Іван Нечуй-Левицький Невинна

Шкільна бібліотека

Іван Нечуй-Левицький

Невинна

читати

оповідання

 Оце я, матушко, прийшла по ділу до батюшки. Хотіла й висповідаться, і
розказать все дочиста, як воно було. Нехай батюшка за мене оступляться.
Сміються з мене люде та й сміються. Вже мені затого очі висміють.
Продражнили мене злодійкою; злодійка та й злодійка! Не то що, матушко,
люде, а вже навіть малі діти, як часом іду вулицею, то вони граються та
й кажуть проміж себе: он, диви! злодійка йде. Такий мені сором, що вже
швидко не можна буде мені між люде й очей появить. А хто докаже, щоб я в
кого що вкрала? Хіба я винна, що мій чоловік крав? Ой боже мій! Я, серце
матушко, в такім клопоті, що вже й ночі недосипаю. А все то сталося од
того часу, як мого чоловіка посадили на висідку в тюрму. Що на його те
нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, і ладна
землі з’їсти, що я ні в чому невинна й невісна, їй же богу, не-вісна! Я
вам розкажу все дочиста, як воно було і як те лихо на мене спало.
Ото раз в великий піст увечері вдягається мій Петро. А я йому кажу:
«Куди це ти думаєш йти? Надворі грязюка та так поночі, що й з двора в
ворота не потрапиш». А він мені одказує: «Не питай! Не твоє діло; йду,
куди треба». Пішов він, а я сиджу, та куняю, та все його жду. Нема його
та й нема! В хаті тихо. Надворі вже нігде й собака не гавкне: відомо,
пізня доба. Вже й перші півні заспівали; вже на мене сон налягає, а його
нема. Коли чую, стукає він у вікно та й каже: «Одчини!» Ото я одчинила.
Входить він у хату та й уносить на плечах, може, так як з півкорця
чогось в мішку. Кинув він мішок на діл га й каже: «Візьми та спорожни
мішка». Розгорнула я мішок, подивилась, аж у мішку кукурудза. «Де це ти
взяв кукурудзи?»-питаю я в його. А він каже: «Нащо тобі знать! Коли
приніс, то бери, та мерщій ховай, та й не питай. Я купив в одного
чоловіка». «Петре!- кажу я,- гляди лишень, щоб тобі не скрутилось та не
змололось за цю кукурудзу». Я трохи вже догадувалась, де він взяв ту
кукурудзу, бо він вже давно злигався з недобрими людьми та все з ними в
шинку сидить. Так мені стало ніяково: і страшно мені, й сором. Однесла я
ту кукурудзу в комору, а в мене в коморі було ще трохи кукурудзи, бо я
восени заробила собі. Взяла я ту кукурудзу та й висипала в мішок до
своєї; думаю, притулю до своєї, бо мала до чого притулити. Але, їй-богу,
їй-богу, я не винна була ні в чому!
Ото вертаюсь я з комори, а він знов вдягається в свиту. «Чоловіче!-
кажу я.- Куди це ти знов думаєш мандрувать? Бійся бога або котрого
святого! Ти до чогось доходишся. Сиди в хаті та не рипайся, а коли
хочеш, то підеш собі другої ночі, бо ти мені спати не даси». Він з
злістю крикнув, з нестямки вилаяв мене, бо такий палкий та опришкуватий,
як той огонь, хоч на взір ніби й лемехуватий і зателепуватий, бо як
почне розмовлять, то висмикує помаленьку з рота слова, неначе висмикує
за гичку буряки з затужавілої грядки. Ото він знов потягся з хати.
Погасила я світло та й спать не лягла. Сиджу собі на лаві, куняю та й
думаю. І сон мене не бере. Погане діло, думаю, заходиться оце в нашій
хаті! І навіщо оце йому робить? В нас же в хаті не злидні ж нещадимі
завелись.
Але що ж робить, коли він мене не слухає, хоч зве мене розумною.
Говорю до його, як до стіни. А як скажеш йому правду в вічі, то він так
і спахне, як той присок. Заспівали другі півні, аж він знов стукає в
кватирку. Одчинила я двері, засвітила світло, дивлюсь, а він приніс
добрий клунок проса. «Де це ти,-кажу,-береш? звідкіль носиш?» А він тоді
до мене: «Та краду! бери, та ховай хутчіш, та спорожни мішка». «Боже мій
милостивий!-думаю я,-що мені робить?» Однесла я те просо в комору та й
притулила до свого, бо в мене було ще мисок зо три проса, то й було до
чого притулить. Але, їй же богу, я невісна; їй-богу, невісна й не винна
ні в чому! Вернулась я з комори в хату, дивлюся, а він знов вдягається в
свиту. «Куди ти,- кажу,- знов думаєш потягтися?» А він каже: «Та туди ж,
куди й ходив».
