Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено

Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять... скорочено, короткий зміст




 Михайло Стельмах

«Гуси-лебеді летять…»

скорочено

короткий зміст

(Автобіографічна дилогія, розділи І, II)

 І

Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебе­дині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з’я­вилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: «Оті при­несли нам лебеді на крилах життя». Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: «Еге ж: і весну, і життя». Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?

Все це викликає у діда сміх. «Він дуже гарно сміється, хапаючись ру­ками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать пе­рехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них».

Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено
Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено

Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли «на тихі води, на ясні зорі». І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.

Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. «Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб’ячі кістки».

Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено
Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено

II

Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання чита­ти. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в сте­пу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб за­робити на чоботи.

А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: «Хмари йдуть на нас, громи обвалю­ються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле».

Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено
Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено

Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі посе­лилась відраза до пихи та любов до книги, бо «в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі».

Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.

Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено
Михайло Стельмах Гуси-лебеді летять скорочено

Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сво­лока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно переби­рала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. «Мати вірила: земля усе знає, що гово­рить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого». Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м’яту, маковий цвіт і ка­лину, «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль».

В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голо­ду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. «їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду». Назавжди запам’ятався хлопцеві той, «хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба». Малому хлопчику було див­но й боляче спостерігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.

Загрузка...