Олесь Гончар роман Людина і зброя

Олесь Гончар роман Людина і зброя

Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА — Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено вічний вогонь на могилі Невідомого солдата.

Ще все як було.

Ще — розбрівшись з самого рання по парках, по бібліотеках, позабиравшись у спорожнілі аудиторії на факультетах — сидять над конспектами студенти, готуються до останніх екзаменів.

 Двоє їх сидить, забарикадувавшись в порожній аудиторії істфаку.

Вранці, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати двері стільцем. Богдан стояв і, всміхаючись, дивився, як вона це робить. Енергії й завзяття було в неї більше, ніж сили в руках. Все ж завдяки своїй оцій затятості вона впоралася з важким стільцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотіла: міцно, ніби від усього світу. Поривчаста, з розтріпаним волоссям обернулася до Богдана:

— Тепер тебе в мене ніхто не відбере!

Вони глянули на закладені двері й розсміялись: справді, одні вони тут із своїм коханням!

Вчора вони тільки помирилися після тяжкої тривалої сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають між закоханими з дрібниць, майже з нічого, але важать для них більше, ніж найсерйозніші світові проблеми. Тепер обоє бачать, що не варто було сваритись, не хочуть і згадувати тих болісних безпричинних ревнощів, що відібрали у них кілька щасливих днів. Зараз, примирившись, вони ніби заново впивалися своїм почуттям, віднайденим, переболілим і від того ще більш спраглим, ще більш солодким. Якби це залежало тільки від Тані, вона у відзнаку примирення весь день отут цілувалася б, чіплялася б Богданові на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на світі. Зіп’явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цілуй!

Він легко підхопив її на руки і, на ходу осипаючи гарячими поцілунками, поніс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стілець:

— Сиди!

Поклав перед нею її недбало скручені, покрапані парковими дощами конспекти:

— Вчи!

Тепер вона сидить і зубрить хрестові походи. Не стільки, правда, зубрить, скільки розкошує у своїх мріях, у світлих дівочих видіннях. Час від часу крадькома, з щасливою злодійкуватістю позиркує на нього.

Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в іншім кінці аудиторії, перед самою кафедрою. Ось він рукою поправив патли свої чорні, Таня бачить його руку, волохату, в чорнім волоссі, міцну руку спортсмена. Нахмурившись, він знову пірнув десь у середні віки. В оцій задумливій позі, в картатій приношеній сорочці з акуратно засуканими вище ліктів рукавами Богдан їй особливо подобається. Вона находить мужню гідність у всій його поставі, у високій, гордовито випрямленій шиї, в густому непокірному чубові, відкинутому назад. Навіть отак, коли Богдан сидить, по його рівній високій шиї видно, який він стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний — дівчата кажуть, що він красень, але для неї він більше, ніж це, для неї він саме щастя.

Кілька днів тому, коли стався був між ними розрив, думала — не переживе. Життя без нього для неї одразу згасло, злиняло, втратило зміст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по місту, по кам’яних катакомбах кварталів, живучи одним сподіванням хоч випадково зустріти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечері з бібліотеки до гуртожитку. Найбільше боялась побачити його в такий час з іншою, з незнайомою якоюсь дівчиною виняткових достойностей, до котрої вже наперед ревнувала — ревнувала гостро, до потемніння в вічу. А він усе повертався не з дівчиною, а з хлопцями, крокував між ними похмурий та непідступний, з конспектами та хлібиною під пахвою.

Причаївшись десь у затінку, Таня жадібно стежила за рідною постаттю, аж поки хлопячий гурт не зникав у глибині вечірньої вулиці.

В ті ночі своєї самотності та неприкаяності заходила вона по слідах свого кохання на вулицю Вільної академії, де зустрілася з ним вперше, на студентський «острів Кохання» над Журавлівською кручею, де вперше відчула сухий, жаркий смак його поцілунку. Ця облюбована багатьма поколіннями студентів круча над рясніючою електричними вогнями Журавлівкою і далекий переклик нічних поїздів тільки посилювали біль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пізній гомін буйної своєї студентської республіки — Толкачівки та Гіганта, все сподівалась, все ждала, що він рано чи пізно таки повернеться до неї, знов дасть їй те, без чого вона не могла жити.

Тепер він знову з нею. Цвіте душа! — так могла б назвати те почуття, що має в собі до нього. Ось він тут. Нечутно можна підкрастися до нього з-за спини і обійняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб… Проте ні, цього не можна, зараз він весь у роботі, в напрузі — штурмує середні віки. Можна тільки паперову кульку скрутити й кинути в його бік, як це вона, пустуючи, робила на лекціях, і кулька впаде перед ним на столі, і він, розгорнувши її й хмурячи брови, прочитає:<Jevousaіme?>[1][1]

Штурмує, штурмує. Про королів та пап, про рицарські походи та звичаї, а того й не знає, що сам їй здається найкращим за всіх рицарів на світі. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертість, нездоланність, суворість до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, ніж їй, але з гордості, з честолюбства він не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певністю в собі, в своїй силі, в тому, що ніхто й нічим його не зіб’є.

Саме життя виробило в ньому цей характер — різкий, упертий, готовий до будь яких труднощів. Без батька ріс. На нелегкому хлібі. Щоб дотягти до стипендії, ходив ночами на товарну станцію розвантажувати вагони. Влітку під час канікул він теж працює.

Минулого літа в риболовецькій артілі десь у дніпровських плавнях важкі неводи тягав. Вернувся, і Дніпром від нього війнуло, куренями, димом багать вечірніх. Смаглюватість оця з нього ніколи не сходить. Навіть і серед зими вертавсь із своїх запорізьких канікул засмаглий, мовби з-під тропічного сонця, і хоч не бачились лише два тижні, при погляді на Таню радісний голод розлуки світився в його очах.

З Січі Богдан вернувся! — жартували друзі. — З коша!

Увесь факультет знає, що вони — ще з першого курсу — закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.

Складуть ось останні екзамени — і відкриється перед ними літо, вільне, смагляве. Якби тільки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за місто, у поле за Лісопарком, де трамвай влітає просто в жита!

Весна промайнула для них якось непомітно, тільки й бачили з оцього вікна, як сивіли дощі високі по обріях, тільки й чули їх, як шелестіли за вікном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розігріте каміння будинків. Потім знов було сонце — і димились асфальти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон студентських аудиторій видно було, як десь одразу ж за Південним вокзалом, за блискучими після дощу дахами будинків райдуга воду бере.

Туди — до райдуг, до просторів заміських — тягнуло студентську душу…

Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки й печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах відбувались спортивні змагання, і на честь переможців місто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском…» Архонт — це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулась, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.

— «Пурфей, син Пурфея…» — імітуючи голос професора, починає урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не піддається на її пустощі, не обертається, вона тільки чує від нього:

— Не заважай!

І навіть це їй подобається, коли він отак прикрикує на неї, отой її легкоатлет факультетський, що теж міг би перемагати «списом і диском». Не читається Тані. Все малюється їй степове літо, ольвіиське небо широке, під яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвія, місячні ночі, тихі лимани — все там буде для них, для них…

Несподіваний грюкіт стрясонув двері.

Богдан підвівся здивовано:

— Хто?

І, ще не почувши відповіді, кинувся до забарикадованих дверей.

Запамятайте цю мить! Назавжди запамятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово:

— Війна!

 2

 Новий Хасан?

Халхин-Гол?

Ні, це, видно, було щось страшніше.

У дверях аудиторії стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхній друг і однокурсник. Ніколи Таня не бачила його таким. Губи бліді, надривно дихає, щось хоче сказати й не може — наче вдавився.

Богдана це лютить.

— Говори ж!

Степура важко видавлює з себе товстими, ніби обвареними губами:

— Бомбили вночі Київ… Севастополь… і ще якісь міста…

? Ти звідки знаєш?

Все місто вже знає, тільки ви оце тут як на острові? Я теж сидів читав, потім вийшов за цигарками, а там уже все місто бурунить. Гучномовці розриваються, людей тисячі на майданах… Так-то, брат Таню, — Степура з гіркотою глянув на дівчину. — Бомби летять… ось яка історія. А ми все співали «если з а в т р а война». Це завтра вже стало сьогодні.

Діставши з пачки цигарку, він хоче прикурити, але сірники ламаються один за одним. Нарешті, вичеркавши, він підносить запалений сірник до цигарки, і Таня помічає, як груба рука його ледь помітно тремтить, і сам він при всій своїй вайлуватій кремезності здається їй якимсь дивно беззахисним в цю мить.

— Як бандитюги, напали, — каже він. — Без попередження, віроломно, безчесно…

Богдан, нахмурившись, стоїть біля столу над розкритим конспектом, наче пригадує щось. Потім рішуче закриває конспект, складає зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволі фіксує кожен його рух. На скільки часу складає він оті свої конспекти? Коли їх знову відкриє?

Таня підійшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вічі. Там якась темна рішучість, відчуженість.

— Підемо?

Забравши конспекти, вони мовчки виходять.

Таня все не відпускає його руки. Як вчепилась в аудиторії своїм рученям за нього, так уже й не відпускає, тримається інстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…

В коридорах шум, гамір. Студенти різних курсів, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються.

— Цього треба було ждати!

— Але ж договір про ненапад на десять років?

— Фашизм є фашизм.

Двері аудиторій повідчиняні навстіж, — тепер усім уже не до наук. Мерщій на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозуміння, ще, може, прийде інше повідомлення, звістка про те, що конфлікт залагоджено і все знов буде, як було.

На першому поверсі, проходячи повз кімнату військової кафедри, загледіли в ній крізь відхилені двері Духновича. Худий, сутулуватий, він стояв посеред кімнати над рельєфною картою пересічної місцевості, і з його вигляду видно було, що він ще нічого не знає і думає, певне, не про муляжний оцей рельєф, не провійну, що вже вдивляється в тишу аудиторій, а про щось інше, далеке.

— Мироне, чув?

— Що саме?

— Війна.

Лице його перекосилось недовірливою посмішкою.

— Не жартуйте, бо я лякливий.

Але коли вони зайшли до аудиторії, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, що вони жартують.

— На жаль, серйозно.

— Складайся, брат…

Військова кафедра. Це та кімната, де їх стільки муштровано керівником кафедри, прискіпливим та педантичним майором, де так набридли їм оті військові плакати на стінах, і протигаз в розрізі, і учбовий кулемет, що темніє в кутку, з просвердленою дірочкою збоку в стволі… Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони ніби іншими очима розглядають муляжну пересічену місцевість з мініатюрними горбами та річками. Гіпс, пофарбована тирса, що зображає траву… Як убого! Неприродна жовтизна хлібів, і отруйно-зелена просторина луків, і річка, й лісок — все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама війна поставала з муляжів своєю мертвістю, безжиттєвістю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на півкімнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного світу чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить війна?

Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичів портфель. Він туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти і Гегеля, й Спінозу, а зверху на портфелі лежать заяложені військові статути, що їх Духнович так досі й не спромігся опанувати і оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залік. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вільнодум і філософ, який залюбки студіював навіть позапрограмні науки, так до ладу й не міг збагнути мудрість статуту караульної служби, так досі й не навчився як слід ні козиряти, ні ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лісопарку він щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи сміх товаришів і невдоволення викладача.

— Ну як, друже? — кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. — Подужав?

Духнович скривився, що мало означати усмішку.

— Ці статути наганяють на мене якийсь, ну, просто містичний жах. Вони написані ніби санскритом: скільки не розшифровую — ніяк не доберусь глузду.

— Це вже вчорашнє, — сумовито зауважив Степура. — Тепер, мабуть, не такі заліки доведеться складати.

Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як і раніш: дерева спокійно зеленіють, і день тихий — ні сонячний, ні хмарний, в теплій поволоці імлистій, тільки тривога мовби розлита в повітрі, вона вже пройняла місто і душі людей.

Сумська клекоче. На перехресті біля репродуктора — натовп. Тут ще надіються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише місцевий прикордонний конфлікт? Люди ждуть новин, гнітить невідомість, а радіо тим часом гримить музикою, передає бойові марші.

Найлюдніше в парку біля пам’ятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу.

В натовпі Степура загледів Мар’яну й Лагутіна. Вони стояли обнявшись, чого раніше не дозволили б собі на людях, він блідий, зосереджений і ніби байдужий до неї, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мій, мій, це все тебе не стосується, нікому тебе не віддам.

Степура не може втямки собі взяти, як він, оцей Лагутін, оцей тонковидий білявий його суперник, може бути зараз байдужий до неї, не чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадійна! Скільки мріяв про неї ночами, скільки віршів для неї писав, а вона була й лишається з усіма ласками, жагою, рум’янцями калиновими — для іншого, який уже звик і ніби й не дорожить цим!

Вгорі між деревами блищить на сонці лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п‘єдесталу, — бронзова покритка з дитиною на руках, і повстанець з косою, і той, що кайдани рве, і той, що лежить поранений біля надломленого знамена, і всі ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темніє суворою бронзою, зведена між дерев?

Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпі Мар’яну та Лагутіна, і, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жінку з дитиною на руках; обличчя жінки заплакане, а в очах, широко відкритих, — волання підтримки, допитливість: невже це правда? Невже цього вже не відвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби він міг ще спростувати цю страшну, невблаганну звістку, яка, видно, руйнувала все її родинне щастя…

— Ти йдеш? — почув Степура за собою Богданів голос. — Бо ми з Танею йдемо.

Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумській, в напрямі до свого студентського містечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкає він у місті, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де раніше брали хліб, але зараз магазин зустрів їх порожнечею: полиці голі, аж гудуть. Розмели. Біля іншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляється, розхапують все, що є, — мило, сірники, сіль…

— Показились вони, чи що? — знизав плечима Духнович.

— Для чого вам, громадянко, стільки солі? — зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.

Ця з вигляду досить інтелігентна городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.

— Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? — крикнула, люто ошкірившись на Духновича. — Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!

І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах цієї жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда — подих голодних харківських зим, вчувалось ще тільки серцем угадане ґоре тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі і замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня ще і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, немало в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.

На розі біля магазину господарчих товарів — знов натовп, шарварок, буча. Зсередини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього хомутом обкинуте кільце каната.

Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.

— Вішатись зібрався?

Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:

— Швидше сам когось повішу!

І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.

— Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! — волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.

— Ану стій! Стій! — перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. — Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?

— Від нахаби чую!

Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.

— Ти вже воюєш? З жінками?

— Відчепись…

Богдан з огидою відкинув його і так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.

— Оце стрибок! — піддав жару Духнович. — Можна сміливо зарахувати за норму ГПО!

Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію. Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:

— Я тебе запам’ятаю, циганська мордо?

І, побрязкуючи каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.

— Спасибі, хоч студент заступився, — з вдячністю глянули на Богдана жінки. — Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять…

Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» — двадцятий вік… А в подвір’ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб — такий наказ штабу ППХО.

Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…

— Всі брати мої підпадають, — глухо промовив Степура.

— І родичі теж.

— А мій батько уже давно там, — сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. — Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки — ні в тин ні в ворота…

— Гадаєш, нас чаша ця обмине? — сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. — Чи ми вибракувані?

Духнович розгублено закліпав очима:

— А відстрочки? — його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. — У нас же відстрочки до закінчення університету!

— Які тепер відстрочки, — нахмурився Богдан і глянув на Таню: — Де ж нам пообідати?

— На фабрику-кухню, — запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.

 3

 В темряву занурилось місто.

Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.

На дахах будинків — пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні — свисток міліцейський.

З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.

Не листоноші — розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під’їзду до під’їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника :

— Який номер?

А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:

— Номер, номер який?

В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.

Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно — у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.

В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка — справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом — вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, — ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.

Коли в комендантській задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидається до нього:

— Історики! Штаб МППО слухає!

І, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, ніби з ним зараз розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності виконати наказ.

Час від часу він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз — Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар’яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого придумати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення…

— Я тобі вже казав, — дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. — Пост — не місце для побачень.

— Іду вже, йду, — каже Мар’яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.

— Це я вже чув, а піду — ти знов тут.

— Ну що тобі станеться, коли я трохи тут постою?

— Не мені. Але існує порядок. І взагалі — що за розмови? Сказав, іди — так іди, якщо не хочеш неприємностей собі і йому.

Спартак при цьому кивнув на Лагутіна, до якого вже знов тулилась Мар’яна.

— Чого ти їй нічого не скажеш? — прискіпався й до Лагутіна Спартак. — Ти ж знаєш порядок?

— Справді, іди вже, Мар’яно, — сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її. — До завтра.

Перед тим як піти, Мар’яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя — чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.

Деякий час він мовчки дивився Мар’яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.

— Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.

— Весь — увага, — в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.

Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:

— Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть в міліцейську форму переодягнених. Ясно?

— Ясно, — Лагутін перестав посміхатись.

— Особливо туди он дивись, — Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.

Зоставшись один, Славик не міг уже очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар’яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.

Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі — улюблене місце студентів. Щовесни та щоліта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами та біля могил своїх славетних предків. Там поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій, і художник Васильківський, «небесний» Васильківський, якого так любить Лагутін… Минулої весни на кладовищенській волі поміж студентами снували всюди ще й лазаретні халати, бо неподалік був лазарет, і тут цілі дні проводили поранені та обморожені бійці, одужуючи після фінського фронту. З багатьма із них студенти подружилися, один із командирів спробував був навіть відбити в Лагутіна його Мар’яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.

І ось тепер в бік цього кладовища, що було таким зручним місцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зіркістю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звідти з’явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь підозріла постань, зупини її суворим окликом:

— Хто йде?

Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй і заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться ні чорта, ні декана, — колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселі. За цією цвинтарною огорожею цілими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростів та жаливи, буйно розцвітала його невибаглива любов. І війна, здається, нічого не змінила. Звично подолавши паркан, підійшов до Лагутіна, веселий, закудланий, попросив закурити.

— Тут не курять, — сказав Лагутін. — Nоsmoking. — І додав: — Мало не бахнув я по тобі.

— Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені — будь здоров.

— Та знаємо… Все бурлакуєш? На побаченні був?

— А де ще бідному студентові бути? Блукав. Промишляв. Пив радощі світу, як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вміє пити життя нахильці. З повного ковша!

— Ти вважаєш, що для цього саме час?

— А що?

— На цей світ зазіхають зараз…

— Чорта пухлого!

— Що — чорта пухлого?

— Руки їм поодбиваємо, не тужи!

І він пішов у вестибюль, насвистуючи.

Незабаром з темряви з’явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, — Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до її дівочого гуртожитку на Толкачівку. Богдан підійшов до Лагутіна, ніяково посміхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли інші стоять уже на постах, роблять діло, він іде собі з побачення, обцілований дівчиною, вільний від усього. Лагутін з делікатності не став питати, звідки він іде, — що тут питати, коли й так ясно, — і за це Богдан в душі був вдячний йому.

Зупинившись біля Лагутіна, запитав:

— Тобі, мабуть, пора змінятись? Хочеш, я стану?

— Треба Спартака спитати.

— Нащо?

— Без цього не можна. Там списки.

— Ну, то ходім до нього.

В комендантській Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» — рішуче примовляв він раз за разом, а цілий гурт хлопців — серед них і Дробаха, — розсівшись на столах та на підвіконні, мовчки дивились на Спартака — хто похмуро, хто з веселою цікавістю спостерігаючи його в новій і такій, видно, приємній для нього ролі.

Коли Павлущенко кінчив розмову, Лагутін напівжартома доповів, вказуючи на Богдана:

— Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?

Спартак спідлоба глднув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столі.

— Дозволь мені змінити Лагутіна, — після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.

— Лагутіна зміняє Ситник, — холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з’юрмились хлопці: — Ситник, заступай на пост!

Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері — на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:

— Коли ж там моя черга?

Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:

— Тебе нема.

— Як нема?

— А так, що нема.

— Хто складав список?

— Відомо хто. Бюро. Я.

Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.

— Чому ж мене до списку не вніс?

Скрипнув стілець.

Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.

— А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.

Ця репліка викликала обурення хлопців.

— А його, по-твоєму, не слід?

? Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець!? полетіло звідусіль. — Чого тобі ще треба?

— Допиши! — зіскочив з підвіконня Дробаха. — Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:

— Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.

Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався :

— Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш… Такому товаришеві — і ти не довіряєш? Не можеш довірити йому годину відстояти на твоєму безглуздому посту?

Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом — натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.

— Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим, — надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з’явилися погрозливі нотки. — Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?

Дробаху це, однак, не спантеличило. Від підступив ближче до столу.

— Ну й що?

— А те, що нам потрібна зараз потроєна пильність!

— До кого?

— До всіх! До тебе! До мене! До всіх! Лагутін, наблизившись ззаду до Спартака, спокійно поклав йому руку на плече:

— Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Ціцерон, поясни по суті: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобі право зневажати, відстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надійного…

— Ти мене не вчи, — Спартак сердито струснув із себе Славикову руку. — І ви тут оце не мітингуйте. Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні — дозвольте мені знати!

