила вбити дитину. Викопала яму: «От тобі вічна кватиря готова!..» Але він підбіг до неї, назвав мамою. Говорить Оксана: «Коли я не  вміла бути дочкою, так буду вже матір’ю!» Довго йшла, впала на дорозі. Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Заговорив до неї, підняв її. Розповів про матір, що вона, як дізналася, то вся подерев’яніла і кричала: «…То я її за ніжки та об лавку. Уб’ю, гадюку, уб’ю, змію!..» Начальство відібрало землю, писар – хату. Пішла вона жити до сусідів (до Миколи Штирі).

Оксана зустріла Петра, він  пропонує спочатку їхати до панотця звінчатися, а тоді йти до матері, щоб у селі не сміялись; що син буде йому рідним. Оксана відповіла: «…чужого віку  не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене…». Петро поїхав, а Оксана пішла селом. Всі з неї сміються, говорять, що остидила все село.

Зайшла до Миколиної хати. На підлозі лежить  мати, худа, жовта, бліда. Простила Оксану. Довго плакали. Усе, як було, матері розказала. Почали жити любенько. Векла розповіла людям, як усе було. Всі розсудили, що це більше насильство було,  чим своя охота. Усе менше стали сміятися. Став до них Петро ходити. Хоче одружитися, але Векла говорить: «Стануть говорити, судити, і станеш жалкувати, що узяв таку,.. зненавидиш її. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я умру…». Петро: «Прийми ж мене сироту, у свою сім’ю. Благослови мене, як сина! Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина.   …заприсягаюсь, що  не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу…». Векла: «Нехай же він буде Митро Зав’яжисвіт, бо він нам усім зав’язав світ».

Векла з дочкою не мала ні в чім нужди: Петро  їм допомагав.

Пройшло 5 років. Забігає Митрик у хату, говорить, що йому дали гривенник. Петро розповів, що зустріли капітана. Той запитав, чия дитина. Петро відповів, що «копитанський син». Капітан: «…А мені сказали, што она із сином утопилась… Виш, как меня обманули.  О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня». Дав гривенника, сів у бричку та поїхав.

«Оксана узяла гривенник, звела очі до Бога і кинула той гривенник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались, обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…»

 

Схожі записи

Мітки , , , , , , , , , , . Закладка постійне посилання.