Олесь Гончар (1918 — 1995). Біографія.

Олесь Гончар (1918 — 1995). Біографія

Загрузка...

Олесь Гончар

1918 — 1995

Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. у селищі Ломівка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у родині робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів.

Будинок Олеся Гончара
Будинок Олеся Гончара

Батько працював у приміському колгоспі в с. Ломівка (тепер на території Дніпропетровська), де й загинув від німецької авіабомби у 1918 році. Мати працювала на заводі металовиробів. Після смерті матері в 1921 році дідусь і бабуся (батьки матері Олеся) забрали його до себе в село Сухе на Полтавщині. Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір.

З 1925 року Олесь вчився у рідному селі, потім у с. Хорошки. У 1933 році закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського району. Олесь ще в школі добре писав, після її закінчення вступив на роботу в редакцію Козельщинської районної газети. У 1933-1937 роках навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського, після закінчення якого працював учителем у с. Мануйлівка і в Харківській обласній газеті «Ленінська зміна».

З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори в основному короткі оповідання в республіканських виданнях («Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик»). У 1938 році вступив на філологічний факультет Харківського університету. За час навчання в університеті (1938-1941) написані новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орлятко», повість «Стокозове поле».

Олесь Терентійович Гончар
Олесь Терентійович Гончар

У червні 1941 року з третього курсу університету Олесь йде добровольцем у складі студентського батальйону на фронт. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприяли письменницької праці. Тим не менше Гончар пише вірші (збірка «Фронтові поезії», опублікований в 1985), робить замітки, що послужили основою його новел 1940-х років і роману «Прапороносці».

Після демобілізації Олесь у 1945 приїжджає до Дніпропетровська, де оселяється у старшої сестри. Він завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті (1946). Але головне – працює над першою частиною роману «Прапороносці» – «Альпи». Роман був помічений Юрієм Яновським, в ті роки головним редактором журналу «Вітчизна», і надруковане в 1946 році. На запрошення Яновського Гончар переїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка АН України. Яновський стає своєрідним наставником молодого письменника, який витягне багато творчих уроків зі спілкування з метром. До кінця своїх днів Гончар з любов’ю згадував свого вчителя («Блакитні вежі Яновського», 1975).

У 1947 році друкується повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини і друга книга роману «Прапороносці» «Голубий Дунай». Роман, що оповідає про визвольну місії Радянської Армії в Європі, був помічений офіційною владою і критикою. Молодий письменник отримав визнання влади, критики і головне публіки.

Олесь Терентійович Гончар
Олесь Терентійович Гончар

У 1940-1950-ті роки письменник продовжує розвивати військову тему в своїх численних новелах, поруч з нею починає звучати і нова тема – мирне життя людей, моральні аспекти їх взаємовідносин. Новели та повісті цього напряму («Микита Братусь», 1950; «Щоб світився вогник», 1955) готують майбутні вершини творчості Гончара в 1960-1970-і роки. Історико-революційна дилогія Гончара «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), присвячена подіям громадянської війни на Півдні України, залишається найбільш слабким анемічний твором письменника. У ці роки починається громадська і публіцистична діяльність Гончара. Він здійснює закордонні поїздки, підсумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951).

У 1959 Гончар обирається головою Спілки письменників України, секретарем Союзу письменників СРСР.

У 1960 році надрукований роман «Людина і зброя», що відкриває нову сторінку у творчості Гончара. Романтико-філософська спрямованість твору, акцент на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, проблеми незнищенності морального духу людини відрізняють цей роман, заснований на спогадах письменника про студентське добровольчий батальйон часів війни. Роман був удостоєний Національної премії України імені Шевченка (1962; в цьому році премія присуджувалася вперше). Друга частина дилогії роман «Циклон» (1970) був написаний після перерви. Тема отримує несподіване продовження – постарілий герой «Людини і зброї» став кінорежисером і знімає фільм про війну. Переплетення реальності і постановочних сцен, сучасності та спогадів про минуле, та й сама кінематографічна тематика змушує згадати «Майстра корабля» Яновського.

Роман у новелах «Тронка» (1963) – перший великий твір Гончара, присвячений сучасному мирному життю. Побудований у вигляді своєрідного «вінка новел», що розкривають різні сторони життя простих людей, мешканців українських степів, роман малює цілу панораму характерів, образів, ситуацій. У «Тронці» вперше в українській літературі гостро ставиться проблема викорінення сталінізму, боротьби старого з новим. На хвилі хрущовської відлиги роман був удостоєний Ленінської премії (1964).