Він знову сів за столом, насупившись ще більше, ніж досі.

— І все ж ти нічого не пояснив, — не відступав від столу Дробаха.

— А ти питай у нього пояснень! — не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. — Спитай, де його батько.

Богдан відчув, як жарка кров вогнем заливає йому обличчя. Батько. Нічим іншим не можна було болючіше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, відправлено рубати тайгу. На курсі знають про це декотрі з хлопців, навіть затайливо співчувають тобі, і все ж зараз ти перед ними справді ніби в чомусь винуватий. Наче втаїв. Наче приховав. Не було вже слів для заперечень Спартакові, не залишалося нічого іншого, як мовчки вийти з комендантської. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядів товаришів.

Підіймаючись в темряві по сходах, чув, як палає обличчя, як стукає в скроні кров.

Піднявшись до себе в кімнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постіль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив біль щойно завданої образи.

Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський діяч, мабуть, і в гадці не має, якої глибокої кровоточивої рани в серці Богдановім торкнувся. Знов недовір’я — недовір’я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляється, що сам так вирішив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це підказав? Адже ж, після того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навіть по-доброму радили Богданові, щоб він зрікся батька, не псував собі шлях у житті…

В кутку на своєму скрипучому ліжку заворушився Степура. Виявляється, він ще не спить. Зітхнув, обізвавсь до Богдана:

— Вечерятимеш? Там хліб, повидло в тумбочці.

Богдан не обізвавсь.

— Лежу оце й думаю, — загомонів згодом Степура, — що братам уже, мабуть, повістки вручають, уже сліз та голосіння в кожного повна хата…

Глухуватим басовитим голосом він став говорити про те, що Богдан уже чув від нього не раз, — про старших братів своїх Степур, один із яких тракторист, другий — комбайнер, третій — конюх, усі з жінками, з купами дітей! Ще говорить щось про батька, що теж під мобілізацію попадає, і про свою відстрочку, яка дає йому пільги, дає чомусь переваги над братами…

— І за що? За які заслуги перед народом?

Богдан майже не чує його. Закусивши зубами подушку, він ніяк не погамує образи, перевертаючись, стискає кулаки від болю, що палить і палить його. В цей грізний, напружений час, коли Батьківщина в небезпеці, йому не довірено зброю, його відкинуто геть! Тут, біля гуртожитку, не довіряють, що ж думати про фронт!

Жарко, задушливо в кімнаті, дарма що вікно відчинене. Схопився з ліжка, розпалений, підійшов до вікна. Одразу за дорогою темніє в простір кладовище, ніби й кінця йому нема, ніби до самого небосхилу воно й воно. Далеко над районом заводів змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, і стало ще темніше. Згадалось небо Запоріжжя в загравах печей металургійного велетня. Звідти, з Запоріжжя, був забраний батько — перед арештом він працював у міськвійськкоматі. Згадалась та ніч. Вся сім’я не спала, хоч було пізно, все прислухалась до кроків на східцях — багато сімей в ті ночі не спало, отак прислухаючись. Коли ті зайшли, батько зустрів їх, одягнутий по формі, він подивився на ордер, який пред’явили йому, і нічого не сказав. Потім поцілував Богдана в голову, поцілував брата, матір… Сльози викотились йому з очей, і він відвернувся в куток, коли стали забирати з стіни зброю, почесну революційну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. В шинелі, при шпорах вийшов із хати. В душі Богдан не визнає за батьком провини, він не зрікся його, коли від нього вимагали цього ще в школі, не зречеться він його й надалі, хоч яких би це йому коштувало кривд і образ.

Водянисті холодні очі Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»

Грюкнули двері. Зайшов Штепа. Не світячи світла, став шарудіти в тумбочці — його ліжко біля дверей.

— Ви ще не спите?

— А що? — озвався Степура.

— Тільки що ми бачили, як ракету хтось пустив.

— Де це ви бачили?

— Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам — як над Лісопарком — раптом по небу джик! Хтось же є ото, що сигналізує, га?

Богданові здалося, що Штепині підозри в цю мить стосуються насамперед його, здається, він жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалі він вигадав про ракету — Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивідує настрій? «Чи це вже в мене манія переслідування?»

Темно за вікном, задушливо в кімнаті. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знає про нього все, зна, як страждає від цих нескінченних підозр та ущемлінь гордість його, гідність його людська, і вона ж, Таня, як ніхто, вміє полегшувати його тягар, поділяти його біль в такі найтяжчі хвилини.

Мовби відчувши його настрій, встав із ліжка Степура, підійшов у самій майці, в трусах до вікна.

— Чого не лягаєш? — торкнувся рукою Богдана.

— Та так…

— Щось трапилось? Щось з Танею знов?

— Та ні…

Богдан не хотів при Штепі признаватись Степурі у своїх душевних незлагодах та гризотах. Він чув, як Штепа шкряботить біля своєї тумбочки, вечеряє в темряві хлібом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.

? Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, — заговорив Степура напівголосно.

Але Штепа почув його:

— Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.

— Ти можеш не спішити, — сердито кинув йому Степура.

— І не буду. А ти хіба підеш?

Степура відповів після паузи:

— Я піду.

— А ти, Богдане?

— Я теж.

— Ну, як хочете, — знов хруснула ковбаса. — Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.

Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.

Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.

— Не журись, — сказав Степура. — Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», — чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров’ю напише правду про кожного з нас.

Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.

Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось — ніколи не кінчиться.

 4

Сонце? Так, воно ще було.

Піднялося і освітило Журавлівку, заводи, і майдан Дзержинського, і грандіозну залізобетонну споруду Держпрому — цей перший український хмарочос.

Біля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збірний пункт якогось райвіськкомату. Але тут не військкомат. Тут Дзержинський райком партії. В кабінетах райкому безперервно засідають комісії, разом з представниками військкоматів розглядають заяви добровольців.

Сьогодні райком атакують студенти. Зранку було повідомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманітарні факультети, але й ті, чиї справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майдані, юрмляться біля під’їздів, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев’яні гранати, для чогось ходили в університеті з дрібнокаліберками на стрільбище!

Винищувальні батальйони, про які досі ніхто не чув, диверсійні групи, що будуть закинуті до ворога в тил, маршові роти, що незабаром покинуть це місто, — всі вони починають своє життя тут.

Від цигаркового диму не продихнути в тісному коридорі, де збились історики, філологи , географи. Кожен почуває себе так , як перед складанням важкого, найтруднішого екзамену. І , як під час екзамену, нерви студентські напружені до краю, вся увага на двері, за якими засідає комісія, всі погляди на того, хто виходить звідти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вічі і по блиску очей розгадують, що все гаразд, і жартівливим хором вітають:

— Годен!

І вже ті, що пройшли комісію, приймають його до себе, бо вже він їхній, він брат, друг по життю, а може й по смерті. . А буває, що вийде і очі невловимі. До нього:

— Ну як?

А він пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. І хвороби. І те, се. Він шукає в них співчуття, але йому ніхто не співчуває. Від нього відсахнуться мовчки. І він піде, і його вже для них нема.

— Слідуючий!

Той, хто готується зайти, тримає напоготові комсомольський квиток і в ньому — свою відстрочку, свою студентську броню. Звичайнісінька довідка, звичайнісінький собі аркушик паперу, а якої він набув сили сьогодні, як багато він важить у долі кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папірець при собі — і зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столі у райкомі — і вже ти не студент, а маршовик, піхотинець або сапер, і вже дорога тобі туди, де чорним ураганом бушує війна, де становище гірше Хасану і Халхин-Голу, де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.

Першими комісію пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тім числі й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собі тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабінету. Щоразу він з’являвся перед товаришами все з більш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнічений тягарем своїх нелегких обов’язків. Користуючись своїм правом, він спробував був провести без черги на комісію котрогось з педінституту, сказавши, що це персональний стипендіат, але в коридорі піднявся на диво дружний галас, що всі, мовляв, тут перед райкомом однакові, всі комсомольці, — отже, давай рівність! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, ішли одним потоком — стипендіати й не стипендіати, відмінники й троєчники, хлопці з блискучими біографіями й не блискучими.

В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:

— І ти тут?

— А що ж, як я: в бога теля з’їв?

— Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.

— Які ж настрої? — закліпав своїми безвіїми очима Духнович.

— А в фінську ж ти відмовився йти? Пам’ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?

— Я вже забув.

— А ми не забуваєм.

— Фінська — то інша річ, — сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: — Там холодно, я мерзлякуватий.

— А тут, гадаєш, буде тепло?

— Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.

Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.

Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.

Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.

Крижаним голосом запитала:

— Колосовський Богдан Дмитрович?

Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.

— Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?

— Виявив.

— В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де — зовсім не виключено — чекає вас смерть? Ви на все це зважили?

— Так, зважив.

— Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.

Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.

— Ні, я не забираю.

— Подумайте. Добре подумайте.

— Про це я подумав раніше.

Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним — смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях — шпали: комісар. Обидва вони — і бритоголовий, і комісар,? не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:

— Де батько?

— В анкеті сказано.

— Він репресований?

— Так.

— Ворог народу?

Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.

— За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?

— Правда.

— За що?

— Все за те ж.

— За що «за те ж»?

— За батька. За те, що відмовився зректися його.

— А чому відмовились? Адже він ворог народу?

— Він не ворог. Він — червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.

— То ви вважаєте, що він постраждав невинно?

— Вважаю.

— Ви не вірите в наше правосуддя?

Богдан мовчав.

Жінка переглянулась з членами комісії, з Павлущенком, що сидів осторонь за телефонами, і холодно кинула Богданові:

— Ви вільні.

Він не зрушив з місця:

— Як це розуміти — вільний?

— Ідіть. Продовжуйте навчання.

Білою повною рукою вона відклала його заяву вбік, окремо від інших, що горою лежали перед нею на столі. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не підходиш. Значить, це крах. Для неї він не син червоного командира, батькова революційна зброя для неї не має ніякого значення. В її сприйманні він ворог і ти теж майже ворог, в кожному разі — людина сумнівна, ненадійна…

Рушив до дверей, намагаючись іти рівно, хоч ноги заточувались і тягар гнітив такий, мовби тисли на його плечі всі, оці, що були над ним, дванадцять поверхів Держпрому.

Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокійний густий голос:

— Хвилинку, молодий чоловіче.

Богдан обернувся: це військовий звертався до нього. Заява Богдана і анкета вже були в його руках.

— Колосовський!

— Я вас слухаю.

— Підійдіть сюди.

Богдан знов підійшов до столу.

— Дайте вашу відстрочку.

Військовий, розправивши папірець, поклав його перед собою, прочитав. Після цього мовчки взяв гранчастий олівець і — раз! Товста червона смуга лягла навскіс через увесь бланк відстрочки, потім ще раз навскіс: хрестом.

Колосовський відчув, як гарячі спазми перехоплюють йому горло. Оця несподівана підтримка незнайомої людини, довіра комісара, аж ніби незрозуміла готовність його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутнє твоє життя так вразили Колосовського, що він відчув, як нерви йому здають, і тільки крайнім зусиллям волі стримав себе, щоб не розридатися тут , перед комісією. Бритоголовий в цивільному теж, видно, був з комісаром заодно , бо вже привітно посміхнувся до Колосовського своїми безбарвними, як папір, губами. Здалося навіть, що й ця жінка, яка тільки–но допитувала його крижаним своїм голосом, тепер якось подобрішала, білкуваті красиві очі її ожили, заблищали, і цим новим поглядом вона мовби хотіла сказати: та я тільки так, то я тільки вивіряла тебе, твою стійкість, хотіла дізнатися, наскільки тверде твоє вирішення й бажання…

Отже, ти теж годен!

Вони потиснули йому руку.

Відстрочка його вже лежала на самій горі таких самих відстрочок, міцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олівцем.

Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночі в пожежах і дні, коли ти по сто разів зазиратимеш смерті у вічі, але ніколи ти не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вітчизни час студентська твоя відстрочка добровільно була покладена на цей райкомівський стіл.

 5

 Таня знала , що Богдан пішов до райкому. Не міг він зробити інакше в ці дні, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у військове. 

І добре, що він пішов. Мабуть, тільки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогодні в райком. Якось він розказував їй — із смішком, напівжартома — про те, як ще підлітком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанію воювати з франкістами. І ось твоя Іспанія, Богданчику, сьогодні настає!

Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим міг бути для нього райком? Чим це могло скінчитись? І хоч вона розуміла, що зараз, може, отам саме вирішується доля їхнього кохання, може, райком — це кінець їхнім зустрічам і побаченням, що, може, це — страшно й подумати! — вічна, безповоротна розлука а ним, і після того назавжди розійдуться їхні дороги, і ніколи вже не буде їхнього солодкого вимріяного щастя, все ж для неї було б тяжким горем, якби його там забракували, якби він там не пройшов і не був у числі відібраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як він житиме, коли його одкинуть при відборі в райкомі.

Трагічна історія з батьком — це найболючіша рана його життя.

Як часто Тані хотілось йому допомогти, якось розрадити його, розігнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть в його темних, іскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навіть коли він сміявся, найбільше і вразили її при першій зустрічі з ним в головному корпусі університету на вулиці Вільної академії, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на істфак, розшукували себе там, а потім, розшукавши, на радощах зовсім якось випадково побрели разом блукати по місту.

Майже три роки минуло від того далекого світлого дня. Були між ними сварки, незлагоди, болісні ревнощі, і знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до сліз.

Богдана любили на факультеті. В поводженні з товаришами він був рівний, надійний, дівчата називали його сумлінням факультету. Коли обговорювали кандидатури на підвищену стипендію, його висунули одностайно. Для цього в нього були нібито всі підстави: відмінник, цікавиться науковою роботою, в університетських наукових записках торік була опублікована його перша робота про археологічні знахідки на будові Дніпрогесу, готував новий реферат про скіфські могили в степах, але ні скіфи, ні мамути дніпрогесівські не допомогли йому, і стипендію таки одержав інший.

Уже в ректораті, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко і ще одна суха, як тараня, аспірантка, і виявилось, що Богдан такої честі не вартий, бо він… «пасив»!

— Не пасив, а пасинок, — в’їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.

Випадок з стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї пасивності, але в душі — від Тані це не могло приховатись — він пережив це тяжко, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.

Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомі.

Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йомув саму душу й побачили його таким, яким він є, — готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.

З нею туди ж прямують її подруга Мар’яна (вона звісно, до свого Славика!), двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне — чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…

— Гляньте, он наші — вигукує Мар’яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний — Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?

Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.

— Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? — пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.

— Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, — сказав Степура. — Той як уп’ється, то як кліщ.

Нарешті Богдан з’явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під’їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.

Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:

— Годен!

А він, усміхаючись, сказав і до всіх , і до Тані зокрема:

? От і вирішилось.

Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим — для інших непомітним — потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, длянеїна світі нема.

— Якби тільки з відправкою не поспішали, — зазирала Славикові в вічі Мар’яна. — Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?

— Увага! Задано питання! — вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. — Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!

Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.

— Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! — під’юджував Дробаха.

А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою — хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.

— Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, — усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.

— Боронитимем вас, аки леви.

— Отакі хлопці, — бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, — та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір’я з них полетить!

— Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, — зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.

— Розкажи, Мироне, — обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, — як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.

— Та було, — підтвердив Духнович. — За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…

? Ти вже себе не паплюж так, ? сміючись, сказала Мар’яна. — Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура — грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. — Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! — сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.

Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.

Взявшись попід руки, впереміжку дівчата й хлопці рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили тут на демонстраціях і на прогулянках вечорами, цілою вервечкою, з сміхом та жартами. Як добре, коли почуваєш, що зробив саме те, що слід було зробити, що можеш тепер відкрито глянути кожному зустрічному у вічі!

Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те небо, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?

Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики, і дівчатам передається певність, що, доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найширший, що він найбільший з усіх майданів Європи!

 6

 На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхній зустрічає Адміністратора, ? так вони називають між собою Михайла Штепу, — який перебуваючи в контакті з театральними адміністраторами, розповсюджує у вільний час квитки по підприємствах, організовує культпоходи і має від цього якийсь там зиск.

Зараз він іде складати середні віки. Що б не сталося, а він матрикул в зуби, шпаргалки в кишені і чеше до професора: хоч на трійку, аби скласти.

? Ну знову ж провалишся, — каже Таня.

— Звідки такі проґнози? — посміхається Штепа своїми вивернутими губами. — Чи то просто так хочеш?

? Та й хочу.

Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку він мешкає з Богданом в одній кімнаті. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тім’ї вже лисина просвічує. Галстучок завжди ідеальним вузликом, на устах ніколи не зникаюча усмішка, вірніше, не усмішка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, він до всіх і до всього посміхається. Він і зараз усміхається до хлопців, хоч не розуміє ні їхнього настрою ні їхнього хвилювання.

Штепа в райком з нами не пішов. Вранці, коли Таня забігла в хлопчачу кімнату, застала там Штепу одного. Стояв біля гардероба перед дзеркалом і спокійно вив’язував, вимучував на горлі свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.

— Богдан відчув у собі Мініна або ж Пожарського, — не припиняючи свого заняття, відповів їй Штепа. — Поніс у райком здавати свою відстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.

— А ти?

— Я не комсомолець, ти ж знаєш… Зостануся разом з вами кінчати університет, хай мені буде гірше.

Зустрівшись тепер з хлопцями, він не почуває перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.

— Так, так, волонтери, — простодушно роздає він свої усмішки то одному, то другому. — І ти теж записався? — насмішкувато звертається він до Духновича.

— Грішний, батюшко: записався.

— О, хвалю, хвалю.

— А чого ж тебе там не було? — суворо запитує Штепу Ольга.

— Та я ж не комсомолець, — знову заводить він своєї. — Переросток я, чи як це по-вашому?

— Скоріше недоросток, — грубо зауважує Мар’яна.

— Ну й оса! — примирливо осміхається Штепа і їй.

— Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолі? — здивовано запитує Підмогильний.

— Ні, він народився одразу членом профспілки, — жартує Дробаха.

Справді, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього віку, трохи тільки старший, а в комсомолі з ними так і не був, обминув якось непомітно…

— Дивлюсь я на тебе, Мішель, — підступає до нього Дробаха, — і бачу: кепські твої діла. Хитрістю ти ? Талейран, але правду каже Таня — провалишся. Хронологію завчив?

— Завчив.

— Ну, то скажи, в якому році отой неписьменний бандит Пісарро завоював державу інків? Штепа невиразно блудить очима.

— Що йому інки, — зауважує Лагутін, — його сфера — театральний світ. Кажуть, ти вийшов на великуі сцену?

— Пробував.

— Та невже? На яких ролях? — вдавано дивуються хлопці, хоч добре знають про недавній оперний дебют Штепи.

— Я не перебірливий, — каже Штепа, а Степура пояснює:

— Ото бачили в «Тихому Доні», де козаки з дерев’яними гвинтівками пробігають через сцену? То ж і він там біг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтівка, оскаженілість на обличчі — роль хоч куди!

— Тепер ось і вам доведеться бігати, тільки вже не з дерев’яними, — каже Штепа, і вивернуті губи його все посміхаються. — Чи, може, вас забракували?

По обличчю Колосовського одразу майнула хмурість.

— З чого це ти береш?

— Та дивлюсь, що такі раді йдете… Чого, думаю, радіють?

— Тобі цього не зрозуміти, Штепонько, — промовив Дробаха, і його вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.

— Чому не зрозуміти?

— А тому, — Дробаха злегка смикнув Штепу за кінець галстука, — що ти єси бевзь, альбо ж телепень…

— Стультус по-латині, — додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближавсь до зупинки.

Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою:

— Ауфвідерзейн!

Незнайоме слово одразу насторожило двірника, що стояв неподалік грізний, нашорошений.

— То наш, наш, — посміхнувшись, заспокоїв двірника Дробаха.

— З цим тепер треба обережніше, — попередив Штепа і, одвернувшись від двірника, продовжував стишеним голосом: — Справжня шпигуноманія по місту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навіть міліціонера побили, думали, німець перевдягнений… Він накликав на себе підозру, знаєте, чим? Своєю надмірною чемністю…

— Штепо, не поширюй пліток, — пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. — Іди вже, випробовуй долю.

— Та й піду. Дівчата, ви ж теж?

— Ми дорогу знаємо, — холодно кинула йому Таня. Дівчатам теж на факультет, туди, куди й Штепі, — на Раднаркомівську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бік вулиці і йдуть окремо.

Хлопці ще по дорозі з райкому вирішили, що складати не підуть, — вільні тепер птахи.

— Трохи незручно, правда, перед дідом, — каже Богдан, маючи на увазі професора. — Та хай вибачає.

— Складемо вже після війни, — безтурботно кидає Дробаха. — Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.

— Чи не забудемо до того часу? — задумливо запитує ніби сам себе Лагутін.

— Ти гадаєш — це так надовго? — дивується Мороз.

— А ти думаєш, на три дні? — іронічно каже Колосовський.

— Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, все буде скінчено. Гітлер заскавчить!

— Наш час — це не час тридцятирічних воєн, — підтримує його й Підмогильний. — При сучасній техніці, при нашій силі нам дай тільки розмахнутись.

— Що ж, сподіватимемось на краще, — невесело сказав Степура. — А бути готовим треба до всього.

У вестибюлі гуртожитку, як і раніше, працює буфет. Біля прилавка з’юрмисько голодної братви, серед них цибатий Іван Химочка, життєлюб і мастак попоїсти, він саме жує щось, закликає й хлопців:

— Навались… Свіжі бутерброди!

— До обіду борюсь а голодом, а після обіду ? зі сном… Чи так, Химочко? — не минув його Дробаха. ? Ану й нам дюжину кефіру!

Відчувши голод, хлопці набрали цілу гору бутербродів, батарею пляшок з кефіром — стипендію можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч.

Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору піднявся шум, крики. Висипавши з приміщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулиці, ескортовані величезним натовпом роззяв, дві дебелі двірничихи ведуть за руки тільки що пійманого злодюгу-диверсанта в особі… Мішеля Штепи! Галстучок набік, сорочка з штанів висмикнута, маслянисте волосся, яке він так старанно завжди прилизує. щоб приховати ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов ріжки на фавнові.

Пом’ятий, знікчемлений, а вивернуті губи ще здалеку осміхаються до своїх:

— Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!

Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.

— Ось привели вам — ваш?

— Який наш? — крикнув Дробаха, мов на чужака витріщившись на Штепу. — Знати не знаємо!

— От бач! — переглянулись двірничихи. — А каже що він теж студент… Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.

— Та я ж вам ще й відстрочку показував!

— Яку відстрочку?

— Відстрочку від служби!

— Яка може бути зараз відстрочка: молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Справді, мабуть, перевдягнутий, підкинутий… Перевірте його!

Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом — на місце. Те, що від був тепер серед своїх, одразу піддало йому духу.

— Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко, — якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака. — Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!

— Та чи на тебе не тю? — вигукнула одна із двірничих, вражена тим, як несподівано обертається справа. Друга теж сполошилася:

— Іч, куди верне. Все навиворіт виверта!

— Так, так, — зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор. — А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі!

— Та чи ти не здурів! — хапаючись за пазухи, заволали двірничихи. — Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!

При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.

— Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність, — сказав він двірничихам. — А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.

Коли жінки пішли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як він почував себе в ролі парашутиста.

? Смійтесь, — відмахнувся він, — а я візьму паспорт та піду-таки складати.

 7

Проте в кімнаті, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш ніж іти складати, йому треба замінити на собі сорочку: тітки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями іржі зостались на плечах.

— Таку річ зіпснувати, таку річ, — бідкався Штепа й поліз до чемодана шукати заміну.

Хлопці теж заходилися біля своїх чемоданів, але з іншою метою: пакували свої пожитки. Ніхто з них не знав, коли їм скажуть відправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до відправки вони мають бути вже зараз. Всім добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речі на збереження в кладову, як це вони роблять щоліта, роз’їжджаючись на канікули.

Богдан, витягши з-під ліжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кілька сорочок, нещадно запраних в студентській пральні в китайців, пара недавно придбаних футболок, а найбільше — книжки, фотографії, записи. Ось вони цілою групою — хлопці, дівчата сфотографовані між зеленню біля надмогильної пам’ятника батькові українського театру — Кропивницькому. Ось майовка їхня в Лісопарку: Таня, сміючись, гойдається на гілці. Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця поруч якої нині піднявся Дніпрогес, — все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коли в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість…

Навпроти біля свого ліжка перебирав якісь записи Степура, а далі в кутку шкребеться в міцному дубовому чемодані Мороз; вони теж збираються, примовклі, заглиблені кожен в свої думки.

— А я б, на вашому місці, чемоданів не здавав, — голосно міркує Штепа, вив’язуючи нову краватку перед дзеркалом. — Довіряти комендантові чемодани в такий час… Ви подумали?

— А що їм станеться? — підводить голову Степура.

— Наївняк! Війна йде! Чи, думаєш, місто наше від неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли війна підступить сюди!

— Запам’ятай, — Колосовський гостро глянув на нього з-під нахмурених брів. — Місто ніколи не буде здане.

— А як буде?

— А як буде — то нас не буде. Щирість, переконаність тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн і в Штепиній душі.

— Ех, хлопці, хлопці, — зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волосся. — Мабуть, думаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге. А хіба Штепі нічого втрачати? Тато й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, і діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до наук. Це, братці, я все добре розумію, і хоч, правда, стипендію зняли, але за внутрішнім своїм переконанням — наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце… Ні, я не з-тих, що самі лізуть на рожен.

З цими словами він ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку і рушив до дверей.

— Ти ж, гляди, знову там не попадись, — саркастично кинув йому вслід Мороз. — А то приведуть на мотузку.

— Паспортина при мені! — гукнув Штепа, зникаючи в коридорі.

— Чого доброго, отак і проживе, — сказав після паузи Степура. — Заб’ється в щілину і всі бурі в ній пересидить.

— Таким не заздрю, — сказав Богдан. — Оце вони й є ті, що народжені повзати.

В двері постукали.

По стуку, легкому і ніби грайливому, Богдан пізнав: Таня!

Справді, за мить у дверях з’явились її загорілі ноженята, спідничка біленька війнула. Таненя оце його взагалі вміє якось мовби не ходити, а пурхати, літає на своїй спідничці, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги ніби, без сили тяжіння. Спідничка, розвіяна в пурханні, та усмішка радісна, привітна — таке було перше враження, що залишила вона після себе й тоді, три роки тому, коли вони тільки зустрілися в головному університетському корпусі.

— Склала, — смикнула вона Богдана за чуба. Він підвів від чемодана до неї своє смаглювате, веселіюче обличчя:

— Скільки?

На пальцях показала йому: п’ять!

— Їй просто-таки щастить, — сказав Богдан до хлопців. — Ніколи не готується, пробіжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п’ятірку. Професор тобі симпатизує, не інакше.

— Він не тільки мені, він і тобі, — вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила. — Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати?

— Ти пояснила?

— Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство — це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Він просив переказати, щоб теж прийшов, неодмінно. Так що — йди!

Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.

— Ну, коли так, то що ж: іди, — порадив Степура. Богданові й самому стало дивним, чому він, власне, не пішов. Згарячу, в запалі вирішив отак — не піде, та й усе. А чому не піти? Адже ти ще студент, студентських обов’язків ніхто з тебе не зняв, а що записався в добровольці, так це справді не резон, щоб уникати зустрічі з вимогливим, доскіпливим твоїм екзаменатором. Сидить він оце зараз в аудиторії, сивий, червонощокий їхній Микола Ювеналійович, перед розкладеними на столі екзаменаційними картками, а в кутку стоїть його палиця з срібним набалдашником у формі маленької скіфської баби. Щоразу, коли хто, відповідаючи, вдається до шпаргалки або намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналійович в мовчазному обуренні починає сопіти, обличчя до коріння волосся наливається кров’ю, ось-ось, здається, вхопить він оту сучкувату палицю та так і трісне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, і те, що Богдан не з’явився оце складати, професор витлумачить по-своєму, як його недбальство чи, ще гірше, неповагу до себе. А втім, Богдан був сповнений до професора щирої пошани і вдячності за ті знання, що одержав від нього, і, звичайно ж, не хотів би образити його на прощання. Вчений широкого діапазону, друг і соратник відомого українського історика Яворницького, професор своїми руками перекопав увесь Південь, обстежив найбільші скіфські могили, тепер досліджував Ольвію і, здається, все шукав собі серед студентів гідного помічника чи, «може, й наступника. Богданові здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає на нього особливі надії, а він віддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пішов на цей свій останній студентський екзамен…

— Піду, — рішуче стріпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. — Тільки чи застану?

— Застанеш, він ще приймає, — підохочувала його Таня. — Ще троє було після мене…

За півгодини Богдан стояв уже в аудиторії перед професором. Не було нікого, він зайшов останнім, залишивши Таню в коридорі. Привітавшись, підійшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-поміж розкладених карток, на яку йому кивнув професор. Нідерланди, Марко Поло, інквізиція — все було добре знайоме.

Доки Богдан, присівши край столу, обдумував, Микола Ювеналійович підвівся, взяв свою палицю і, злегка постукуючи нею, пішов до відчиненого вікна. Скісне проміння сонця просвічувало густі крони дерев, і вони були мовби налиті зеленим світлом. Внизу, десь там на вулиці, чулись команди, чіткий тупіт ніг: видно, проходили строєм мобілізовані.

— Я готовий, — сказав Богдан, обдумавши відповіді. Професор обернувся від вікна і дивився на Богдана так, ніби не одразу впізнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсім зрозуміле для себе, не до кінця розгадане, яке хотів збагнути, тут же розшифрувати, роз’яснити собі:

— Що там у вас? — нарешті спромігся він на слово.

Богдан назвав питання і вже хотів відповідати, але професор сумно махнув рукою і запитав несподівано про зовсім не передбачене:

— Якого числа наполеонівські війська вдерлися до нас в 1812 році?

Колосовський замислено нахмуривсь.

— Забули? — І сам професор підказав: — 24 червня. Запам’ятайте. Увечері 22 червня французи переправлялись через Німан. В цей же день — рівно через 129 років — ці перейшли Буг. Збіг такий. Збіг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми… Кінець їхній теж буде однаковим — ви переконаєтесь у цьому, — сказав він дражливо і жестом підкликав Богдана до вікна. — Гляньте!

Крізь гіллясті, освітлені призахідним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть і йдуть колони мобілізованих. Всі ще в цивільному, в різномастому, то в кепках, то простоволосі, з клунками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирівнюють, підтягують, і голоси їхні звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якісь безсердечні й скорботні.

— Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, — сказав професор сумовито. — Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рік ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовічної інквізиції, але то ж була дитяча забавка порівняно з розмахом диявольських дій інквізиторів сучасних! Як вони оскаженіли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід расизму… — Професор промовчав, стежачи за колоною, якій не видно й краю. — В мене теж є син. Служить в парашутно-десантних військах. Він у мене один-единий, і якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повірте, більше, ніж життя мого сина — я вже не кажу про життя власне, — дороге мені зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дісталося нам у вигляді культури еллінів і так ще мало дослідженої культури слов’янства… Гомер і Данте, Міцкевич і Шевченко, Толстой і Чайковський — всі вони по цей бік барикад. Все це зараз під реальною загрозою, це ви, певне, розумієте краще за мене, але я хочу, щоб усвідомлення цього додало вам сил.

Богдан відчув у себе на плечі його руку.

— Дивіться, скільки їх іде. То все йдуть завтрашні солдати, прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга, більшість із них про фрески Софії Київської, мабуть, і не чули, Рафаеля не знають, але то все друзі Рафаеля, друзі Пушкіна й Гоголя, єдині їхні тепер захисники. Тільки ви, тільки такі, як ви, як мій син, такі, як оці, що марширують вулицею ото з військкоматів, дають ще нам надію. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, і хочеться, щоб, ідучи по ній, ви пам’ятали про найважливіше: в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична традиція не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!

Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомодні свої окуляри, став протирати їх ріжком поли білого парусинового піджака. Протер, надів, кашлянув сердито:

— Давайте ваш матрикул.

Богдан дав йому матрикул, і професор, прихилившись тут же біля вікна, старанно вивів у ньому сьогоднішню оцінку: <<відмінно>>.

— А Ольвію ми ще розкопаємо, — нагадав професор, коли Богдан, потиснувши йому руку, вже виходив. — Щасти ж вам, і не забувайте свою альма-матер! Гадаю, нічого поганого вона вас не навчила…

 8

 Вечір.

У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранці хлопцям — у дорогу. З однієї з кімнат другого поверху раз у раз лунають вигуки «гірко!» — там студентське весілля. Мар’яна й Лагутін одружуються.

Ще вчора про це не було мови, і самі вони, здається, не думали про це, а коли стало відомо, що завтра Лагутіну йти, Мар’яна приголомшила своїх факультетських друзів несподіваними запросинами:

— Приходьте, одружуємось!

Зубрівка стоїть на столі, печиво лежить купами, чорний хліб та свіжа зелень, що її привезла Мар’янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько Мар’янині сидять між студентами за столом, мати розчулено витирає хусточкою очі, а батько суворим поглядом оглядає то білявого тендітного жениха, то його друзів, що з незвички швидко повпивались, поблідли і вже поколихуються, посоловіло стріпують чубатими головами, що їх ледве тримають худі студентські шиї.

— Гірко! — погукують до молодих. — Гірко! Справді, гірке якесь, безрадісне це весілля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар’яна має нареченого, не раз бував він і в них дома, оцей тендітний, стебелястий хлопець, очі в якого такі голубі і трошки насмішкуваті, вперті. Двадцять років йому, молодий, як барвінок, так і віє від нього свіжістю, молодістю, чистотою. Гарний зять.

Тільки чи надовго? Всі оці хлопці, що сидять за столом, молоді такі та здорові, підуть завтра, покинуть свої книжки та науку, а чи всі з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весілля мріяла мати. Думала, коли діти довчаться, згуляють весілля по-справжньому, добре підготувавшись, скликавши всіх родичів та знайомих заводських. І свати, батьки Славикові, приїхали б, — десь вони вчителюють обоє на Сумщині. Дома, на відкритому повітрі в садку, а не в цій душній, замаскованій ковдрами кімнаті; мали б стояти довгі, заставлені стравами столи, електричні лампочки гірляндами висіли б просто між листям на деревах — є серед родичів свої електрики, все зробили б — і світло було б, і людно, і весело, музика гриміла б до ранку, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весілля.

А замість цього наспіх зібраний студентський стіл і, як недобре нагадування товариству, зятів парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробі, наготований для походу. — Гірко! Гірко!

Славик трохи аж ніби соромиться свого раннього весілля і трохи ніби іронічно до нього ставиться, намагається відбутися жартами, коли вимагають «гіркої» — щоб при всіх вони з Мар?яною цілувались! — але від матері нічого не приховаєш, вона помічає, як крізь юнацьку оцю соромливість і насмішкуватість час від часу так і прозирне, так і сяйне з блакитних отих очей глибока ніжність і смуток, коли Славик гляне на свою наречену.

Мар’яна весь вечір нервово-весела, удавана весільна буйність мовби захопила її всю, але хвилинами ця радість з неї враз опадає, очі беруться поволокою, і тоді вона тільки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам’ятовуючим, поглядом. Тоді нема вже їй діла до гостей, бачить лише його. Світле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий рівний ніс з чутливо-трепетними ніздрями, і по-дитячому припухлі, щойно ціловані губи, і туманна синява очей — все це її, її! Дивлячись у блакитні тумани його очей, вона так і танула, забувала про все, крім нього, і то палахкотіла жаркими рум’янцями, то враз, наче злякавшись чогось, — може, передчуття якого? — блідла раптом, і сліди рум’янців, що залишались жевріти на зблідлому в мушках обличчі, були якісь жалібні, перемучені… Він, тільки він був тут для неї, і на нього дивилась, на його добру відкриту усмішку, а інших ледве чи й помічала — помічала, якось не помічаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похідний, тоді вона неначе ладна була закричати і, вже забувши про присутніх, одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому жданні тієї години, тієї миті, коли вони нарешті залишаться вдвох.

Сама вона наполягла на цьому весіллі, коли дізналась, що завтра він іде. Одруження й весілля їй теж уявлялося не таким, наспіх влаштованим в цю прощальну ніч, коли все місто огорнуте темрявою, в тривозі, розбентеженості, і пости стоять на дахах, і плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих. Вдень би, при сонці грати це весілля. Але не сонце освітлює їхнє єднання на все життя, не пісня роздольна, радісна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут і не зникає. В своїй руці вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з своєї весь вечір.

Поруч з Славиком сидить її, Мар’янин, батько — круглоголовий кремезний вусань з густими, ще зовсім чорними бровами. Він був проти цього весілля. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою і, лише добре підвипивши, обертається нарешті до зятя.

— Скажу тобі, Ярославе, не хотів я цього весілля вашого, скороспілого, не так це робиться в нас, та що ж, — він прихилився вусами до зятя ближче, — такі дні переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось і ми на території заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцію переводимо… Якби завод відпустив, я й сам би пішов туди, куди й ви, дарма що літа. Настав, видно, час вогнем перевірити, чого ми і наші діла варті. Позаписувались оце ви. Що ж… За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не спадали. Знаєш, куди йдете?

— Приблизно, — всміхнувся Славик.

— В ковальський цех ідете. У нас на заводі в ковальський ми відбираємо людей особливої проби, ледащо в нас довго не втримається. Отак і в армії. В писарі не шийся — іди чесно в піхоту, то якраз він і є, ваш ковальський цех…

Славик уважно слухав старого і, здається, й не відчував, як Мар’яна гаряче гладить під столом його руку.

— Коли вже він вирішив, то за нього не турбуйтеся, тату, — спокійно, з гордістю сказала вона.

Хлопці завели патефон, але він хрипів, його неприємно було слухати. Тоді хтось подав думку:

— Краще попросимо Ольгу, хай заспіває.

Ольга-гречанка чудово співала, всі знали це, і її не довелося довго упрохувати. Притихли всі, і з кутка, де вона сиділа, полинула якась малознайома, старовинна пісня, що її принесла Ольга в університет десь із своїх приазовських українсько-грецьких поселень: «Долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться». Зараз, коли Ольга співала, некрасиве обличчя її набуло якоїсь сумної чарівності, очі, розгорівшись, спрямувались понад цей весільний стіл на замасковане ковдрами вікно, мовби туди, кудись за вікно, посилала вона свою сумовиту пісню.

А внизу, надворі, стоїть на посту Степура, добровільно підмінивши Мороза, що поїхав до родичів на Основу. Стоїть, відстоює свій останній студентський пост, і йому теж чути, як нагорі там час від часу гукають «гіркої», і чути цю пісню, що зараз ллється звідти і забирає від нього його кохану, віддає її в цю ніч іншому назавжди.

Слава Лагутін став йому на життєвій дорозі. «Якби не він, якби його не було в університеті, то хіба б вона не могла покохати мене? — думалось Степурі зараз. — Невже нема в мені чогось такого, що могло б сподобатись дівчині, привабити її? Невже їй всі вірші мої так нічого й не сказали?»

Степура був поет. Писав довгі, трохи сентиментальні вірші про нещасливе кохання, про весняні солов’їні ночі, про місяць та зорі над своєю Ворсклою, чистою, мов із сліз, річечкою південної Полтавщини, звідки він був родом. І хоч вірші його ніде ще, крім факультетської стінгазети, не друкувались, все ж товариші вважали його справді поетом. Самому зараз дивно: за що? Мабуть, тільки за правдивість, за щирість почуття, вкладеного в оті кострубаті рядки, адже він писав про те тільки, що любив, що сам пережив. Мар’яна, яку третій рік безнадійно кохає Степура, сьогодні віддається другому, а той, хто заволодів її душею, хто зробив Степуру нещасливим, сидить зараз там, нагорі, і то йому кричать «гіркої», і він цілує її при людях в оті вуста напіввідкриті, і очі її горять, і щоки палають жарко-смагляві, мов яблука старого українського сорту «циганочка»… Звичайно ж, вона мусила дістатись Лагутіну. Коли в думці порівнює себе з Лагутіним, це порівняння завжди не на його користь. Той дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а він важкодум, з грубим широким обличчям і качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з доісторичною важкою щелепою, і тоді ненавидів свою зовнішність і вайлакуватість. Була в ньому сила, але і в цій силі було щось селюцьке, важке, неотесане, і коли на занятті в спортивному залі вони по черзі підходили до турніка, то й тут перевага завжди була на боці Лагутіна. Крутячи на турніку «сонце» не гірше Колосовського, Лагутін легко й красиво влітав у повітрі, і Мар’яна дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же турнік забирався він, Степура, то під ним металева перекладина аж вгиналась, вся споруда турніка скрипіла й бряжчала, і дівчата з виском розскакувались — їм все здавалося, що Степура з своєю вагою ось-ось зірветься і вб’є когось. Пригадує, як ще на першому курсі Мар’яна опитувала на факультеті хлопців, хто в яку спортивну секцію запишеться, тоді Лагутіна вона сама записала в легкоатлети, а Степуру, навіть без йото згоди, ніби на глум, записала в штангісти, хай іде вергає штангу. І він таки ходив на ту секцію, виважував ту ідіотську штангу і писав про Мар’яну свої безнадійні, розчулені вірші.

Одного разу Степура випадково почув, як Лагутін, стоячи з хлопцями біля свіжого номера стінгазети і вголос читаючи його вірші, насмішкувато коментував їх, дивуючись — звідки, мовляв, у такого важкоатлета стільки розчуленої сентиментальності, звідки в нього всі оці очі-ночі.