Лягла я спати. Лягає й він, не роздягнувшись. Я задрімала. Вже почало
щось сниться, та таке страшне: якийсь ведмідь з рогами,- коли чую, він
встає. «Куди ти,- кажу,- налагодивсь оце йти! Вже ж з півночі звернуло».
А він каже: «Та туди ж, куди й ходив. Злодійство, як горілка розбирає:
вип’єш чарку, заманеться й другої». «Оце,- кажу,- побила мене лиха
година та нещаслива. Цілу ніч тягається десь, як той вовкулака, не дає
мені гаразд одпочить». Пішов він мовчки з хати, а я вже так
напрацювалась, що й заснула. Коли чую, знов торохтить у вікно так, що аж
шибки дзвенять. «А бодай тебе вже на мари винесло, як тебе оце носить!»
— крикнула я в кватирку до його. Засвітила я світло, дивлюсь, а він
приніс п’ять шматків сала ще й клунок пшениці. В мене ще зосталося ^в
боденці од пущення дві четвертини сала. Взяла я ті шматки сала та й
притулила до свого, бо сало ж не значене: думаю, притулю я те сало хоч
до того місця, де лежало наше сало, то все якось буде безпечніше. Але
побий мене хрест святий, коли я була в тім винна. їй-богу, не була
досвідчена, бо я його не посилала й не намовляла на те погане діло.
Заглянула я, матушко-серце, в той мішок, аж там білокора пшениця. «Нащо
ж ти, вороже, приніс мені цієї пшениці?-кажу я до його.- Ти ж знаєш, що
на все село ні в кого нема білокорої пшениці, тільки в Кулика. До чого я
її притулю, коли вона значна? Бери її та неси хутчій з хати, бо я її не
прийму. Про мене, хоч в болото висип».
Став він, задумався, почухав потилицю та й каже:
«А біс його батька знав! Це не день, а ніч: що налапав, те й узяв.
Тепер розкидай вже ти жіночим розумом, бо ти не з біса розумна на ввесь
куток!» «Бодай,- кажу,- тебе розкинуло по шматку на великій дорозі, як
оце ти наробив мені клопоту». Розкинула я розумом і по городі, і по
горищі, і по хлівах — нема де сховать або хоч прихистить. «Біжи ж,-
кажу,- та зірви в помості в коморі дошку, та й сховай там, бо в нас нема
ні зерна ні червоної, ні білокорої пшениці». Подумав він, почухався,
пішов до комори, зірвав дошку, упорався, прийшов та й каже до мене:
«Коли приметикувала, де сховать, то гляди ж, жінко, держи язик за
зубами, та ще й добре, бо в тебе розум добрий, та язик дуже довгий: ти
таки язиката й не дерзка на язик зроду. Як пробрешешся, то і я піду на
Сибір, і ти підеш». Впав він на лаву та й захріп. Ото тільки що почало
розвиднюваться, прийшов староста та й давай трусить. Але, бог дав, якось
минула та струсанина: люде знали, що в мене була кукурудза, було й
просо, було й сало, а пшениці не знайшли, бо й своєї таки не було.
Ото якось минулося те лихо, а я кажу до його: «Гляди ж ти, вороже, не
волочись мені більше вночі та не буди мене по тричі, бо й сам пропадеш,
і мене з маленькими дітьми занапастиш». А він каже; «Ви, жінки, розумні
на всьому готовенькому: от якби й ти крала потрошку то там, то там, то
може б і дохарчувались до нових жнив. Ти принесла б щось до хати, чи
курку, чи гуску, чи порося, і я б приніс, то й діло пішло б спірно».
Намагається він;
«Крадь та й крадь!» «Не діждеш,-кажу я,-цього ніколи, щоб я крала, бо
я чесного роду: і батько мій не крав, і дядьки були хазяйновиті, не буду
красти й я». А тепер от через його і я стала злодійка, та й злодійка, і
другого прізвища мені нема на селі. Та вже мені ніхто так не допік, як
ті Кушніренкові дітища. Як тільки простую вулицею проз Кушніренка, то ті
лобурі повибігають та й репетують: «Тітко Домахо! а нащо ви хотіли в нас
порося вкрасти? Тітка Домаха злодійка!» Та, їй-богу, аж на тин
повилазять та ще й грудками на мене шпурляють. Господи милостивий! Що я
їм такого заподіяла? Ото в чистий четвер ішла я проз Кушніренків двір.