Сумна доля була уготована наступному твору Гончара роману «Собор» (1968). У порівнянні з «Тронка» роман набагато ближчий до традиційного реалізму з чітко вираженими позитивними й негативними героями. Боротьба за відродження духовності, за історичну пам’ять народу як основу порядності у відносинах між людьми знаходиться в центрі оповідання. Прообразом собору в романі послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області. Перший секретар Дніпропетровського обкому КПРС Ватченко впізнав себе в образі негативного героя бездуховного партійця-пристосуванця, що здала свого батька в будинок престарілих. Будучи одним Брежнєва, Ватченко зажадав заборони роману. Роман був надрукований тільки в журналі, вже надрукований тираж книги був конфіскований, переклад роману на російську мову був припинений. Незважаючи на спроби захистити твір (статті Бажана та ін) воно було заборонене і про нього перестали згадувати.

У творах пізнього періоду Гончар продовжував піднімати морально-етичні теми сучасності (роман «Твоя зоря», 1980), тему романтики юнацьких пошуків (повість «Бригантина», 1973).

Гончар займався громадською діяльністю. У 1959-1971 роках – голова правління Союзу письменників України, в 1959-1986 секретар Союзу письменників СРСР, голова комітету з присудження Державної премії УРСР ім. Т.Г Шевченка. У 1966 році виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думати про великого». У 1980 році випустив книгу «Письменницькі роздуми», в якій підводив підсумок своєї діяльності.

У 1962-1990 роках – депутат ВР СРСР. У 1971-1986 – кандидат у члени ЦК КПРС.

З початком перебудови і набуттям Україною незалежності активно включився в громадське життя, був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України. У 1990 році вийшов з КПРС. Депутат Верховної Ради України I демократичного скликання (1990-1994). Свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив в книзі «Чим живемо. На шляху українського відродження »(1991). Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1992), визнаний Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом (1993).

Помер український письменник 14 липня 1995 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 2001 році в Києві відкрито пам’ятник Гончару. У 2005 році було присвоєно звання Герой України (посмертно).

Пам'ятник Олесю Гончару
Пам’ятник Олесю Гончару

Нагороди
Сталінська премія другого ступеня (1948) – за 1-2 книги роману «Прапороносці» (1946-1947)
Сталінська премія другого ступеня (1949) – за 3 книгу роману «Прапороносці» (1948)
Ленінська премія (1964) – за роман «Тронка» (1963)
Державна премія СРСР (1982) – за роман «Твоя зоря» (1980)
Державна премія УСССР імені Т. Г. Шевченка (1962) – за роман «Людина і зброя» (1960)
Герой Соціалістичної Праці (1978 – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1978 за великі заслуги в розвитку радянської літератури, плідну громадську діяльність і в зв’язку з шістдесятиріччям з дня народження письменника Олесю Гончару (Гончару Олександру Терентійовичу) присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі «Серп і Молот»)
Герой України (2005 – за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра, посмертно)
орден Леніна (1978)
орден Вітчизняної війни I ступеня (1985)
орден Червоної Зірки
орден Слави III ступеня
три медалі «За відвагу»
медаль «За взяття Берліна»

Твори

Романи
Прапороносці (Прапороносці): Книга 1. Альпи (1946). Книга 2. Голубий Дунай (1947). Книга 3. Злата Прага (1948).
Таврія (Таврія, 1952).
Перекоп (Перекоп, 1957).
Людина і зброя (Людина і зброя, 1960).
Тронка (Тронка, 1963).
Собор (Собор, 1968).
Циклон (Циклон, 1970).
Берег любові (Берег любові, 1976).
Твоя зоря (Твоя зоря, 1980).
Крапля крові (крапля крові, 1984).
[Ред]
Повісті
Стокозове полі (1941).
Земля гуде (Нескорена полтавчанка, 1947).
Микита Братусь (1950).
Щоб світився вогник (1954).
Партизанська іскра. Кіноповість (1955).
Бригантина (1973).
Далекі вогнища (1986).
Спогад про океан (1988).
[Ред]
Збірки оповідань
Новели (1949).
Південь (1951).
Дорога за хмари (1953).
Новели (1954).
Чари-комиші (1958).
Маша з Верховини (1959).
За мить щастя (1964).
Далекі вогнища (1987).
[Ред]
Книги нарисів
Зустрічі з друзями (1950).
Китай поблизу (1952).
Японські етюди (1962).
Про наших письменників (1972).
Про тих, хто доріг (1978).
Письменницький роздуми (1980).
Чим живемо. На шляху українського відродження (1991).