І хоч говорив він все це легко, весело, беззлобно, але Степурі, що стояв неподалік, хотілося вбити, задушити його в ту мить. В душі його після того випадку вкоренилась невиправна чужість до Лагутіна. Темна сила ревнощів, та сама сила, що клекотіла в його дідах і прадідах, що з кіллям гасала ночами по сільських вулицях, розламувала тини, носила ворота на плечах, вона ж, прокидаючись, підіймалася і в ньому, паморочила свідомість, розпалювала й тьмарила мозок.

З Лагутіним вони майже не розмовляють з того часу. Важка неприязнь залягла між ними, неприязнь, яка Лагутіна більше дивувала, а в ньому раз у раз розбушовувалась жагучою ненавистю, особливо коли бачив, як Мар’яна бігає за Лагутіним або з трепетом жде його десь біля бібліотеки в своїй дівочій всепокірності, а він, підходячи до неї, аж ніби знехотя бере її під руку, бере як щось від природи належне йому.

Катуванням для Степури обернулося оце їхнє весілля! Вони і його запрошували, щоб заходив, коли відвартує своє. Цього тільки йому бракувало до всіх його терзань…

Змінившись з поста, він, мов злодій, прокрадається коридором до своєї кімнати мимо їхніх навстіж відчинених в коридор весільних дверей. На мить угледів за столом Мар’яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось говорила до Славика, сміялася, зазираючи йому в вічі, а рука її розімліло лежала в нього на шиї.

Степура мерщій прошмигнув мимо дверей, забрався в кімнату червоного кутка, порожню, темну, сів біля діжки з фікусом і жадібно закурив. Чув віддалений гомін весільний, а перед очима весь час стояла вона в усій своїй яскравості — білозуба, червонощока. Якби був скульптором — виліпив би високий отой лоб! Якби був живописцем — намалював би оті калинові щоки. Якби мав право, щасливе право коханого, як шалено цілував би оті очі зоряні, повні жагучого п’янкого світла. Але геть ці думки! То все не твоє! Ти збоку, ти зайвий. Очі блакитні їй любі, і ніяких інших вона знати не хоче!

 9

 — Історики, шикуйсь!

Дукнович виривається з материних обіймів і кидається до шеренги. Мати якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син уже за межею її материнської влади, вже там, де діють інші, залізні закони, де лунають інші, залізні слова:

— Кроком руш!

Як їх багато. Студенти й студенти. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки… Ідуть, чітко карбуючи кроки по бруку, і він, її Мирон, от-от загубиться між ними із своїм рюкзаком. Ось він на мить озирнувся, помахав їй рукою, і навіть в цю болючу прощальну хвилину не обійшовся без жарту, на ходу відкозиряв матері, кинув усміхаючись:

— Прощай, мамо, не горюй!

І ці слова враз підхопила вся колона, і вони стали піснею. «Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцілуй», а їй, матері, аж мурашки пробігають по тілу від того, що ці випадково, наче жартома кинуті сином слова вже лунають над колоною крилатою піснею, могутнім прощальним криком юнацьких сердець. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть… Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути — клекоче сльоза. Прощальною піснею жбурляє колона матері в обличчя, і рветься серце від їхнього співу, що ніби вихлюпнувся з університетських коридорів, з недавніх їхніх безжурних комсомольських зборищ.

Пустіє, безлюдніє вулиця — вулиця Вільної академії, що бачила студентські барикади 1905 року і вирувала мітингами в 1917-му, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на центральну магістраль, витягується в напрямку на заводи.

Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають?

Студбат іде. Студентський батальйон добровольців проходить містом.

Студбат — дивне це слово, віднині назавжди ввійде воно в материне життя, в її безсонні ночі, материнські тривоги. Квапливо йде вона в гурті проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблискує рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкидає наліво й направо матерям жарти та підбадьорливі прощальні усмішки. Поки що усмішки на юнацьких обличчях і жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже бачить їх в крові на операційних столах, вже це йдуть повз неї то вбиті, то поранені, то пропалі безвісти…

Вона не знала до останнього, що син її йде, що він був у райкомі. Дізналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лікар, вона теж тепер в армії насилу відпросилась сьогодні в начальства проводжати сина, а батько й зовсім не зміг: військовий лікар, він зараз дні й ночі у військкоматі, в комісіях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобілізовані, яких він відправляє туди ж, куди йде оце їхній син.

Сусідка Духновичів по квартирі, яка не приховує того, що хотіла б бачити Мирона своїм зятем, дізнавшись, що він іде, прибігла в кухню, розполохана, стривожена ніби ще більше, ніж мати:

— Куди ви його пускаєте? Що ви собі думаєте?

— А що ж робити?

— Обоє лікарі, хіба ж довідку ви йому не добудете?

— Яку довідку?

— Про стан здоров’я…

Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все перевернув на жарт:

— Поганої ж ви думки про моє здоров’я, Семенівно, — сказав, злегка плеснувши сусідку по спині порожнім рюкзаком. — Та гляньте, які ось у мене біцепси на руках. А крім того, духовні м’язи. Ви мене ображаєте цими розмовами про довідку.

Жарти жартами, а кому, як не матері, краще знати, яке в нього справді здоров’я, як легко чіпляються до нього всякі хвороби, а хто ж буде їх там одганяти від нього, адже матері не буде коло нього в окопах.

Біля мосту вона відстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитій сонцем вулиці заводського району. Заводи й заводи. Проміж ХПЗ, «Серп і Молот», ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт, стелеться їхня путь…

Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матері серед інших матерів, і все, що йому хотілось би сказати їй у цю мить, тільки клекоче в ньому, душить його, обпікає. Ніколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одірвати її руки від себе. Сьогодні він вперше побачив матір у військовому. Гімнастьорка новісінька, аж шелестить, і петлиці з відзнаками на поморщеній білій маминій шиї, і сивина з-під пілотки, такої на ній недоречної… Все місто мовби повито зараз її смутком, її любов’ю. Місто барикад, бастіон заводів, фортеця сили індустріальної, місто, що, як витвір самого народу, звелося серед мальовничих просторів Слобожанщини… Кам’яне, розігріте сонцем, громаддя, що пашить обабіч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться на стіни, і хочеться крикнути їм: «Я люблю вас, стіни!» Дивиться на камінь і волає душею: «Я люблю тебе, камінь!» Оце воно, те каміння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, місто мого дитинства і юності!

В окопах, у найтемніші ночі твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне підтримки, на поміч їй прийде у згадках оце залите сонцем місто, де ти залишаєш своїх рідних, майдани й бібліотеки, залишаєш оту вуличку Вільної академії, від самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твій університет, твоя альма-матер!

Ідуть з міста, і невідомо, хто з них повернеться, а для кого не буде звідти вороття. Але Духнович не почуває страху в собі. Йому майже радісно чути в собі болісне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому оцьому, що він залишає, прикрити собою це місто, врятувати, зберегти. Ідуть і йдуть. Спини вже змокріли під рюкзаками, є он затінок між деревами, але він уже не для нас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи! Прощай, залізо й каміння сіре, що тебе хочеться назвати святим.

 

Вийшли за місто, і виявилось тут, що не всі проводжаючі повідставали, що вслід за колоною. все йдуть табунцем дівчата-студентки, аж сюди несуть їх міцні молоді їхні ноги. Невеликий гуртик зостався з дівчат, гуртик найзатятіших. Он Мар’яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навіть невідомо, кого вона й проводжає, між ними урочисто несе свій повний високий бюст Ліда Черняєва, ставна блондинка з хімфаку, ну і, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмішкою, не вагаючись, зовні мовби легковажно піде за своїм Богданом, на край світу. Богдан іде правофланговим попереду колони, там височіє струнка його постать, біля нього Степура, неподалік Духнович і ще найвищі ростом.

Дівчата від них далеко, їм видно тільки рюкзаки та голови хлопців, їхні засмаглі спітнілі шиї. Іноді хлопці озираються, гукають дівчатам, щоб уже вертались, бо й самі вони не знають, куди їх ведуть і скільки ще їм іти. А дівчата не зважають, поскидавши босоніжки, несуть їх у руках і все йдуть за колоною, ідуть з таким виглядом, що готові, мовляв, іти з вами нето до Чугуєва, а справді хоч і на край світу.

— Вертайтесь, годі! — гукають їм уже й командири. Лише після цього дівчата зупиняються, і хлопці, оглядаючись, бачать їх табунцем край шляху. Зменшені стоять, засумовані, непорушні. Через деякий час їх уже затягує текуче польове марево, і вони для хлопців уже мають вигляд вічних, пісенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похід.

 10

 Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней.

Тут вже людське життя на видноті. На весь Дніпро видніє розвішана білизна, і купи сміття, що його валять з берега, і чийсь перекошений, вкритий іржавою жерстю голубник.

Така собі наддніпрянська Венеція. Своя трудова Венеція з блиском води під вікнами, з білизною на мотузках та з зеленими шатрами акацій, що в сонячний день, як у дзеркалі, відбиваються в тихій синяві Дніпра. Крім акацій, тут ще кілька тополь росте, дикий виноград по верандах в’ється, а в одному дворі, десь серед отих іржавих жерстяних парканчиків та старих розсохлих просмолених човнів, — жевріють мальви! Хтось посадив.

І тополя, і мальва, і жерсть на голубнику, і перекинутий догори протрухлий, просмолений човен — все то якась суцільна, гармонійно злита в одне ціле картина життя, а в центрі її сидить дівчинка з кісками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко.

Їй вісім або десять літ.

Сходи перекошені аж у воду ведуть. Просто біля їхніх вікон на Дніпрі стойбище човнів, доглядає їх дідусь цієї маленької Тані, живий потомок запорожця. Довга біла борода, в плечах сила кряжиста — вісім пудів якірного ланцюга підіймає сам. Увечері стоїть на березі високий, замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потім скаже раптом:

— Царі були неграмотні.

І знов мовчить.

Про все в нього своя думка, свій присуд, і Тані подобається, що він нікого ніколи не боїться, а про Дніпро та про пороги дніпровські говорить, як про своє подвір’я.

Човни, що стоять прикуті лаццюгами в затоці, здебільшого мають наймення, і по самій назві вже можна вгадати чий. Великий голубий «Арго» — це професора з гірничого, що одружується втретє; трохи далі «Єрмак» старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник «Скіф», а біля самого причалу скромна двовесельна батькова «Мрія».

Батько Танин працює прокатником на заводі, а у вільний час після роботи — завзятий рибалка, цілі ночі на Самарі біля рибальських вогнищ. Перші враження її дитинства — це вранішні гудки, що кличуть батька заступати на зміну, і високі заводські дими на лівому, і ще невіддільне від її дитинства — це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра; весь мовби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті — це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів’їв, уже виглядали Січ.

Гарний Дніпро у верхів’ях, чарівний біля Києва, але не менше в ньому краси і тут, де він вбирає в себе Самару, де так широко й вільно розкинувся перед степами, що розляглися на південь і на схід. Ніде нема стільки вільності й простору, як тут. Дніпро розлився, як небо, він біля острова мовби хотів зібрати всю свою силу, щоб здвигнути камінь, перебороти скелі і ще швидше ринути далі через пороги вниз. Звідти з татарщини, на оті горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординці-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума «Про трьох братів озівських»…

Увечері, коли з тієї татарщини, з синьої мли засамарської сходить місяць, Таня, вмостившись біля дідусевих ніг, слухає його сумовиті легенди, що їм кінця краю нема. З правіку селилися тут по зимівниках запорожці та лоцмани дніпровські, мужні й відважні люди що знали всі примхи порогів і, ризикуючи життям, проводили вниз і князівські вітрила, і купецькі каравани і заробітчанські чайки.

Хто знає, чи не дідусеві легенди, спогади та перекази про давнину і заронили в Танину душу першу любов до рідного краю, ще з шкільних літ розбудили мрію вивчитись, стати дослідником оцих островів і степових могил, що їх все життя розкопував дідусів знайомий — академік Яворницький, стати істориком рідного Дніпра з могутніми заводами по його берегах.

Коли перд нею, дочкою робітника, відкрилися двері університетські і вона стала студенткою, то здавалося, що цим уже досягнуто все найзаповітніше. Університет був її мрією, але він перевершив мрію: він дав їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрічі з Богданом при всіх буйнощах своєї фантазії Таня не могла уявити, скільки чарів, скільки муки й щастя таїть у собі це людське почуття.

І ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в ній, коли навіть і сама наука з її скіфськими могилами відступила перед ним, дівоче серце вже по вінця мусить налитися гіркотою розлуки, і життя тепер перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в будь-який день, в будь-яку мить війна може відібрати назавжди.

Зникла у балці колона студбату, потім ще раз з’явилась по той бік балки на пагорбі і після цього, сховавшись, уже не з’являлась.

Пішов Богдан, зосталося для Тані місто порожнє без нього, порожні гуртожитки, куди не хотілося повертатись.

— Ходім до мене, — відчувши її настрій, запросила Мар’яна, і Таня одразу погодилась.

Пригасла, без посмішки, маленька, змучена ходьбою, — такою тепер дибала поруч Мар’яни.

Мар’янині батьки живуть край заводів у селищі тракторного. Добуватись звідси в університет Мар’яні далеко, і вона вивоювала собі місце в гуртожитку. Тепер їй те місце, здається, вже буде не потрібне.

Селище зустріло їх садками, буріючими вишнями червня. Таня й раніш бувала тут. І хоч це селище зовні не схоже на те, де виросла вона, — тут все розмірене, розплановано, будиночки все нові, і кінотеатр модерний, що вгруз в землю, як бомбосховище, — проте сама атмосфера робітничого передмістя нагадувала Тані домівку, і завжди приємно було їй опинитися в середовищі цих простих трудових людей. Надвечір тут заводили патефони, було повно музики, по садках бурхала із шлангів вода на зелень, на квіти, за столиками під деревами виклацувало доміно, так виклацувало, ніби через селище проходила кіннота. Зараз нічого цього не було. Була якась пригніченість, напруженість, безвідрадність.

Біля хвіртки зустріли Мар’янину матір. Непривітна, сердита, вона несла кудись під пахвою радіоприймач з обривками антени та заземлення, що так і теліпались біля ніг.

— Куди ви, мамо? — запитала Мар’яна.

— Здавати несу.

— Отаке! Нащо?

— Загадали.

Мар’яна здивувалась:

?А як же зведення слухатимем?

— А щоб не слухали. Щоб нічого не чули! Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне!

Клава — це старша Мар’янина сестра, уже заміжня. Застали її в садку біля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її.

— Клаво, сестро! — кинулась до неї Мар’яна. — Ти прямо звідти?

Звідти — це значило аж з-під самого кордону, там служив її чоловік-лейтенант, і вона була з ним. Сама ще молода, а вся перемучена, сидить, зсутулившись, і по плечі розповзається важкий клубок кіс, так само чорних, густих, як і в Мар’яни. Очі в Клави східні, мигдалеві, в них повно смутку, повно ще не прочахлого горя — видно, набачилась страхіть.

— Розказуй же, як там? Ваня живий?

? Не знаю. Нічого не знаю. — Клава зітхнула тяжко. — Коли почалося, забіг на хвилину: «Клаво, берималого — і на вокзал». А вокзал уже горить, вибухаютьцистерни, палає хліб у вагонах, той самий хліб, що його відправляли їм же якраз, у Німеччину. І оце,як була, без вузлика вирвалась, без нічого, тільки з ним, з оцим, — вона притиснула дитину до грудей.

— Не страшно, житимеш у нас, і я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки все скінчиться. Я певна, і це скоро кінчиться.

— Ой навряд. Там стільки танків вони пустили, в небі від літаків чорно. Чим наші досі тримаються, самій дивно, зовсім зненацька це нас застало. Перед самим наступом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись…

Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі, як горіли станції, на одній з них і вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перерв ними країна з Клавиних розповідей.

Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподівався її тут зустріти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:

— Ну, прикордоннику? І, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клаві.

— А де ж мати?

— Понесли здавати приймач, — сказала Мар’яна.

— Що ти мелеш? Який приймач?

— Наш, звичайно.

Батько засопів, підійшов до умивальника під деревом і, сердито брязкаючи краником, почав мити руки.

Таня, дивлячись на його руки, відзначала собі, що вони такі ж великі та огрублі в роботі, як і в її батька, і ще думала, що цими руками старий робітник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогодні пішли захищати Богдан та всі їхні хлопці-волонтери. Якою ціною воно буде відстояне? Чиїм життям і чиєю кров’ю?

Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гілля, дівчата лаштували обідати. Посідавши за стіл, чекали матір.

Клава розповідала батькові знов про свої митарства, а він сидів мовчазний, дивився кудись вподовж вулиці, в кінці якої відкривалися вже поля, голубіло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцеві, як років з десять тому тут, де зараз селище тракторобудівників, і далі на північ, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито, відкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхній, старий чекіст, верхи на коні їздив по території, бо не пройти було пішки по осінній .грязюці. В бараках жили тоді, інженерів не вистачало, і в нього вдома був цілий гуртожиток — п’ять племінників тіснилося, що приходили з села до нього, до дядька, з дерев’яними сундучками. Всіх повчив, повлаштовував — поповнили робітничий клас. Здається, це так недавно було. І директор на коні, і перший трактор, що виходить, з воріт цеху під музику, і Мар’яна в школі серед дітей-іноземчат — там у них був цілий інтернаціонал, бо на заводі працювали в ті роки американці, і чехи, і німці, і англійці, поприїздивши сюди разом із своїми сім’ями. З-поміж німців був один у них інструктор в цеху, якого дівчата так і називали: фашист. «Руськи ремонт — капут машина», — улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без іноземних спеціалістів, — і машина не «капут», тисячі тракторів їхніх пішли на поля, і самі робітники вже з бараків перебралися жити в оці будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались — випирають гіллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцеві другим заняттям, І для нього та для його товаришів по ковальському кращого заводу і кращого соцмістечка на землі нема.

Він чує, як Мар’яна розповідає Тані теж про це, як дерева тут перші садили, як батько з матір’ю засперечалися тоді, що саджати:

— Тато — вишні, бо з кожної вишні, мовляв, щонайменше буде по відру ягід, а мама — тополі. «Що з тих тополь — один пух летить». А кінчилося тим, що посадили, бач, і вишні, й тополі.

Вишні давно вже родять, і пух із тополь летить, як цвітуть на початку червня, і Мар’яна любить той пух.

Мати прийшла хоч і без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої, ніж ішла з дому.

Присівши до столу, стала розповідати:

— Тільки що в Писаренчихи на півнів ворожили. Спершу їхній уже був зверху, а тоді наш розправив крила, як накірчив, аж пір’я з Гітлера полетіло!

Іншим разом смішно було б таке слухати, але зараз не сміялись, лише Клавине маля, розігравшись, розпускалось в усмішці та все ловило рученям бубку на вишневій гілці.

Батько на ніч зібрався знов на завод. Перед тим як піти з двору, ще раз схилився над внуком, якого Клава прилаштувала під вишнею в гамаці.

— Не падай духом, козаче, не падай, — глухо казав старий до внука. — Коли в колисці бомба не взяла, тепер житимеш… Все ще в нас попереду. Ще тріскатиметься від наших болванок їхня погана земля…

Клава з дитиною в цей вечір рано лягла спати, вимучилась з дороги. Тільки Таня з Мар’яною ще довго стояли .біля хвіртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорі шелестить вершечком ровесниця тракторного — тополя.

 11

 Летять студентські чуби!

Купою лежать вони на землі, мішма — русяві, чорні, каштанові, біляві, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.

Біля лазні, в тіні зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерів, тільки й чути регіт та вигуки:

— Готовий! Далі!

З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.

На поміч солдатові-перукареві став сам помком взводу першої роти студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знімати чуби з ученої братії є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та білявих, а зуби він аж зціплює, ведучи машинкою по студентській голові, і той, що попався йому в руки, тільки покректує та зойкає, коли вже терпіти несила.

— Терпи, студенте, піхотою будеш — примовляв крізь зуби Гладун. — Це тобі, брат, армія, а не університет, де міг патлами метляти!

Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетів, і вже ти голомозий, гребінець свій можеш закинути в кущі. Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугруваті, в того якась гунадза випирає на тім’ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став зовсім якимсь жалюгідним: всі помітили одразу, що голова в нього витягнута, гостра і нагадує формою диню, а на ній незграбно стовбурчаться величезні червоні вуха, що одразу стали предметом дотепів.

Хто без чубів — мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано їм оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те, що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська розхристаність, безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замість різномастих чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.

Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:

1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.

2. Держись ближче до кухні.

3. Коли що незрозуміле — лягай спати.

Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.

— Ну, за що тобі такі чоботи? — каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. — Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з’їсти. А ти? Ну хто ти є?

Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:

— Ми — інтелектуалісти.

— Це що воно? — той дивиться на нього з підозрою.