Коли дивлюсь, коло воріт бігають поросятка, та такі чистенькі, як
перемиті. Я впіймала одно поросятко та хотіла погратись та погладити по
спинці. Граюся я з тим поросям та й думаю, грішна: ото якби мені таке
поросятко на посвячін-ня! А воно як закувікає! Десь узялися свині та так
і опали мене навкруги, як ті собаки; а стара свиня як вискочить з
Кушніренкового двору та просто й кинулась на мене, мов скажена сука. За
свиньми сипнули з двора собаки. Стара сука вхопила мене, вибачайте,
ззаду за спідницю та одшматувала пілку од самісінького пояса аж до
землі. Ще, хвалить бога, що не скалічила. Кинула я те порося, а тут
повибігали Кушніренкові діти та давай кричать: «А нащо ви, тітко, хотіли
наше порося вкрасти?» «Та я,- кажу,- хотіла тільки пограться». А вони
давай навзаводи кричать: «Злодійка! злодійка! злодієва жінка!» Та давай
цькувать мене собаками. «Цур вам, пек вам з вашим поросям! Ось через
ваше порося пропала моя спідниця»,- кажу я. Вхопила я той шмат з землі,
зібрала спідницю в руки, щоб хоч не біліла сорочка, та й пішла додому
вже манівцем, сукупними городами, щоб люде не сміялись.
А це після великодня причепилась до мене сусіда Мар-та за ті яйця.
Раз якось іду я через її город додому навпростець, через бур’яни. А вона
така хазяйка, що в її городі в бур’янах зайці виплодились. Іду я та й
угляділа під лопухом дванадцятеро курячих яєць. Я думала, що то моя
курка нанесла, бо було все бачу, що вона літає через тин в Мартин город.
Сама ж Марта про це знає, бо поперебивала ноги ломакою моїй курці і не
раз зо мною за неї лаялась. Я забрала яйця в пазуху, бо вони ж не
значені. Мартині діти вгляділи та й розказали Марті. Од того часу мені
не можна й через її город перейти: кричить на мене: «Злодійка, злодієва
жінка!»,- а за нею й діти. Такий мені сором, такий клопіт, що вже сусіди
нічого мені не позичають.
Ото почала я перед Великоднем вговорювать чоловіка, бо він таки мене
в дечому слухає, тільки в тому, поганому ділі, ніколи мене не слухав.
Все було каже: «Ти й розумна в дечому, а в дечому дурніша од курки». А я
йому й кажу: «Коли вже ти вкрав пшеницю, а я допильнувала, то піди десь
далеко, тільки не в Ямполь, щоб люде не впізнали, та продай оту пшеницю,
а як не продаси, то неси молоти про мене й за сто верстов, коли вже на
тебе таке ‘нещастя спало». А він до мене каже: «Одже ж ти, Домахо,
розумна з біса! І справді часом варт і в жінки розуму позичить». Ото
поніс він ту пшеницю десь далеко до млина, змолов, а я мусила з того
борошна паску спекти Він їсть, діти їдять, їм байдуже за все, а мене все
сум бере: «Борони боже,- думаю,- якого нещастя!» Та ще він до того
зійшовся з поганою компанією, та все десь блукають вночі по селах та по
хуторах; одбився од роботи, бо вночі тиняється, як той звір, а вдень
спить. Ото серце, од того часу він так розледащів, що й за роботу не
візьметься. Настали жнива. Люде в поле, а він візьме свиту та й
потягнеться з компанією або до шинку, або десь на ярмарок.
Минули жнива. Я кажу чоловікові: «Піду я на першу пречисту в Ямполь
на одпуст та й зайду на ярмарок, бо треба купить то сього, то того для
господарства». А він каже: «Про мене, йди, тільки не трать дуже грошей
на ярмарку, бо ті жінки як підуть на місто, то ладні купить цілий
ярмарок». Діждалась я пречистої та й пішла в Ямполь.
Прийшла я на ярмарок, аж там маляр продає образи. Я вгляділа образ
святого Миколая, та такий гарний, що аж сяє на сонці, як золото. Не
втерпіла я та й купила той образ. Пішла я на одпуст та й поставила образ
в церкві; молюся та й думаю: «Буде ж мені тепер од чоловіка, що я
потратила так багато грошей на ярмарку, ще й образ купила». Після служби
божої якийсь піп посвятив нові образи. Людей було сила! Попів було з
десять. Я вже й не пам’ятаю, як я взяла свій образ, пішла з церкви та й
не заплатила попові шість шагів за посвячіння… їй-богу, не знаю, як
воно так трапилось: чи я забула, чи мені памороки одбило, чи ярмарок
заморочив мене, чи я вчинила це з незнавки та з нетямучості, чи я
чоловіка, може, боялась. Приходжу додому, почепила образ на стіні, а в
мене все не виходить з думки: чом я не заплатила попові за посвячіння?