А зоставшись самі, хлопці регочуть:

— Ось побачиш, заявить…

— Він тобі дасть інтелектуаліста? — каже Дробаха. — Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.

З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов’язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об’їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів’ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це — табір, ясно?»

Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.

Здоровий, дебелий, з в’язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах — холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб’є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито вів навіть список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров’ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви і статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями і мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод усяких — це був світ, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього.

Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:

— Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!

На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати — такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.

Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:

— Та що це, справді? — казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. — Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас…

Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.

— Я тобі ось покажу Кос-Арал.

— Не «тобі», а «вам».

— Це однаково.

— Кому однаково, а кому ні.

— Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Ні, ми й не таких уламували. — Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. — Встать! Кому сказано — встать? До тієї он кобили по-пластунському — туди й назад — марш!

Духнович, підвівшись, все ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:

— Спольняй!

Боляче дивитись було, як Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено, важко поповз.

— Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно, — презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.

Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.

Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:

— Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.

Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.

— Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?

— Він мій друг, — сказав Богдан. — До того ж у нього кволе здоров’я.

— А чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.

— Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана.

Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.

— Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгільдяїв. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?

— Одна у нас дорога.

— Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати таких.

— Не розумію, чим він так уже провинився, наш Духнович? — спокійно втрутився в розмову Степура. — На два чи на три пальці пілотка від вуха — не це зараз головне.

— І не тут головне, — похмуро вкинув Лагутін.

— А де головне? — Гладун насмішкувато прискалив око.

— Головне зараз там, де нас з вами нема, — стояв на своєму Лагутін.

— Зрештою, ми записувались на фронт, — додав Дробаха, а не щоб шагістикою отут займатись.

— Туди встигнете, — осміхнувся Гладун. — Там таких треба буде ого скільки!

— Так і відправляйте!

Гладун глузливо похитав головою:

— Ех ви, інтелектуалісти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.

Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід.

— Дерево. Аракчеєвський покруч.

— В мене таке враження, що він вирішив всю війну відсидітись у таборі, — сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого обличчя. — З шкури пнеться, аби тільки місця тут не втратити.

— Ще, чого доброго, й відсидиться, — пошкодував Мороз. — Зараз ганяв нас, потім ганятиме інших.

— Такий де завгодно зробить Кос-Арал, — зауважив Степура.

Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мізки. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.

І сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який насилу плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому місці. Невгамовний підрозділ самовільно перемістився в затінок.

— Хто дозволив? — вирячився Гладун на бійців.

Колосовський став струнко.

— Я дозволив.

Він ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не вдався до цього, стримав себе.

Тільки немилість помкомвзводу впала на них після цього ще нещадніше. Інші командири повели вже своїх на обід, вже тільки кушпела влягається за ними по плацу, а Гладун ще й досі тримав свій взвод на пустирищі, де спека тридцятиградусна і води ні ковтка. Веде їх з плацу останнім, веде, налитий люттю, мстивими вогниками в банькуватих під крутим лобом очах. І хоч курсанти його всі вже як викручені, але він приберіг для них ще одне:

— Запєвай!

Вони мовчать.

— Запєвай!

Мовчать.

— Заспівуй!!!

Як у рот води. Ідуть і ніби поглухли, поніміли. Гладунові такі вибрики добре знайомі. Тільки ж не до того в руки попались! В нього заспіваєте, він з вас виб’є цей дух.

— Бігом… арш!

Це вони одразу виконують. Важко підняли ноги, побігли, погупотіли.

Дасть ось добру пробіжку, впаряться, посліпнуть від поту, тоді заспівають…

Гладун не зводив з них ока.

— Швидше!

Дедалі швидше і швидше біжать вони, біжать, зціпивши зуби, підібравши тощаві студентські свої животи, і тільки чути посилене їхнє дихання, та юхтове чобіття гупає в важкій одностайності через плац.

Гірше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не відстаючи, бігти поруч з ними, і піт градом уже котить з нього теж, і чим більше кушпели він ковтає з-під їхніх чобіт, тим більша злість його розбирає, гнав би, поки попадають, але й самому йому вже духу не вистача, хочеш не хочеш — треба спиняти.

— Направляючий! Стій!

Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що?Все більшає відстань між ними і їхнім табунником. Зібравши всі сили, які тільки в них-ще зостались, всю буйну оту непокору, яку він ще не встиг із них вибити, мчали кудись навмання, справді як отой табун необїжджених коней, який швидше розіб’ється, ніж зупиниться на окрик. Женучись за ними по спустілому величезному плацу. Гладун уже й сам був не рад, що скомандував їм оте «бігом!», боявся, що без нього вони отак влетять і між намети, на головну лінійку, на очі командирам.

— Стій же! Стій! — волав він захекано.

А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо їдальні, де жде їх гречана солдатська каша, пробіжать мимо вартових під грибками, вилетять із табору на простір, і лови їх тоді аж отам десь серед їхніх вільних академій…

Кинувшись навпростець, він таки перейняв їх, зупинив уже серед перших наметів в тіні гіллястих дерев

Вклякли на місті, задихані, запалені, в мокрих, хоч викрути, гімнастьорках, а на виду одна покора, одна слухняність, тільки в очах у кожного та в закушених губах Гладун читав приховані насмішки і повне вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.

— Чому не зупинились? Чому не виконали команду?

— Яку команду? — знизав плечима Дробаха. — Нічого не чули, чоботи дуже гупають. Інші теж — як овечки покірні:

— Хіба ви гукали?

— Була команда «бігом», ми й бігли, а «стій» ніхто не чув.

З посиленим апетитом їли вони в цей день добре змащену солдатську кашу, і Гладун їв разом з ними, мовби нічого й не сталось.

А коли, вставши із-за столів, останніми пішли з їдальні до себе на мертву годину, то навіть без помкомвзводового «запєвай!» дружно, бадьоро, всіма горлянками грякнули на весь табір:

Дан приказ ему на запад…

І цієї пісні їм вистачило до самих наметів.

 12

 Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотні більших і менших Брестів, цих розкиданих по всьому палаючому прикордонню вузлів опору, що, стікаючи кров’ю в болотах, в полях і лісах, відрізані, оточені, билися до останнього, а крізь проламані пояси прикордонних укріплень уже неслася на схід, стугоніла всією своєю важкою силою блискавична війна, бліцкріг. Ревла моторами, скреготіла залізом танкових армад, торохтіла по вишневих подільських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свій арійський девіз:

— Млеко! Яйка!

Вдень було жарко від спеки, а ночами від пожеж, від гарячих руїн розбомблених станцій. А вони, завойовники світу, йшли і йшли і, вилітаючи з куряви шляхів, розжахували по селах жінок, виповнювали ґелґотом подвір’я, пожадливо розтікалися по садках, по городах, і навіть вгорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров’ю обкипілих вишнях, було видно їхні розкарячені ноги і сіро-зеленаві, кольору гусені, мундири. І це таки була гусінь — гусінь розміром з людину.

Студбат ще був далеко від цього всього, ще не пашіло на нього розігрітим повітрям фронту. Навлежки й з коліна стріляли на стрільбах по давно пробитих мішенях — туполобих касках уявних фашистів, кололи штиками ті самі опудала, що їх безліч разів уже було переколото курсантами піхотного училища та різними контингентами запасників, що проходили в цьому таборі літні перепідготовки.

Може, тільки в тому й була різниця з мирним часом, що навчання проводилось прискорено, в гарячковому темпі, дисципліна була ще суворішою, а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.

Без звички студбатівцям важко було витримувати цей режим. Цілоденні навчання, шагістика, кушпела, спека, а вночі — пости, наряди, тривоги. Та навіть у найтрудніші хвилини, коли всі були замордовані цим, Колосовський не давав собі розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:

«А там, на фронті, легше?»

Почував сором, що він ще не там, в окопному університеті, серед невідомих своїх братів та ровесників. Адже ж ішов він туди, а досі ще тут, на такій відстані від фронту. Щоб не так гризло сумління — всю душу вкладав у суворі табірні статути, в штиковий бій, в стрільби й тактичні заняття, нерідко перевершуючи в цьому й самих учителів — сержантів надстрокової служби, цих справжніх богів крутої табірної науки. Було щось заразливе в цій науці, вона розворушувала в Богданові честолюбство, і хоч ніяково було перед товаришами, але ловив себе на тому, що й приємність відчував, коли доводиться робити з шеренги три кроки вперед і вислуховувати перед всіма командирську подяку. Особливе дістав задоволення, коли якось в таку мить, стоячи перед строєм на вечірній повірці, піймав на собі погляд Спартака, погляд, сповнений ревнивого подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед строєм і вислуховуєш похвалу?

Зате на політгодині, коли треба було читати фронтове зведення, це робив завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, тяжко було читати, але він читав першим випивав неминучу чашу гіркоти: «Після упертих боїв здано… Після жорстоких боїв залишено…» Внутрішні райони країни, які ще вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогодні ставали аренами битв.

В першу ж неділю прийшли до студбатівців дівчата. Тільки кінчилась політгодина, вартовий прокричав з-під грибка:

— Колосовський, на лінійку! Лагутін, на лінійку! Закохані, всі на лінійку: дівчата за табором ждуть!

І не тільки ті, кого викликали, але всі, хто був у цей час вільний від нарядів, кинулись радісно на вихід, бо це таки стосувалося всіх, це ніби послав дівчат до них на побачення сам університет, саме їхнє недавнє вільне й безтурботне студентське життя.

Дівчата стояли за вхідною аркою під деревами, осипані пелюстками сонця, що просівалось на них крізь листя.

Богдан ще здалеку помітив між ними Таню. Всміхаючись, пішла йому назустріч, притискаючи букетик польових квітів до грудей, маленька, зіщулена його Тетянка. Бачив спершу усмішку її, ясну, неповторну, і лише згодом помітив, що боса зупинилась перед ним, а босоніжки тримає в руці. Ноженята закурені з дороги, пилява ще лежить на обцьвохканих бур’янами тугих загорілих литочках.

— Пішки?

— Та ні, трохи й під’їхали. На, візьми, — вона подала йому квіти, серед яких найбільше було васильків та волошок, саме того польового зілля, яке він любив. Він почав вдихати, жадібно втягуючи ніздрями густі пахощі степу.

— Де назбирала?

— А там, понад шляхами, як ішла.

— Втомилася?

— Трішки.

— Ех ви, піхота!

Він чув, як голос йому зривається від ніжності, що переповнювала зараз його.

Ніколи ще не була вона для нього такою дорогою. Тільки тут відчув, яким убогим був би без неї, без її усмішки, без цієї відкритої безоглядної відданості, що привела її сюди. Звичайнісінька дівчина, що була, може, навіть непоказна для інших, для нього вона виділилась з-поміж усіх людей, яких знав і знатиме, і вже стала найріднішою, незамінимою з цією безконечною ласкавістю погляду, з маленьким носиком і ямочками на щоках, з п’янливою принадою знайомих, призначених йому для поцілунків груденят… Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що він може зробити її нещасною, адже його смерть розбила б і їй життя, розбила назавжди. І якщо він хотів би не загинути у війні, то хотів би цього насамперед для неї, для її щастя. Усміхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла йому в ясних своїх оченятах.

— Чому додому не поїхала?

Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала… Не сміє навіть і сказати йому, що зосталась тут ради нього, щоб бути до нього ближче. І хіба не винагородила її доля за це? Ось він знову стоїть перед нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений і мовби ще більше витягнутий та схудлий у своєму новому військовому вбранні, в новій, з червоною зірочкою пілотці. Військове йому личить, в ньому є військова жилка, передалась, мабуть, від батька. Стрункий, високий, навіть і на каблуках вона сягала йому лише до плеча, а зараз і зовсім перед ним маленька. Скільки за ці дні передумала про нього, після розлуки він ще більше виріс в її очах! Почуття іі до нього заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби засліплена ним. Іноді їй здається, що вона стала жорстокою для всіх, крім нього, не поїхала ось до батьків у такий час; ловила себе на тому, що про рідного брата згадує в ці дні менше, ніж про Богдана, хоч брат у неї льотчик, вже він десь у самім вогні, вже, може, й живого нема…

— З понеділка відправляємось всім університетом на окопи. Протитанкові рови ритимем десь під Красноградом.

— Де, де?

?Під Красноградом.

«Протитанкові під Красноградом? По цей бік Дніпра?» — сумно подумалось Богданові, і, одганяючи від себе чорні думи, він взяв Таню за руку.

Досить було Богданові взяти її за руку, стиснути її маленьку долоню в своїй, як Таня одразу про все забула. І війна ніби зникла, і чудесним став світ!

— Подобається мені тут у вас, — сказала Таня.

На ходу розгойдуючи сплетеними руками, вони пішли поміж деревами в глибину лісу, повного свіжості, холодків, трави, буйно листатої папороті.

? Скільки тут людей перейшло, можеш уявити, — заговорив Богдан, озираючи ліс. — Тут ще й до революції були табори. Оці дуби ще дідами Рєпіна посаджені. Ти ж знаєш, Рєпін звідси родом, з чугуївських військових поселенців, — ми були на тій сотні, де він народивсь.

— Ти й тут досліджуєш? — засміялась Таня.

— Найкраще мені оце досліджувати, — сказав Богдан і, пригорнувши Таню, почав цілувати її в шию, в губи.

— А мені й не соромно, — сміялася Таня. — Хай дивляться, я ж твоя…

Богдан озирнувся. Помітивши віддалік кількох курсантів, а за ними, в гурті дівчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:

— До кого то Ольга прийшла?

— Ольга? — схаменулася Таня, тільки тепер, видно, згадавши про подругу. — Вона просила нікому цього не казати… Але тобі скажу. Бо ти — це ж я? До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось, бач, там і не видно.

— Він на посту, — пояснив Богдан. — Скоро зміниться. А про Ольгу я цього й не знав. Тільки після Мар’яни навряд чи він кого здатний помічати.

— А з Лагутіним у них як?

— Ще й досі на ножах. Просто біда з ними. За ростом випало ходити їм поряд в строю, ідуть і супляться один на одного, а хлопцям, звісно, тільки подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролі секунданта.

— А він, Духнович? освоївстатутинарешті?

— На стрільбах маже безбожно, бідолаха, всі кулі в небо посила. За це ж і дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим стає hоmоsaріеns[2][2] на плацу.

Крізь зелень кущів перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.

— Далі не підемо, — сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.

— Далірічка, — засміялася Таня.

— І не тільки тому.

— А чому?

— Треба, щоб на випадок тривоги табір чути було. Не забувай, що перед тобою солдат.

Блискітки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оці рідні глибокі очі, сміялись до Тані, а вона дивилася в їхню глибину з таким передчуттям, ніби ось-ось має їх втратити, надовго, може, й назавжди з ними розлучитись.

— Ви ще довго тут пробудете?

— Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспішають з нами. Та й хлопці самі рвуться.

— Як це добре, що ми вас застали. Ми і в ту неділю прийдемо, не заперечуєш?

— Ще б пак!

— Давай сядемо.

Сіли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискітку в його очах, кожну рисочку Богданову хотіла запам’ятати. Справді, вона засліплена ним і щаслива цією засліпленістю, цією безмежною відданістю йому. Хай скаже — кинься отут з урвища в воду, хіба не кинеться? Вона готова будь-коли віддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те, як там буде далі. Руки його великі, загорілі, справді солдатські, а як ніжно зараз вони її обіймали. Іноді їй здається незрозумілим, чому він покохав саме її, а не таку красуню, як Мар’яна, або Майя Савенко з геофаку, або… Та для нього найкраща красуня була б рівнею! Одна з педінституту просто очей не зводила з нього в бібліотеці, завжди норовила сісти навпроти, хоча — що вона знала про нього? Тільки Таня знає, скільки за цією зовнішньою стриманістю, навіть суворістю криється любові, скільки гарячої пристрасті в грудях, скільки допитливого розуму в отих випуклих півкулях смаглявого юнацького лоба. І все це може згаснути, зникнути, збезжиттєвіти в одну мить від маленької скалки, від шматочка смертоносного металу!

Він наче вгадав її думки.

— Отаке наше літо. Отака наша Ольвія, Таню.

— Липа як тут пахне… І не хочеться думати, що десь війна…

— А вона йде.

— Іде. Як буря, як ураган, іде. Саме такою вона мені чомусь уявляється — ураганом, чорним, смертоносним… Десь я читала про льотчика, що не міг сісти на землю, охоплену ураганом. Льотчикові нічого не лишалося, як повести свій літак вище і вище в небо, куди не сягав ураган, і спробувати пройти над ним.

— То льотчики, — сказав Богдан, і Таня впіймала на собі присмучену його усмішку, — а нам, піхоті, нічого не лишається, як тільки пробитися крізь все це, — він враз спохмурнів, — і крізь все це пройти.

— А може, ще пригасне? Як фінська?

— Навряд. З фронту все гірші вісті.

— Не думай про це.

— Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди… Цієї ночї підняли нас: десь за Чугуєвом нібито десант викинувся, побігли, обшукали все довкола, потім, правда, виявилось — марна тривога… А стій! — Богдан раптом напружився весь. — Сурмлять!

Він схопився на ноги. Таня теж підхопилась, розгублена, поблідла.

— Богданчику… Серденько… Він притиснув її до грудей, обцілував жадібно, нашвидку.

— Мушу бігти!

— Не кидай мене тут…

Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж підлітала, спотикалася на бігу.

В одному місці, наполохані тривогою, з гущавини вискочили Мар’яна й Лагутій. Мар’яна була розшаріла, сум’ятлива не по-дівочому, щось там поправляла на собі, застібала блузку на грудях, і Тані аж заздрісне стало, що вони з Богданом близькості такої не встигли зазнати.

Сурма кликала, звідусіль бігли до табору, і ось уже й Таня з Богданом опинилися біля входу, де арка і куди дівчині вхід заборонено.

— Бувай! — міцно стиснув їй руку Богдан.

Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:

— Ось на, візьми, збережи…

Щось було на цей раз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці:

«Востаннє!»

Взяла матрикул і з великими, до сліпоти налитими слізьми очима притримала його руку в своїй:

— Богданчику, любий, якщо… коли що… ти ж — пиши? Чуєш? Хоч у думках пиши, як не буде змоги… Знай, я думки твої і на відстані почую! За тисячу верст!

 «За тисячу верст!» Дівочий цей зойк так і ввійщов йому в серце.

А сурма сурмила над табором дедалі настійливіш, дедалі вимогливіш. Мовби підцьвохкувані її звуком, студбатівці швидко пробігли, позникали за аркою, між рядами напнутих наметів, і перед гуртиком засмучених дівчат знов стояв лише табірний вартовий з гвинтівкою біля ноги — мовчазний, непідступний.

 13

 Збір, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замість старих, з тригранними багнетами гвинтівок, якими курсанти були досі озброєні і якими, мабуть, воювали, ще їхні батьки, для студбатівців привезли зброю найновішого зразка: десятизарядні напівавтомати з плескатими багнетами-ножами. Потім, уже на фронті, вони намучаться з тими гвинтівками, які, тільки побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть і стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки, а поки що нова зброя викликала щире зацікавлення в тих, кому вона призначалась. 

Гвинтівки лежали в нових заводських ящиках. Вкладені були так дбайливо і були так щедро змащені густим заводським мастилом, що, відкривши ящик, не хотілося їх і чіпати — хотілося так, не чіпаючи, знову закрити їх в ящику і відправити на вічний схов.

Але старшина та помкомвзводів вже вміло видобували їх звідти, роздавали по списку, записуючи номери і вимагаючи, щоб той, хто одержує, тут же запам’ятав свій номер — закарбував у мізку назавжди.

— Бо з цим номером, може, і вмреш, — казав Гладун, вручаючи гвинтівку Духновичу.

— Я невмирущий, — відповідав на це Духнович. — Життя — ось мій орієнтир!

До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крім гвинтівок, їм ще видали й каски — зелені, важкі.

— Чавунні голови тепер ми, — крутив Дробаха своєю міцною головою, яка в касці ніби ще нижче осіла йому на плечах.

А увечері, ще й сонце не зайшло, батальйон ужевідвечерявся і знову шикувавсь: на цілу ніч мав бути марш та бойові навчання. Кожен з курсантів був нав’ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнім запасом патронів та з добовою порцією НЗ в солдатському ранці.

Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед студбатівцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не понатирати ноги в поході.

Гладун теж сидів перед хлопцями на стільці і, впевненими, чіткими рухами обмотавши білою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не під носа тикав студентам.

— Бачите? — крутив сюди-туди ногою. — Як лялечка!

А перед самим маршем він, стоячи біля цинкового бака з водою, підкликав до себе кожного з своїх бійців, і тут відбувалося таке: Гладун брав скибочку чорного хліба і, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солі, і всю оцю сіль, що ледве трималася горою на хлібові, подавав курсантові:

— Їж!

Той непорозуміло відступав: сіль їсти? Та ще після вечері? Та в таку спеку, коли й без того воду жлуктиш без кінця?

— Я ж не верблюд.

— Бери, кажу, їж!

Наказ є наказ, їси, аж на зубах тріщить той натрій хлор. А коли з’їв. Гладун вказує на воду:

— Пий!

Черпаєш кухлем, що вміщує в собі, мабуть, не менше, як ківш запорозький, і п’єш, аж стогнеш, а помкомвзводу підбадьорює:

— Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живіт був як барабан. Бо на марші й краплини не дам.

Осторонь, посміхаючись на цю сцену, стоять групою старші командири, серед них і той із шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у райкомі партії, коли вони проходили комісію. Вони вже знали про нього: батальйонний комісар Лещенко. Старий політпрацівник, довгий час працював в авіації, але за станом здоров’я змушений був перейти в піхоту. До табору він прибув тільки вчора й вже тут зостанеться: буде комісаром студбату.

Колосовського він впізнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед помкомвзводу, саме прожовував свою порцію солі, комісар підійшов до нього:

— Ну як, товаришу Колосовський? — і, усміхнувшись глянув на сіль. — Солоне курсантське життя?

Богдан, якому аж щелепи зводило від оскоми, крутнув головою:

— Та солоне.

Комісар знов усміхнувся, чи то, може, глибокі, давно залеглі складки на його обличчі надавали йому привітного, усміхненого виразу. Богданові радісно було зустріти тут цю людину, слово якої так багато важило. І у вирішенні його долі там, у райкомі. Душею відчував, що йому зичать добра оці терново-чорні проникливі очі, чимось близьким, майже батьківським війнуло на Богдана від мужнього довгобразого обличчя. Скроні вже срібні, а сам ще стрункий, свіжий, смаглюватий, і від того сивина на скронях віддає ще більше. Нелегким, мабуть, і в нього було життя, коли з першого погляду зумів зрозуміти Богданові почуття до батька, коли краще за інших розгадав, що приніс у своєму серці Богдан у райком. Така і має бути душа в комуніста!

— А з надстроковиками як ви тут, уже порозумілись? Дружно живете? — запитав комісар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав на скоринку з усією щедрістю гострої скалчастої солі. Духнович стояв перед ним зігнутий, мовби нав’ючений більше за всіх — у хомуті скатки, в касці, що наче придавила його своєю вагою, — стояв і ждав Гладунової порції солі з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчі.

— Важко з ними, товаришу батальйонний комісар, — поспішив доповісти помкомвзводу, зачувши, чим цікавиться комісар. — Нехлюйства ще в декотрих багато. Забувають, що тут їм не університет!

— А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усією суворістю вимагайте, — сказав комісар. — Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що перед вами вчорашні студенти, та все комсомольці, та все добровольці, люди, що з власної волі відмовились від пільг і йдуть захищати Вітчизну. Такі люди варті належного до них ставлення, як по-вашому, га?

— Так точно, товаришу батальйонний комісар!

— А потім це ж такий народ, — веселим тоном вів далі комісар, — сьогодні він курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, і вже він командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось із них доведеться бути підлеглим, як тоді, га? Спитає за все?

— Та вже я з нього спитав би, — під регіт товаришів пообіцяв Духнович, дожувавши свою сіль і повертаючись знову в шеренгу.

— А вам, товариші курсанти, я теж зауважу, — перейшов на серйозний тон комісар, — менше іронії, коли йдеться про солдатську науку. Більше поту в учобі, менше крові в бою, — це не фраза, незабаром ви в цьому переконаєтесь.

Він помовчав, оглядаючи курсантів, мовби перевіряючи, контролюючи кожного.

— А тепер дайте й мені солі, — сказав комісар Лещенко, звертаючись до Гладунова. — Я теж з’їм. Випробуваний спосіб, — додав він, з’ївши сіль і зі смаком запивши її кухлем води. — Напийся тут раз, та гаразд, а на марші в баклагу не заглядай.

Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усім училищем був у поході.

Задушлива, мов у тропіках, була ніч, пахла потом людським та пилюкою. Розтягнувшись у темряві, ішли посиленим маршем через поля й села, через балки та байраки, збивали сотнями ніг дорожню порохняву і самі ж ковтали її цілу ніч. Несли кулемети на собі, цинкові ящики з патронами, яких було взято більше, ніж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток, набиті патронами підсумки, речові мішки, каски, надіті на голови, — все гнітило, важчало з кожним кілометром.

Не раз цієї ночі згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу, якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед походом не були обмотані в кожного «як лялечки». Навіть Духнович і цей тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сіль та наука. Як і інші, мав при собі скляну, в матер’янім чохлі флягу з водою, але випити й ковтка собі не дозволив, і не стільки тому, що боявся порушити помкомвзводів наказ, скільки совісно було: адже інші також терпіли, бо знали — почнеш пити на привалах, тоді вже розморить тебе, розкиснеш, і вже не піхота з тебе — кисіль. А пити хотілось, ой як хотілось! Особливо коли десь з темряві із-за білої хати поставав силует колодязя із журавлем із великим цебром дерев’яним…

Привали були короткі, і після них ще тяжче було вставати, всі кістки розламувало, сон склеплював очі. Ідучи далі, спали на ходу, заточувались, носами клювали в спини переднім.

Сонце вранішнє застало їх у болотах якихось. Наступали, відступали, форсували водяні перепони.

— «Де живеш, куличе?» — чути й тут було голос Дробахи, і сам він собі відповідав: — «У болоті».-«В ньому ж погано?» — «А я привик».

— З цих боліт, — озирався довкола Духнович, ? ще, мабуть, доісторичні пращури наші воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм прийшли на зміну.

Одна вода кінчалась, починалася друга.

— Скидай чоботи!

Поскидавши чоботи, піднявши зброю над головами, брели кудись за своїми командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не наколотись у воді на шпичаки поламаних очеретів.

До табору повернулись, коли вже пора було обідати. Але й їсти не хотілось — хотілося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись від втоми, дотяглися до наметів, попадали на матраци і — як убиті. За кілька хвилин уже весь табір зморено спав, крім вартових під грибками.

А за якісь півгодини їх, вимордуваних нічним походом, уже знову будила табірна сурма. Аж не вірилось, що це не сниться, що це справді вона сурмить, так це було жорстоко після безсонної, до краю напруженої ночі. Але звук сурми будив, згонив, віщував якесь нове випробування. Схоплювались, на ходу затягали пояси і ще зі сном у очах бігли напівсліпі до пірамід, розхапували зброю.

Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.

Досі такого не було.

І на обличчях у командирів вловлювалося щось нове, таке, що свідчило про незвичайність цих хвилин, і сурмач грав тривогу якось особливо, ніби з трепетом сердечним сурмив її.

Навіть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в батальйон, і вони зайняли своє місце в строю.

Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань. Гвинтівки, ручні й станкові кулемети, вся записана за батальйоном зброя вже на плечах у курсантів, і разом зі зброєю виносять вони з табору і якусь важкість на душах, нову, досі ще не звідану тривожність.

— Ось коли б я хотів, щоб дівчата були тут, — неголосно сказав на ходу Лагутін до Богдана.

Але дівчат сьогодні не було. Були зелені дерева, під якими вони вчора стояли, був закушпелений шлях, яким дівчата звідси пішли…

Уже на чималій відстані від табору хлопці помітили, що Духнович чогось пришкандибує.

— Змулив? — запитав Гущин, його сусід зліва.

— Та ні. Вранці, як брів, ногу очеретиною проколов.

— Там міг і на іржавий цвях напоротись, — зауважив Мороз. — Просто біля мене Іванов дошку з іржавими цвяхами з води витяг.

— Ні, я не цвяхом, я очеретиною, — мовби виправдувався Духнович.

Гущин і Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але він одмовився:

— Ні, я сам, сам… Кожному своє.

Попереду серед відкритого, розімлілого під спекою поля вже видно було їм оазис залізничної станції і довжелезний ешелон червоних товарних вагонів, загнаних на запасну колію, майже в степ. Сумніви тепер розвіялись: для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без паровоза, стояв на запасній, але вже стояв, чекав. Наказано було розташуватись вподовж ешелону і ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть паровоз.

Куди ж повезуть? На яку ділянку фронту їх кинуть? Це тепер цікавило найбільше. В таборі тільки й мріяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли діждались відправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати звичне життя, на зміну якому прийде інше, невідоме, сповнене небезпек.

Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону, навпроти своїх вагонів, ведуть тягучі розмови.

— Десь, видно, прорив, якщо нас так несподівано піднято.

— Раніш чи пізніш це мусило статись.

— То хай краще буде раніше.

Біля Духновича, якому Степура саме перев’язував ногу, зібрався цілий гурт істориків. Нога на підошві розчервонілась, помітно підпухла. Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну зараз болячку.

— Даруйте, що трохи порушуватиму стрункість ваших лав, — каже він і, морщачись від болю, береться натягувати чобіт. — По можливості намагатимусь не шкандибати.

— Нічого, Байрон теж накульгував, — зауважив Дробаха, розлігшись на траві. — Правда, над Байроном помкомвзводу не було.

— З цим нічого жартувати, — хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як Духнович, стинаючи зуби від болю, повільно втискує в чобіт хвору ногу. — Може, фельдшера покликати?

— До фронту заживе, — взувшись нарешті, махнув рукою Духнович. — А то що таке біле? — бажаючи перевести мову на інше, глянув він у бік поля.

? О, тільки тепер помітив? — охоче відгукнувся Степура. — То ж гречки цвітуть.. Це їм вистачить цвісти на все літо. Все перецвітуть, — і в голосі його забринів смуток.

Небо над гречками було синє, високе, ніде ні хмариночки. В прозорій далечі блищить будинками Чугуїв на горі, над Дінцем. Дерева табору ледве видніють на обрії темно-синьою смугою. І ті дерева, і білий розлив гречок, і спориш, на якому лежать, такий м’який, теплий, ласкавий, — все здавалось тепер якимось рідним, все це жаль було покидати.

Мовби подобрішали всі. Чи то від гречок оцих подобрішали, від полів та від неба, чи від того, що їх ждало і де вони будуть в усьому разом.

Навіть Гладун, що в таборі не допускав ніякого панібратства і міг за це хоч кого скрутити залізом статутів у баранячий ріг, тепер підійшов до хлопців подобрілий, упокорений і, мовби шукаючи біля них захисту від чогось і підтримки, присів, загомонів душевно:

— Так що ж — прощай, табір?

— Прощай…

Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою вихорців між розімлілими гречками, і здавалось, ніби він жде, що от-от з’явиться звідти хтось, із-за марева, із-за білих гречок…

Дехто почав уже й дрімати, пригрітий сонцем на ласкавій споришевій постелі, а Дробаха, вставши з гурту, пішов ходити побіля вагонів, заглядав, примірявся.

— 3 нарами, чистенькі, — погукував звідти, — тільки цокотітимуть!

 14

 Цокочуть колесами вагони.

Те, що було миром, зостається позаду. Попереду — невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом — кому який випаде: тому — блискавична смерть у першій атаці, тому — лаври бойової слави, тому — похмура одіссея концтаборів, кремаційні печі фашистських фабрик смерті… Але це потім, потім. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовність в серцях — пройти все дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що не з луками, не з стрілами — з гримучою сталлю на землі і в небі насуваються на рідний край.

Куди везуть? Цього їм не кажуть. Де стрінуться з ворогом? Про це можуть висловлювати лише різні догадки.

Локомотив нестримно несе їх уперед.

Вороний їхній кінь на червоних колесах.

Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантів оформляли по-фронтовому. Їм видавали наспіх заготовані довідки про те, що відправляються на фронт курсантами-політбійцями, а разом з курсантською довідкою кожному вручали ще одну річ: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що його пізніше буде названо «медальйоном смерті». Кожному належало вкласти в цей медальйон маленький пацірець — власноручно заповнену найкоротшу в житті анкету: хто ти і куди сповістити, коли тебе найдуть.

Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали їх у маленькі, спеціально призначені для цього кишеньки спереду штанів біля пояса.

Коли студбатівцям роздавали довідки та медальйони, було раптом виявлено, що досі в багатьох із них є при собі ще й студентські квитки, і матрикули, і навіть цивільні їхні по різних міліціях видані паспорти.

— Багаті ж ви, — сказав комісар Лещенкщо, для якого це було, видно, несподіванкою.

Він наказав негайно зібрати по всьому ешелону паспорти, а також всі інші цивільні документи і знести до нього в вагон.

Невдовзі перед комісаром просто на підлозі на розстеленій жерстині лежала величезна купа зданих паспортів, студентських матрикулів, посвідчень…

Курсанти іншої роти, з якою їхав комісар, обступивши його, непорозуміло ждали: що він робитиме з усіма цими їхніми документами?

— Всі поздавали?

— Всі.

Комісар деякий час сидів мовчки над купою їхніх документів. Потім взяв навмання чийсь паспорт, що лежав на купі зверху, розгорнув, прочитав рік народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далі переглядати: 1918, 1919, 1920…

— В ті роки, коли ви народжувались, — сказав комісар задумливо, — ми якраз бралися за зброю, в червоно-гвардійські загони йшли. Тоді ми теж були юні, вашого ж віку або ще й молодші.

Сутеніло надворі, у вагоні по кутках стояла вже темінь.

Комісар запалив сірник, потримав перед собою, доки розгориться, потім повільно підніс його до ріжечка чийогось новісінького паспорта і так тримав.

Студенти затаїли подих: що він робить? В думці ще не вкладалося, що паспорти їхні можна палити.

А він, підпаливши один, підклав його знизу під інші, розтребушив над ним документи кострищем, як десь у полі.

— Хай горять. Там, куди їдемо, нічого цього не треба. А допустити, щоб ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими іменами… Ні, цього ми допустити не можемо.

Взялася вогнем вся купа, полум’я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику,

Студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх розтребушених паспортів, жарко палаючих матрикулів . Он скручуються в полум’я чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, невідомо ким вдарені печатки… Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині — це оті чорні пластмасові закрутки-медальйони в кишенях, по яких санітари узнаватимуть ваші імена.

Ешелон гримить, важкі двері вагонів розсунуто навстіж, і за ними в безкрай — темно, незнайоме. Тепла липнева ніч пролітає в тил садками, посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете притулку, в тих посадках ще, може, займатимете бойові рубежі…

Вночі, коли всі, крім вартових, міцно спали по вагонах, розбудило їх клекотання зеніток. Очманілі спросоння, вихоплювались з вагонів, кидались у світ титанічних кошмарів, моторошних видінь. Тьма і вогонь. Весь світ тільки це — первісна тьма і тривожний, небачених розмірів вогонь. Земля в загравищах, все небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядів, у погрозливому гудінні невидимих літаків. Ще дужче заклекотіли зенітки. На землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як із кратера вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.

Їх бігцем одводять від ешелону вбік. На ходу озираючись, бачать за собою Помпею, новітню, розвировану вогнем Помпею — в образі щойно розбомбленої станції, бачать безліч освітлених пожежею колій, палаючі вагони, цистерни, склади… Всюди вибухи, тріскотнява, вже зовсім неподалік беруться полум’ям вагони, може, навіть ті, в яких вони щойно їхали. А небо гуде.

Розташовують їх по садках, по городах, поки кінчиться наліт. Аж тут, трохи отямившись, намагаються розібратися в цьому стугонливому космічному хаосі, що їх оточує.

Знов шаленіють зенітки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу. І вже в іншому місці ніж прожектора знову з’явиться, помацає, поповзе по небу, то заспішить, то повільно охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить в небі виростає цілий ліс прожекторів. І ось на самому вістрі одного з них раптом зблиснуло щось біле, сліпуче. І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка — людина у нічній високості. На вістрях прожекторів людина, дюралюміній і бомби…

 15

 Ще раз прийдуть до табору дівчата, і мати Духновича прийде.

Буде це наступного дня після відправки батальйону на фронт. Між деревами біля знайомої табірної арки стануть чекати, розглядаючи натовпи інших жінок, згорьованих, заплаканих, з дітьми, з оберемками щойно переданої їм з табору чоловічої одежі.

— Мамо! Мамо! Тато передав ось мені свою розчіску! І поясок…

Біля Тані прошмигнуло хлоп’я в батьковій кепці, що насувається аж на очі, мале, кирпате, в одній руці — затиснутий гребінець, в другій — пасок від штанів. Дівчинка років десяти несе матері, ледве обіймаючи рученятами, цивільну батькову спадщину: фуфайку, штани робочі, черевики, зв’язані міцним сирицевим шнурком…

В таборі ще людніше, ніж було в неділю. Повен табір чоловіків! Видно, як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, нові сірі шинелі. Але де ж студбатівці? Чи загубилися в цьому вирі людському, чи… Попросили через вартового, дізнатися про своїх.

Ждали.

Діждалися:

— Нема таких!

Студбат у цей час був уже за Дніпром.

Залізниця для них кінчилася на тій розбомбленій станції, де застав їх наліт, далі до фронту добиралися пішки. Ішли решту .ночі, не присідаючи, не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тільки по тому, як тривожно жевріє небосхил попереду, по скопищах військ на шляхах почувалося, що війна вже десь близько.

Коли розвиднілось, один із студентів впізнав ці місця. Виявилось, що йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками, — це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту. Картоплі по пояс. Прядива по балках густі, непролазні. Все буяло, все наливалося життєвою силою в цю благодатну пору раннього літа. Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в’ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини.

В садках біліли хати дивної краси. Що не хата — то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних! Одна підведена червоним, друга — синім, та вкрита соломою, сусідня — очеретом з чепурними китицями по вуглах і тугим гребенем зверху; в однієї наличники на вікнах голубі, а в другої — по голубому ще й червоненькими візерунками розмережано. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились.

Коли сонце підбилось, зробили нарешті привал. Хлопці сиділи на згірку край шляху, милуючись селом, що біліло внизу по долині.

— Геніальною була та українська жінка, яка першою отак побілила хату, — заговорив до хлопців Степура. — Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармоніює оте біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережать її… Яку це душу треба мати, щоб догадатись і такою білою зробити свою оселю, який треба було мати від природи високий смак естетичний.

Навіть далекий від поетичних розчуленостей Дробаха — і той змушений був приєднатись до Степуриних міркувань.

— Справді, тут що не хата, то окрема індивідуальність, — говорив він, наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селі. — І оце, що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт.

Якби сказали мені вибирати — вибрав би оту, що край села, що в неї жито аж попід вікнами голубіє. Справжня вілла якась польова. Хто в ній живе? Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила… До білого, бач, ще й синенького, небесного додала!

Привалові швидко кінець. Вставай, надівай каску, крокуй далі своїми важкими від утоми ногами.

Оце вона, Київщина. Ще не дістають сюди снаряди, ще не стали пустками білі хати, не палають пожежами колгоспні ферми, але й над цим розкішним краєм, де проходить у важких зелених касках студбат, війна вже мовби занесла своє невидиме крило. Воронки край шляху. Свіжий горбик землі — когось там поховано. А ось ціла колгоспна череда біля водопою лежить, розстріляна з літака: туші порозбухали на сонці, нудом, смородом б’є від них.

Десь з-під фронту колгоспники, одягнуті по-зимовому, все женуть худобу в евакуацію, і корови тужно ревуть назустріч студбатівцям, спотикаються, натираючи ногами давно не доєні, порозбухалі вим’я, гублячи молоко на каміння розбитого шосе.

В одному місці край щосе лежить, не вибухнувши, бомба — застряла, стирчить із грунту чорним оперенням. Поглядаючи на неї, студенти вже засперечалися, якої ваги вона: двохсоткілограмова? Півтонка? І чи не вибухне, якщо спробують її витягати?

— Дивно, як у дикості багато спільного, — відходячи від бомби, заговорив до Лагутіна Колосовський. — Пам’ятаєш стріли із скіфських могил? Стріли Батиєвих орд? Вони теж з таким оперенням. Сумно стає від таких асоціацій.

Все дужчим, потужнішим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за разом налітають штурмовики, розганяють студбатівців по хлібах, по канавах. Носом у землю — і слухай, як, вивертаючи тобі душу, верещить над тобою сирена, як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак.

Вибродять з хлібів, і ніяково дивитись один одному в вічі за приниження, що їм оце завдано, за те, що мусять повзати, ховатися, щулитись по рівчаках на рідній землі.

— Ганебно… Зайцем зацькованим себе почуваєш, — обтрушуючись, зізнається Мороз. — Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, і це ти — людина двадцятого віку!

Філолог Чемерис сміється нервово:

— Ми ось із Калюжним саме сперечались, хто видатніший: Стендаль чи Флобер? Я кажу — Стендаль, він — Флобер. Я своє, він своє. А коли налетіли та шарахнули, так він брик і руками замахав: «Стендаль! Стендаль!»

Смішно, але й не смішно.

Поміж хлібами високими іде студбат, сухим металевим дзвоном подзвонює туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита; густо засмуглявіли червоні, покручені бурями пшениці.

Дедалі більший неспокій, розтривоженість у всьому. Везуть поранених, бредуть біженці, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячі людських облич пролітають перед тобою, і жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич!