Це ж я вчинила гріх. Коли б мене, борони боже, не скарав святий Миколай
або на дітях, або на худобі, або й на чоловікові. В мене, бачте, все
була думка на чоловіка, що він робить погане діло. Глянула я на святого
Миколая, а він на мене дивиться, та так суворо та сердито. Почала я
варить вечерю, пораюсь коло печі, а святий Миколай все на мене дивиться,
неначе живий, повертає на мене очі, куди не ступлю хоч ступінь, ще й
неначе пальцем свариться. Гляну на другі образи: свята Варвара дивиться
на полицю, святий Юрій неначе дивиться на піч, а святий Миколай все за
мною слідком водить очима. В мене чогось серце стривожилось: це, мабуть,
через те він так страшно дивиться на мене, що я не заплатила шість шагів
попові за посвячіння. Другого дня була неділя. Встаю вранці, заходжуюсь
пораться коло печі. Чоловік розпитує мене за ярмарок, а я й не кажу
йому, що я купила образ. Вглядів він образ на стіні та й каже: «А це
нащо ти купила образ? Пір мало тобі їх висить на стіні. Навіщо ти дурно
потратила гроші?» Як почав він клясти мене, а я й собі не мовчу. Він
слово, а я двоє. Так мене розібрала злість, що я забула, що була свята
неділя. Він розлютувавсь та кинувся мене бити, а я не втерпіла та й
налаяла його: «Будь,- кажу,- ти проклят од нині й довіку! Бодай на тебе
трясця й болячка! Щоб тебе на Сибір завело, як ти оце мене увів у гріх,
що мушу лаятись з тобою до служби божої». Тільки що я налаяла його, а
тут дзвін до церкви: бов! Я так і охолола. Боже мій! Що ж це я сказала!
Я ж прокляла його саме тоді, як до церкви задзвонили… Зварила я обід,
пішла до церкви, хрещуся та молюся, а в мене з думки не виходить, що я
свого чоловіка прокляла в неділю вранці до служби божої. Вернулась я
додому, сіла обідать, а мені й їжа не йде. По обіді він пішов у клуню
спати, а я схилилась на стіл та все журюся, все сподіваюсь якогось лиха.
Вже надворі поночіло. Він вдягається та й іде з хати. Я кинулась до
його, заступила йому двері, прошу, благаю та плачу: «Куди ти йдеш!
схаменися хоч на цей день, вражий сину, бо буде тобі якась напасть!» Він
пхнув мене та й потягся. Опівночі чую, стукає він у кватирку. Я
засвітила світло, одчинила двері. Протираю очі спросоння, глянула, а
мені здалося, що він держить на руках барана. «Навіщо ти, вражий сину,
вкрав оцього барана?-крикнула я на його.-До чого я його притулю? Ти ж
знаєш, що в нас овець і заводу ніколи не було!» А він каже: «Тю-тю на
тебе, дурна! Протри лиш сонні баньки. Це такий баран, що можна й до рота
притулить». Я протерла очі, дивлюсь, а він держить щось на руках,
завинуте в свиту, а обидва рукави теліпаються. Розгорнув він свиту та й
виймає здорове барильце, набите залізними обручами. «Що ж оце ти,
анахтемська душе, припер до господи? -кажу я.-Де ж оце в світі божому я
діну оте барильце?» А ‘він одбив барильце, простелив серед хати свиту,
сів сам, взяв горнятко та й давай точити горілку. Припав він до
горщечка, як віл до води, дудлив, дудлив, а далі перевів дух та й каже:
«Ож на, Домахо, притули оцього барана до рота! їй-богу, як покуштуєш, то
й зґедзкаєшся! Ти зроду не пила такої горілки. Це не така, як у
шинкарів, розведена водою». «А бодай ти не діждав, щоб я злодійську
горілку пила!-кажу я.-Пий вже сам, про мене, й лусни!» Сіла я на лаві:
дивлюсь на нього та й думаю, де б ту прокляту горілку сховать, щоб часом
не трапилось яке лихо. Думала вилити воду з діжки та й влить туди
горілку, а барильце закопати десь на городі. Думала я, думала, а він
сидить та все п’є й не перестає. Я незчулась, як впала на лаву, як і сон
мене зміг…
Коли чую спросоння, щось дверима торгає. Я прокинулась, а надворі
тільки що почало на с’віт благословиться. Я схопилась, дивлюсь, він
лежить серед долу на свиті, мов мрець, а коло нього стоїть барильце. Я
дометику-валась, хто стукає в двері. Кинулась ховать барильце в грубу,
воно не влазить; я засунула його в піч, заклала трісками, заставила
челюсті горщиками, а сама трушуся, неначе мене пропасниця трусить.