Під час одного з привалів товариші зібралися коло Духновича. Просто незрозуміле було, як він досі йшов. Проколоту ногу йому весь час наривало і зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобіт.

— Чого ж ти мовчав?

Але Духнович і зараз не скаржився ні словом, і тільки по його ластуватому, вкритому краплистим потом обличчю можна було догадатись, яких мук йому завдає оця посиніла, розбухла, як колода, нога.

Ще уночі у вагоні, коли всі спали, він мучився. Ніколи не думав, що це такий біль, коли нариває. Здається, якби ногу відрубали — не так би боліло, легше б переніс. Нікому не міг і поскаржитись, не хотів відкриватись. Хіба міг він зізнатись, що на півдорозі до фронту уже він не годен! А як розцінив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й до фронту не дійшов, а вже знайшов причину відстати. А головне — товаришам, як їм дивитись у вічі? Не як про римлянина Муція Сцеволу, а як про легкодуха чи навіть симулянта подумають про нього.

Безпорадний, лежав край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього, вважав, що зараз вони можуть почувати: до нього тільки одне — презирство. Найбільше його зараз турбувало, як піде він далі, адже нога, здається, і в чобіт не влізе.

— Гарну маєш вавку, — підійшовши до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун і, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрістю, наче шкодуючи, що цей дарунок послано долею не йому, а цьому недотепі Духновичу, який не вміє своєю вавкою до пуття й скористатись. — Вавка хоч куди. Маємо перше НП.

Підійшов комісар Лещенко, з ним командир роти — молодий лейтенант із училища, стали радитись. Ясно було, що в такому стані Духнович далі не зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали ці розмови.

— Я йтиму. Я можу йти, — вхопився він за чобіт. — Прошу, нікуди мене не здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку!

З допомогою Колосовського та Степури він підвівся і так, спираючись на них, рушив у однім чоботі далі,

Гвинтівку і скатку його тепер несли інші, а він, повиснувши на плечах у товаришів, рухався ззаду за колоною, мов живе розп’яття, у важкій своїй касці, що зламувала голову набік. Кожен крок коштував йому нестерпного болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив іти по цьому розбитому камінню вперед, іти хоч беззбройним назустріч війні, назустріч всьому тому, що гриміло й стогнало по обрію. Нічого не було для нього зараз страшнішого, ніж бути покинутим, зостатись самому, без товаришів у цьому велетенському хаосі прифронтового вировища, де ти нікому не потрібен, визнати свою неміч і не бути з товаришами там, куди готував себе внутрішньо весь цей час після райкому.

В ногу стріляло й стріляло вогнем, світ запливав жовтизною, і тільки мокрі гарячі плечі товаришів були йому тепер єдиним опертям, рятували від ганьби і безсилля.

Першу ж машину, що порожняком мчала назустріч, комісар зупинив.

Перемовившись про щось з закіптюженим лейтенантом, що сидів поруч з водієм у кабіні, комісар зачекав, поки товариші підвели Духновича до грузовика.

— В кузов його!

Сльози безсилля бризнули Духновичеві з очей.

Благаючим голосом він знову став просити не здавати його, не кидати.

— Товаришу комісар, я йтиму, я прошу…

Але його таки підсадили через борт у кузов, між брезенти, між порожні ящики з-під снарядів, туди ж кинули йому його чобіт, гвинтівку і скатку, ще й речовий мішок з прив’язаним до нього теплим від сонця казанком.

— Прощай, друже…

Він мав вигляд людини смертельно покривдженої, знищеної, відкинутої геть.

Коли машина помчала, помкомвзводу Гладун, озирнувшись, промовив їй услід:

— Вважайте, один відвоювався…

 16

 Чадно грохкають міни в хлібах, бігають люди знетямлені, той мертвий падає на бігу, той, заюшений кров’ю, волає:

— Добийте мене! Достреліть!!!

Спека і кров. Грохкання й чад. Весь світ уже ніби просмердівся цим гарячим нудотним чадом вибухлих мін, свіжі воронки ще димляться, і перепалена розрита земля пахне смертю. А повітря знову пружинить, і знову то тут, то там між хлібами — грохк! грохк!

Просто з маршу студбат попав під шквал вогню. Коли наближались сюди, попереду серед розливу хлібів бачили на пагорбі хутірець якийсь — хата, повітка, садок, їм уже відомо було, що там командний пункт дивізії і саме туди їх ведуть. Хліба стояли могутні — по око людське — жита, пшениці. Тихо було, і курсанти чули навіть крик перепела в житах і бачили лелеку на хаті, а під хатою — просвічені сонцем високі рожі цвітуть, прекрасні, мов дівчата! І раптом чорні гейзери вибухів, все ближче гупають міни в хлібах, біжать звідти бійці, закривавлені, закіптюжені, щось кричать… Мінометний наліт, а вони стоять вишикувані цілим своїм студбатом край садка, де сказано їм ждати огляду, поки з-поміж дерев не вилетів на них дебелий чолов’яга — генеральські зірки в петлицях:

— Студбат? Чого стовбичите? — і мало не з кулаками накинувся на їхніх командирів. — В оборону! В оборону кладіть їх! Ось тут оборону займайте!

Миттю розсипавшись понад садком, до якого звідусіль прилягають хліба, курсанти лежать тепер уже поруч з автоматниками комендантскої роти і нікого й нічого не бачать, окрім хлібів та груддя землі, що рвано летить аж до сонця. А міни знов розтинають повітря, б’ють сухими ударами в землю, і студбатівці щуляться по своїх борозенках, шарахаються від кожного вибуху — їм хочеться жити!

Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробіг якийсь невідомий у поруділих чоботях, в касці,? обличчя все заюшене кров’ю, розтрощене, страшне, ? поранений біг, охопивши його руками так, ніби тримав у руках власну зрубану голову, і все кричав, ревів нелюдським голосом: «Достреліть! Добийте!»

«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі, — встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, і весь світ перед ним уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. — Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити! »

Неподалік від нього в цій же борозенці ще хтось щулиться — каска при самій землі. Степурині плечі.

— Ти живий?

— Живий. А міни, і невідомо, кого з них накриє оця, що знову ось, що ось шавкотить у повітрі, що з сухим тріском грохкає десь неподалік. Шелестить, тріщить колосся, хтось подбігає, з розгону падає біля них — хто це? Теж заюшений кров’ю, сама каска і кров. Колосовський ледве впізнає його — Ярошенко з геофаку.

— Міна! — хрипить він. — Впала отак від мене, рукою міг би дістати. В плече ось і в обличчя. Очі не повипікало? Я бачу? Я не сліпий?

Колосовський, роздерши індивідуальний пакет, сяк-так перев’язав йому покремсану щелепу і направив далі до санітарів:

— В садку вони! Біжи!

І Ярошенко побіг, зоставивши після себе кров, розбризкану на сухому грудді, на білій, повитій по стеблах березці.

Обстріл посилюється. Вібрує, пружинить від металевого свисту повітря. Це вже не міни — снаряди летять, прошуговують, здається, над самою головою, аж глухнеш від них, аж лопаються барабанні перетинки. Один із снарядів жахкає в хату , просто в лице їй, у вікна, вивалює стіну і гуркотом вибухає всередині, в самім нутровищі людського житла . Ще один б’є під стріху, витребушує хмару солом’яної куряви, і весь дах розвалюється, осідає, охоплений вировищем диму, полум’ям, і вже не видно ні підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелечатами біля димаря, сама тільки лелека кружляє в повітрі.

Нема штабу. Рознесло штаб. Після цього вогневий наліт припинився.

— Найгірше, що можна отак і пропасти — і ніякої користі від твоєї смерті, — чує Колосовський Степурин голос. Присівши, Андрій розглядає в руках кострубатий — ще теплий — осколок. — Ворога живого в вічі не бачили, а вже потрапили в отаку кашу…

Справді, мов той чорний ураган, що з корінням вивертає дерева, змітає людські оселі, трощить все на своєму шляху, — так і тут пронеслось, пошматувало землю, отруїло польове повітря запахом гару, пороху й крові…

Пронеслось, і знов задзвеніла тиша.

Колосовський підвівся, озирнувсь. Дим стелеться над хлібами, над садком. Від палаючої хати віє жарким повітрям, вона горить собі й горить, ніхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної тиші то тут, то там стогнуть поранені. В одному місці на межі, що відділяє величезний лан жита від пшениці, збігся цілий гурт студбатівців; посхилявшись, вони щось там розглядають. Колосовський і Степура, плутаючись у густому житі, подалися до них.

Неймовірним було те, що вони побачили.

Як від удару блискавки, що в літню грозу б’є серед поля, так була розрита земля в цьому місці, і серед цієї розритвини, серед розтолоченого, змішаного з землею стебелиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника, з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась в житті книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усіма своїми подвигами, до яких був готовий і яких так і не встиг вчинити.

Тут же, край хлібів під садком, вони взялися копати перший і останній для нього окоп — вічну, з темними стінами хату.

Маленькими саперними лопатами копають першу студентську могилу, нагортають мовчки, і росте вона висока — на весь степ, і видніє далеко, як Савур-могила, і вже з вітрами говорить. Але це лише уявляється вона їм такою. А насправді мала, ледве помітна серед густих колосистих хлібів.

 17

 Колоски стояли, як люди.

Той високий, випростаний, ніби на варті. Той менший, похилився, думає. Поспліталися вусами, посхилялись, незліченні, один до одного в мовчазній переджнив’яній задумі. А той, дивись, з підламаним колінцем і зовсім провалився в гущавину і все хоче піднятись. Буря його зламала, чи дощ, чи осколок?

Тих, що в задумі, найбільше: все поле думає колоскове. Коли вітерець торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном.

Дим розійшовся, чад розвіявся, і знову дише поле гарячими пахощами літа. Перепелиний, кониковий світ оточує свіжу студентську могилу. Березка польова поблизу в’ється по стеблах, звисає білими чарочками, степовий горошок червоніє краплинами крові…

А день згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлібами, а там, де стояла на пагорбі хата біла, чиїмись чудовими руками побілена, вже дотліває чорна купа руїн. І тільки рожі високі, стрункої дівочої краси, як і раніш, стоять на причілку, просвічені сонцем, ще більш яскраві, ще більш розпалахкотілі в цей передзахідний час.

 18

 Духновича до самого вечора возили на тім самім грузовику, який підібрав його на дорозі. Трясся в кузові серед ящиків із снарядами і почував себе тут зайвим, нікому не потрібним баластом, так не до речі накинутим оцим мовчазним, суворим людям. Всі вони на своєму місці, всі знають своє діло і цілковито поглинуті ним. Заїдуть в ліс, наберуть снарядів і без розмов, без затримки по тряскому шосе мерщій до вогневої, де в садках край села жде їх, уже розстрілявши снаряди, батарея.

— Що ви повертаєтесь, як волами! — сердились батарейники, і, не встигнеш озирнутись, вже вони розметають з кузова ящики, вже грузовик порожній.

Коли вперше побачили в кузові Духновича, запитали:

— Що за пасажир?

А потім уже й уваги на нього не звертали, тільки щоразу, коли розвантажували ящики, мимоволі давали йому відчути, як він тут їм заважає. Це було нестерпно — почувати, що ти всім на заваді, почувати себе тягарем для цих людей, які біля своїх гармат не знають спочинку і поводять себе так, мовби вони тут єдиний заслон, мовби тільки від них і залежить стримати, не пропустити противника.

По дорозі грузовик їхній кілька разів потрапляв під обстріл ворожих літаків. Духнович, залишаючись у кузові, бачив струмені вогню, що лилися з літаків на землю, — чи з вогнеметів вони там били, чи з якихось особливих швидкострільних гармат. Вперше він бачив людські трупи понад дорогою і сам щомиті міг стати трупом.

Потім артилеристи скинули його в лісі, біля звалища своїх снарядів, сказали тут почекати.

— Ще ось одну ходку — і тоді вже завезем тебе до медсанбату.

Але робили одну ходку, і другу, й третю, а він все залишався біля цієї гори снарядів, проте навіть і претензій ні до кого в душі не мав — сам бачив, не до нього їм зараз.

Біля снарядів стоїть вартовий, молодий червоноармієць, він так сторожко тримає свою гвинтівку, ніби ворог десь тут, за кущем. З Духновичем вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов’язки. «Посадили — й сиди, — ніби говорив він Духновичу своїм виглядом, — а в мене свій клопіт, я на посту».

Вночі пішов дощ. Після денної спеки враз війнуло вітром, зашумів ліс, магнієво зблиснуло небо, розламуючись у бомбових ударах грому, — розгулялась справжня горобина ніч. Все небо, здавалось, здригається, трепеще спалахами світла, голубого, нетутешнього. Спалахне й вихопить з темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем, з розвіяними по небу пасмами. Ще видно стає ліс, розшарпані вітром дерева, і крізь блискуче листя верховіть знов зблискує, здригається в магнієвих спалахах небо. Грім гуркоче й гуркоче на різні лади в глибині хмар, ударами неземної сили стрясає, розколює небо в різних його секторах — то ближче, то далі то вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухи там, сердито перекочується, і вся земля ніби жде чогось неминучого, катастрофічного.

З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тоді нарешті відгриміло, відблискало, і тільки зосталась темрява і лив, лив дощ. Немає неба, ніде ні зірки, тільки темрява й хаос, і по всьому лісу — плюскотіння води. Справді ніби прорвалося небо. Чорний нічний дощ ллє й ллє, як у Ноєві часи, коли все потопив потопом.

Вартовий, коли почався дощ, дбайливо прикрив снаряди брезентом, а Духновичу й такої схованки не було. «Та хіба й не природно це? — думав він. — Снаряд зараз потрібніший, ніж ти, людина, вірніш — каліка з розбухлою ногою».

Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою, запропонував Духновичу перебратися під брезент, але він вирішив терпіти, киснути до кінця. Зіщулився в самій гімнастьорці і кис, кис ще більше, ніж пеньок, на якому він сидів під кущем. Мав при собі шинелю в скатці, але не догадавсь її розкрутити. Як скрутив її ще в таборі з допомогою і за вказівкою Гладуна, так і зараз тримав на собі скрученою в туге, повстяне, наскрізь набрякле водою ярмо. Вода ручаями стікала з гілок йому за комір, він уже промок до нитки, але, не ховаючись, знаходячи навіть якусь відраду в тому, як природа знущається з нього, закоцюбло, беззахисне горбився на тому ж пеньку, де його посадили артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, і, поникнувши над нею, все думав. Справді, що цей дощ, що пітьма, коли в темряву поринула вся планета. Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується все ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, і нічим уже, здається, не поправити становища. Були мрії, були перспективи, а тепер війна зяє під ногами чорним бездонним проваллям.

«Та оце поступ? Оце прогрес? — саркастично звертався він до якогось уявного опонента. — Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низьким лобами виходили з своїх печер, озброєні примітивним кремінним знаряддям. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила, піднялася в повітря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіним, Ціолковським… Богорівна! І ось тепер, на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць. Планета в темряві. Одне за одним гаснуть міста. Ну, як тут бути оптимістом? Як вірити далі в те, чого ви нас вчили у своїх книгах, що навівали нам у світлих університетських аудиторіях?»

Перші споґади дитинства для Духновича — це батьків заставлений від підлоги й до стелі книгами кабінет, пізніше другою домівкою для нього стала міська Короленківська бібліотека. Як інші виростають серед степів та хлібів, так він виростав серед книг. Він вірив їм чистою вірою серця, і для нього Толстой і Горький, Роллан і Барбюс були не просто іменами, не корінцями на книгах, вони були для нього такими ж живими, реально відчутними, як батько, відомий у місті хірург, як Микола Ювеналійович, їхній університетський професор. Але сьогодні він був у такому глибокому розпачі, що і з ними, з найдорожчими своїми вчителями, йому важко було порозумітись. Зараз, коли він одірваний від товаришів, зостався отут напівкалікою в лісі серед апокаліптичного гуркоту горобиної ночі з її чорним дощем, він не здатен уже нічим і ніким захоплюватись, в сповнених відчаю думках він бачить лише, як все нищиться навкруги і всі сили людські, весь розум людський поставлені на службу цьому нищенню, і у власній душі його руйнується щось найдорожче, розсипається під ударами дійсності оте прекрасне, що було навіяне в душу книгами батьківської й Короленківської бібліотек. Вічний поступ, прогрес, рух людства по висхідній? Хотілося заперечити книгам, хотілося вступити в цинічну й злу полеміку з професорами, вражаючи їх силою фактів з оцієї снарядної кафедри, на яку його поставило цієї ночі життя.

Весь ліс шелестить дощем, зловлено темніє, сповнений невідомості, а він тут один, без товаришів, біля звалища боєприпасів… Канонада то вщухне, то загримить знов.

Машини возять і возять снаряди. Заскакують в ліс ще мовби частіше, і возії снарядів, оті мовчазні роботи війни, ще з більшою люттю кидаються вергати в кузов ящики. Його, Духновича, для них нема, нещасний оцей індивідуум для них не існує, про медсанбат уже йому й не згадують. І він, одначе, не міг навіть звинуватити їх у жорстокості, бо він не те що набрид їм, — вони його спавді-таки не помічають за своєю запеклою роботою. Він виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно діючому механізмі війни. Не вийшло з нього бійця. Не вийшло для вас захисника, Роллани, Барбюси й Горькі! А які мав пориви! Не тільки свою альма-матер, свій рідний університет і рідне місто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь в Афінах, і паризький Лувр, і Софію Київську, і німецьку готику — все, все він готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кінчилось? Не воювавши, не спробувавши бою, сидить калікою в лісі під дощем біля купи снарядів, начинених смертю. У вирішальний час для великої справи він виявився непридатним, то для чого ж тоді жити? Для чого плутатись під ногами в тих, що вміють діяти, що знають кожен своє місце на арені війни?

Якби отам піймав десь кулю вдень, коли за їхнім грузовиком ганялися «месершміти» по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собі пустити кулю в лоб з оцієї гвинтівки, яка ще ні разу й не вистрелила? Може, це справді вихід? Щоб раз назавжди кінчити і з цією ногою, і з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем ні для кого! І хай зрозуміють товариші, хай не осудять за те, що він свою кулю, першу й останню, випустив не по ворогові, а по собі…

Машина знов набирає снаряди. Ось вона від’їхала, затріщавши деревом, пішла в гущавінь, як у печеру.

— Що, поранений?

Духнович аж кинувся. Ззаду нього стоїть під кущем хтось в напнутій плащ-палатці. Це, видно, новий вартовий, який тільки-но змінив попереднього. Духнович цього й не помітив.

— Поранений, га?

В голосі вартового бринять людяні нотки, теплі, співчутливі. Це, мабуть, тому, що він вважає Духновича пораненим. А він не поранений! Він передової й не нюхав! Він просто недовчений студент, що уявив себе воякою і що ганебно вибув із ладу, наколовшись на першу ж очеретину! Болотяна торішня очеретина зламала його, зробила його безпомічним і ні на що не придатним!

Про це Духнович так і сказав йому, коротко, нервово, з надривом.

Але вартовий, виявилось, мав на такі речі свій погляд:

— Як болить, то однаково болить, від чого б там не було: від кулі, чи від осколка, чи від нариву. Я знаю, як це воно, коли нариває. Ще малим коли був, корова одного разу на ногу наступила. Ніготь з великого пальця так і зчесала, довго наривало потім, ночами не спав…

Тихо вийшовши із-за куща, він уже стояв перед Духновичем, видно було гвинтівку в його руці, і чути було, як дощ плюскотить по його нахалабудженій плащ-палатці. Присвітивши ліхтариком, він нахилився:

— Ану, покажи, що там у тебе…

Духнович розмотав мокре ганчір’я з ноги.

— Ого, рознесло, — сказав артилерист і покрутив головою. — Знаєш що, товаришу, давай я тобі проколю:воно вже визріло.

Духновичу змигнули перед очима батькові ланцети, блискучі, добре дезинфіковані хірургічні інструменти.

— Чим же ви проколете?

— Найду чим. Ось хоч би й багнетом. Перед ним уже зблиснув багнет.

— Посвіти мені, — він передав ліхтарика Духновичу.

Світло ліхтарика вихопила з темряви щетинисте мокре обличчя, грубі руки, що саме знімали багнет з гвинтівки, освітило полу плащ-палатки, якоїсь рябої, не нашої.

— Німецька?

— Їхня. На тому тижні взята.

Присівши, він затиснув хвору ногу Духновича коліньми, наче коваль, що збирається розчищати кінське копито, і не встиг Духнович схаменутись, як уже щось там чикнуло, потекло, а він, цей доброволець-хірург, все ще не випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але міцно видавлював своїми твердими пальцями гній із рани; разом з гноєм вичавлював і весь біль з організму. Як йому полегшало одразу! Духнович ніби на світ народився. Хотілось плакати від вдячності, хотілось поцілувати оті грубі солдатські руки, що так допомогли йому.