Хотіла збудить Петра, торсала його за плечі з усіх боків, смикала за
чуприну, а він лежить, як колода. Я незчулась, як двері виставили й
одчинили, як староста з людьми шусть у хату! Знайшли вони барильце в
печі, взяли барильце, а його, впіймавши на гарячому вчинку, зв’язали та
й повели в тюрму.
Повели його, а я сиджу та все думаю: це ж все лихо виявилося через
мій гріх. Це ж мене покарав святий Ми-колай та свята неділенька. Хотіла
молитись, та боюся й глянуть на образ, Настав вечір. Вийду з хати, а
мені все здається, що на мене сердито дивиться святий Миколай. Увійду в
сіни, неначе бачу його й там, а ввійду в хату, мені привиджується, що
він заглядає в хату з темних сіней в одчинені двері. Куди піду, він
неначе ходить навздогінці за мною, гониться слідком, так що я аж
оглядаюсь. Лягла я спати, мені сниться, що ніби наш батюшка увійшли в
хату, начебто з молитвою. Коли я придивлюсь, аж серед хати стоїть святий
Миколай в золотих ризах, в золотій шапці, з золотою книжкою в руках, та
свариться на мене. Господи, якого страху я набралась! А раз я смерком
пішла по воду до річки. Йду я з відрами між вербами, а під вербами вже
зовсім поночі. Йду я та й оглядаюсь на всі боки, а мені здається, от-от
хтось ухопить мене збоку. Прийшла я на берег, стала на камені, та тільки
що поставила відро, коли щось як скинеться коло самого каменя, та таке
здорове, як людина. Небо на заході було червоне, і я, їй-богу, своїми
очима бачила, як воно заблищало, неначе було в золотих шатах. Я й не
стямилась, покинула й відра та прожогом кинулась втікати стежкою. Та вже
нагодилась одна сусіда, і я з нею вернулась у берег за відрами.
Господи, якого страху я набралась! Було смерком вже боюся й на город
вийти. Терпіла я, та й не стерпіла, пішла в Тернівку сповідаться до тієї
церкви, де я вінчалась з своїм чоловіком, бо кажуть, що в тій церкві, де
шлюб брала, бог простить найбільший гріх. На духу я розказала всі свої
гріхи: як не заплатила шість шагів за посвя- / чіння святого Миколая, як
в неділю вранці прокляла свого чоловіка, як через це його посадили в
тюрму; призналася, що раз в мене не стало солі, і я побігла до сусіди
позичать, а сусіда була в полі; я одсунула своїм ключем засов, набрала
солі в горщику на полиці; згадала, що в мене й пшінця вже мало на кашу,
та й пшінця набрала, та за тим клопотом і забула оддати. «Але,- кажу,-
батюшко! І божуся, й присягаюсь, що я невинна: я не крала, а тільки
позичала, та і досі не оддала». Згадала, як колись у сусіди Марти
знайшла на городі в бур’яні курячі яйця та забрала в пазуху. «Але,-
кажу,- батюшко! їй-богу, я й у цьому невинна, бо думала, що то моя курка
неслася в чужому городі, бо все було літає через тин в чужий город в
бур’ян. Нехай мене святий хрест поб’є, коли я крала». Висповідалась я, а
батюшка й каже: «На ті шість шагів, що ти не заплатила за посвячіння
образа, обміни в церкві свічку та й постав перед святим Мико-лаєм; а в
кого ти брала сіль та пшоно, тому ти повинна оддати, то вийде, ніби ти
позичала, а не крала».
Одговілась я, вернулась додому; якось мені легше стало на душі. Чи
вийду вночі надвір, за мною вже не гониться святий Миколай. Але як гляну
на той образ, то все мені якось сумно в хаті сидіти, бо святий Миколай
все суворо дивиться на мене, як і перше дививсь. Оце, матушко, я
принесла той образ батюшці, нехай коли ласка їх, поставлять його в
церкві, бо я через цей образ ладна од своєї хати одцураться.
1885 року.

Схожі записи

Мітки , , , , , , , . Закладка постійне посилання.