А вартовий уже підвівся, просто й буденно витирав руки об мокре листя, гомонів до Духновича:

— Тепер тобі одразу полегшає. Якби оце ще подорожника, але де тут його знайдеш вночі. Вранці пошукаємо.

— В мене батько лікар, хірург маститий, але, думаю, й він краще б не зумів.

— Солдат все мусить уміти. А чого ти шинелю не розкатаєш? Бач, промерз, аж зуби клацають. Розкатай, надінь.

— Боюсь.

— Чого боїшся?

— Розкатаю, а потім не скатаю, — відповів Духнович напівжартома. — Це мені в таборі товариші допомогли.

— Скатаємо і тут, коли сам ще не навчився. Хліба хочеш?

Десь з-поміж ящиків він дістав півхлібини, розділив її й половину подав Духновичу. Хліб розкис від дощу, прилипав тістом до рук.

— Що, глевкий? — весело запитав артилерист. Це нічого. Хліб глевкий — на зуби легкий.

Вмостившись під брезентом на снарядах, вони їли розкислий, набряклий дощовою водою хліб, і артилерист — тихо, розважливо — розповідав Духновичу своє життя.

 19

 — Кадровик я, кадрову служу. А прізвище моє Решетняк. Восени був би дома, якби оце не війна.

Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись до плюскотіння темного мокрого лісу.

— По всякому для людей війна починалась, — провадив він далі. — Того застала в морі або в полі, біля хлібів, того — в дорозі, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самім кордоні, на річці Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собі смуга землі, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий — нижчий, третій — ще нижчий, а далі дріт по землі клуб’ям стелиться, як огудиння на баштані, а земля чому проорана, ще й приволочена — проти диверсантів. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрільбах, кілометрів за вісімдесят їздили від своїх зимових казарм. Пустинні місця, болота, піски, сосонки колючі низенькі… Вузькоколійка була там, по ній тягнуть тросами фанерні танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так і розлетиться. Кілька днів воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимові квартири. Казарми наші саме на ремонті були, і нам команда — напинати намети. Не хвалячись, скажу, що завжди я був дисциплінований, і коли куди треба, то — найперше мене. Так і тут: «Біжи, Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кілки», — посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побіг, вирубав три кілки, а четвертого підходящого ніяк не найду, бо вже смеркає і сосонки коло мене все якісь криві та низькі. «Та рубай який-небудь, — чую раптом над собою голос і, підвівши голову, бачу командира батареї» — Може, їм недовго й стояти». Мені дуже запам’ятались ці слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. «Чого ж це недовго?» — думаю. А тоді вирішив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. І вирубав кілочок, який попавсь. Розіпнули нашвидку намети, матраців уже й не набивали, бо втомлені були дуже після маршу. Так на порожніх матрацах полягали й поснули. Міцно поснули. Відомо, який буває сон після маршу. І от пізно чи рано чую крізь сон раптом щось проквоктало в повітрі: невже снаряд пролетів? «Це ми ще, мабуть, на навчанні» — подумав я крізь сон, а воно, як на те, знов у повітрі — гул, гул. Удари якісь. Розплющую очі, а брезент наді мною вже як решето — посічений подірявлений, а звечора був же цілий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенітні осколки осипались, бо хоч шкоди нікому з нас і не завдало, а брезент посікло. Та це я вже пізніш про це роздумував, а тут мерщій почав будити товаришів. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую:

«Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!» А він — здоровенний, дві порції з наказу командування одержував — ніяк вірити не хоче, — все головою в подушку.

В цей момент тривогу заграли. Всі посхоплювались, вискакують хто як, а я все пілотку не знайду. Так без пілотки й вискочив. Прибігаю до конов’язі, бачу, один мій кінь харапудиться біля афішки, а другий уже зірвався, гасає аж біля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш — війна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки і з гарматою — в парк! А в передку гільзи холості; і в нас усіх жодного патрона бойового — все холості в підсумках, з самим порохом. Для учби! Горобців лякати! Склади снарядів поруч, склади величезні. І тай, знаємо, боєприпасів сила. Коли, було, стоїш там в караулі вночі, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летітимеш! Кинулись ми тепер до тих складів, а вартовий не підпускає. Бачить же, що свої і що коїться щось не те, летять із-за Бугу снаряди, але ж — устав! Без начальника караулу не підпущу — і все. Станемо наближатись до нього, а він як дасть, дасть бойовими вгору: «Не підходь!» А начальника караулу вже вбито, і ніхто того вартового зняти не може. Лише коли підбіг командир дивізіону, — відкрили склади, беремо бойові припаси — і вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але й їх наклали — чорно. На дроті висять, в дроті лежать, позаплутувались. Вся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб’ям, тими першими фашистами. І відтоді оце з боями аж сюди відступаємо. Бачили вже, як і не фанерні — бойові їхні танки горять від наших влучань. В одному місці вони обманом на нас танки пустили в червоних зірках, думаємо — наші! На поміч! А тоді як обкосили нас з кулеметів, ну й ми ж їм потім дали… Ніхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чіпляємось, так уже її держимось — кожен вершок її з кров’ю у нас видирають.

Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.

— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. — Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.

— А ви що… без матері?

— З усієї сім’ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш — пустки… Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне… Кому б наче я потрібен, а настане ніч — защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати — хлопчак… А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножниці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь в гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об’їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку — не до чистоти було! — а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсишся — і живіший.

— Стільки пережити, — сказав Духнович. — А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.

— Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…

«Виходить, це я все життя паски їв, — подумав про себе Духнович. — А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?..»

— Скажіть, — запитав він Решетняка, — чи бувають у вас такі хвилини… хвилини розпачу такого чи злості… що й жити не хочеться?

— Звісно, всяк буває. Хіба легко дивитися, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночі небо в пожежах — так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав… Ось і сьогодні день був скажений який. З ходу німець хотів прорватись; і, мабуть, таки прорвався б; мабуть, і в оцьому лісі фашисти вже ґелґотіли б, якби не наш артвогонь.

Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати, на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його — артилерист Решетняк.

 20

 Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він вишиковувавсь на оглядах у повному складі, а тепер… Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей — оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровиків у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.

Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи — чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.

Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов’ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев’яному мосту, перекинутому через річку, щоб з’єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.

Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.

— Студенти прийшли!

— Курсантський батальйон!

— І грому та блискавки не злякалися!

В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.

Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.

Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.

Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар’єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, — містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.

Такою цукряною кашею-саламахою вранці пригощав Колосовського його сусід по окопу — веселий, довгов’язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам’ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду викликають до себе довіру й симпатію.

— Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок, — сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тоді запропонував Богданові: — Діставай ложку і за діло!

Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував їх від противника. Земля була мокра, чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.

Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:

— Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому таке прізвище здається смішним, а є ж іще смішніші:

Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема… Ти їж, їж, — підохочував він Колосовського, — бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі вже порозстрілювано, третій день отак на підніжному корму живемо.

Незабаром Богдан вже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б’є, і коли він особливо скаженіє, і якими рівчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажімо, викличуть на КП батальйону.

З розповідей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на різних, починаючи з кордону, рубежах, з-поміж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим.

— Все вони хочуть зіпхнути нас звідси, щоб вирватись на шосе, — пояснював сержант, — але коли без вас не зіпхнули, то тепер… хіба що обійдуть. Де в лоб їм не вдається — десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти. А в цілому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без паніки. Командир полку — старий вояка, ще в Котовського воював.

Слухаючи сержантові розповіді про цей полк, про його командирів, Богдан легко уявляв собі на чолі такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, в перші роки після громадянської, батько теж служив у прикордонні на Збручі, поки не перевели його звідти в Запоріжжя. Мабуть, і зараз командував би саме отаким полком, стрілецьким, червонопрапорним…

Безґоміння. Стрільби не чути. Бійці сміливішають, видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрібували ложками солодку свою саламаху, як раптом між ними, між їхніми головами дзикнуло щось. Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише опісля, коли, інстинктивно присівши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.

— От гад, — лайнувся сержант. — Снайпер їхній. Виткнулись, а він одразу й нагадав, щоб не забувались.

«Оце вона, близька смерть, пролетіла», — подумав Богдан, все ще дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмішкою на нього, мовби радів, що не тільки він сам живий, а й студент теж.

Ніколи потім не зможуть вони забути цієї кулі, що пролетіла між ними, між їхніми головами, і зблизила їх якоюсь особливою близькістю, поєднала якимись особливими тайнощами — тайнощами самого життя. «Тепер ми з ним справжні побратими», — подумав Богдан про сержанта.

— Оце те, що називається — на волоску, — розбалакував сержант. — Сантиметр сюди або туди — і одному з нас уже ложка не потрібна.

Після цього вони понадівали каски. Цаберябий добув з кишені нерозірвану пачку махорки, спершу понюхав, потім розірвав.

— Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зілля вдосталь. Хліба не постачають, так замість хліба хоч махорки позавчора лантух сюди притягли, в кожного тепер повно. Крути, чого ти?

— Я не палю.

— То поки студентом був, а зараз, брат, починай. В окопах з цим веселіше…

Піддавшись на його умовляння, Богдан невміло почав крутити з шматка газети цигарку; вона розклеювалась у нього, але він таки скрутив, припалив, ковтнув диму. Голова пішла обертом, він відчув, що п’яніє, і після перших затяжок змушений був кинути цигарку. А Цаберябий попихкував так, що з окопу валило, як із паровоза.

— Чи диму нашого не помітять? — запитав Богдан.

Сержант заспокоїв його.

— Подумають, що земля після дощу парує. Бач, як пригріває, аж на сон хилить. Мабуть, завалюсь я так хвилин на двісті. Тобі теж раджу, бо в нас тут тільки вдень і поспиш, вночі не дадуть.

— Ні, я не спатиму, — відмовився Колосовський і знову виглянув з окопу. — Цікаво, звідки він б’є, снайпер отой?

. — Хочеш вистежити? Навряд. Десь він отам в гущавині, у вербах лівіше від мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка — лягай спати.

Сержант скоцюрбився на дні вогкого окопу, зігнувши в три погибелі своє м’язисте тіло, і справді швидко заснув.

Богдан, вмостившись у другім кутку викопаного «коліном» окопу, припав поглядом до верб протилежного берега. Він стежив за тими шатрами зелені, чи не ворухнеться де гілка в глибині, чи не зблисне де постріл. «Ти снайпер, але ж я теж не мазав на стрільбищах», — думав він, напружуючи зір.

Верби, здавалось, дрімали. Жодного руху в наповненому тінями вітті, жодного пострілу звідти, тільки десь на лівому фланзі потатакує кулемет.

Неподалік за кущами картоплі хазяйнує в своєму окопі Степура, — он його важка щелепа висне з-під каски.

— Чатуєш? — озивається він до Богдана.

— Та хочу вистежити, звідки він б’є.

— Тоді запасайся терпінням…

Богданові терпіння не бракувало. Весь час, доки сержант спав, він, прилаштувавши гвинтівку для стрільби, напружено вглядався в зелені хащі протилежного берега. Одного разу йому здалося, що в глибині верб перемайнула якась тінь, і він уже ждав пострілу, але його не було.

Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопі, позіхнув:

— Ну, як там? Не з’являється фашистська зозуля? — Він підвівся, похрустів суглобами, потягаючись. — О, Корчма мій знову землю пудить… — Цаберябий кивнув Богданові кудись направо: — Ото тільки занудьгує, так і за лопату, гребе й гребе, все йому здається, що мілко. Ох і трудяка ж!

— Хто він, той Корчма?

— Земляк мій і односелець, всю кадрову разом служимо. З одного села ми і якісь навіть родичі далекі, а от характери в нас — небо й земля. Я більше пісні люблю, а він — чоботи. Весь час тільки й знає — «от якби мені, батечку, командирські чоботи роздобути». А я ось і в обмотках себе добре почуваю. Мені б тільки поспівати. Жаль, що тут співати не можна — одразу почує, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб’єш! — гукнув він туди, де летіла земля, і знов обернувсь до Богдана. — Там у нього в окопі цілий склад: в одній ніші патрони, в другій гранати, в третій пудра, вазеліни та креми всякі…

— Нащо вони йому?

— Нагріб у крамниці, де оце цукор беремо, і ноги та ботинки змащує, щоб м’якіші були. А пудру й не знаю — може, для Фанаски береже. Дівчина у нас була з ним одна на прикметі, Фанаска, недавно за третього у Вінницю віддалась… — Сержант помовчав, і голос його після цього, змінився, посмутнішав. — Це вже там у нашім селі зайди німецькі порядкують. Хоч убий, не віриться, що це вони вже там. З засуканими рукавами встають з мотоциклів, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в нас яйка! Поклали вже ми їх від кордону, а ще більше покладем. Вигублювати по одному, винищувати десятками, сотнями, як пацюків, — так я собі ухвалив.

— Стривай, здається, щось промайнуло, — припав до гвинтівки Богдан.

Сержант, налігши грудьми на бруствер, теж став вглядатися в потойбічні верби. Сонце, повернувшись, тепер глибше просвітлювало верби, проте й зараз не видно було в їхніх шатрах ніякого руху.

— А чи не спробувати нам виманити його? — запропонував сержант. — Німець, він же таки дурніший за нас, як ти гадаєш?

Прилаштувавши на багнет каску, він посунув її осторонь в кущі картоплі і, пригнувшись, став там нею ворушити. Богдан тим часом, не спускаючи очей, стежив за вербою, що була найбільш підозрілою.

Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував німця на постріл. Ворожа куля дзенькнула об каску, і в ту ж мить Колосовський дав постріл у відповідь. Верба гойднулась у глибині віттям.

— Падає, падає! — гукнув сержант, і їм добре стало видно, як, прибиваючи гілля, валиться додолу розкарячене тіло, вони мовби навіть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби.

— Упав, єй же єй, упав! — загукали з окопів. — Гупнув, як груша! А кажуть, груш на вербі не буває!

— Хто це там його? — почулося від дороги з командирського бліндажа.

І Цаберябий відповів туди голосно, хвальковито!

— Студент мій збив!

 21

 Ворог майже не тривожив їх у цей день. Він неначе забув про них чи не хотів їх помічати. Далеко зліва гула канонада, десь і праворуч все стугоніло, мов танки своїми панцированими лобами розбивали, таранили десь там залізне небо. А тут, над тихою Россю, серед розмлявлених верб війна ніби задрімала, як дрімали, поскручувавшись, по своїх окопах бійці, пригріті сонцем та паркою землею.

Надвечір знову пройшов дощ, короткий, летючий, і студбатівцям було видно, як він, мовби втікаючи від сонця, швидко віддаляється за Рось, за густі верби, де було збито снайпера, високими пасмами сивіє, освітлений сонцем, на луках, зелених, далеких. А тільки дощ відшумів і сонце проблиснуло, бійці помітили, як десь на левадах за Россю з-поміж мокрих блискучих верб райдуга воду бере.

Степурі добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по темній тучі, здіймаючись над війною, над побоїщем, що шматувало землю, стояла у вічній семибарвній красі своїй, недосяжна для ворожих снарядів.

Потім райдугу майже всю закрило тучею, лише шматок її зостався на обрії, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевіє в темних далеких хмарах. «Німий стою перед твоєю красою, природо», — хотілося вигукнути Степурі. Дивна душа людська: дивився на райдугу в небі, а бачив Мар’яну, харків’янку червонощоку. Заміжньою стала, і мав би викинути її з голови, а вона приходить і сюди до нього в окоп із своєю пекучою недосяжною любов’ю. «Хіба б вона не могла покохати мене, якби не було його? — думалось Степурі зараз в окопі. — Адже ж є і в мені, мабуть, щось таке, що могло б привабити дівчину. Он приходила в табір разом з дівчатами Ольга-гречанка, кажуть, що то вона приходила до мене». Ота некрасива, тиха, але добра серцем Ольга, якої він три роки ніби зовсім не помічав, вона тільки в ці дні зважилась відкритись подругам своїм почуттям і разом з ними принесла йому в табір свою подолану дівочу гордість, своє вигорьоване кохання. Якщо вона могла, то могла б і Мар’яна, коли б не приворожив, не перехопив її інший!

Окоп Лагутіна недалеко від Степури, навскоси, як дивитись до мосту, під розчахнутим стовбуром яблуні. Степурі й зараз видно Лагутіна, вірніш, його потилицю. Прилігши грудьми над бруствером, Лагутін саме дивиться кудись у бік річки. Без каски, в шинелі пом’ятій, ще й комір підняв — так, видно, як спав, так і залишився в шинелі, щоб висихала на ньому, як висихає вона оце зараз і на Степурі. Гвинтівка Степурина лежить вмощена на бруствері, пристріляна до мосту, щомиті готова відкрити вогонь, коли тільки заявиться противник. По лінії прицілу око Степури бачить кущ верболозу одразу за мостом (чомусь здається, що саме з-за того куща має вискочити противник), а трішки звихнувшись убік, око знов натрапляє на Лагутіна, на його виставлену над окопом потилицю, захищену тільки піднятим коміром шинелі…

.Досадливо одвернувшись від Лагутіна, Степура бачить в окопі Колосовського, що все пильнує з-під каски за ворожим берегом, та його сусіду — сержанта Цаберябого, якого вже кожен тут знає за гучний голос та веселу компанійську вдачу. Цаберябий — дивне прізвище. Тисячами проходять отак повз тебе люди, і серед них раптом: Цаберябий. Звідки? Чому так, а не інакше? Колись, мабуть, пани записали його так у свої кріпосницькі реєстри, зрівнявши людину з волом, і так несуть з покоління в покоління це наймення і прадіди його, і діди, і батько, і він сам. У його рідному, Степуриному, селі багато з його односельців теж мають прізвища чудернацькі, дані їм колись панами ніби на сміх і знущання; в революцію ці імена ставали крилатими і лунали грізно та славно, а в наш час деякі з них стали іменами знатних людей, орденоносців, учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Батько його, Степурин, бригадир городньої бригади, теж був учасником виставки.

З хліборобського роду вийшов Андрій Степура в студенти. Будучи вже й студентом, вставав, як хлібороб, на зорі, спішив, квапився зібрати урожай знань, до очманіння сидів, обкладений купами книжок, у бібліотеці навіть у вихідні. Знав: там, куди він поїде після університету, не буде таких книгосховищ. Син села трудового, він з дитинства пройнявся любов’ю до хліборобської праці, парубчаком вмів уже водити трактора, перейнявши цю науку від старшого брата, вміє стати штурвальним біля комбайна, і щоліта під час канікул земляки-колгоспники бачать його то біля штурвала степового корабля, то серед тих найплечистіших, що возять зерно на станцію. Змалку в ньому прищеплена глибока повага до хліба, ставлення до нього, як до чогось святого, і коли війна просто з маршу кинула їхній студбат в оті масиви колгоспних хлібів біля штабу дивізії і Степура побачив, що хліб тут уже ніщо, його топчуть, толочать і сам він, бредучи з гвинтівкою серед зарум’яненої, повноколосої прекрасної пшениці сорту «українка», змушений толочити її чобітьми, — то це був день найбільшого болю в його житті, це було для нього найжахливішим з усього, що принесла з собою війна. Золоте колосся, що красувалось снопом на народних святах в День урожаю, колосся, що гордо золотилось в державнім гербі, побачити знівеченим, присипаним землею в чорних смердючих воронках… Це досі стояло йому перед очима, як стояв перед очима і образ розшматованого міною Дробахи, якого вони поховали там, у хлібах. Відсміявся Дробаха, відгуляв. Хто ж за ним? Безглуздя й кошмар-війни — це такі речі, до яких Степура ніколи не звикне. Якби можна було все це припинити одним ударом, — нічого іншого не хотів би він у житті!

З настанням сутінків загадали одержувати сухарі. Сухарів було мало, і боєць Корчма, ставши навкарачки серед картоплиння, почав їх ділити, вправно розкладаючи уламки сухарів рівними купками на розстеленій плащ-палатці.

— Ти ж гляди, бо собі якраз найменше покладеш, — підсміювався над Корчмою Цаберябий.

А Корчма, розіклавши, підрівняв купки і, звелівши поодвертатись, жваво вигукнув:

— Кому?

Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку, яку він в цей момент накрив своєю долонею. Точнісінько, як ото діти, що, заховавши руки за спину й затиснувши в одній із них цукерку, заставляють вгадувати: «В якій?»

Студенти, одначе, не пристали на такий спосіб дільби.

— Давай без фокусів, — буркнув Лагутін.

— Помиримось і так, — підтримав його Колосовський. — Розбирайте, я згоден останнім.

Корчма, видно, був трохи ображений, що його метод дільби не дістав з боку студентів схвалення і що вони тільки посміялись на оце його завзяте «кому?».

— Значить, ще не зовсім виголодніли, коли крутите носом, — сказав він докірливо. — Ось як попідтягуєте животи на останню дірочку, тоді й самі закричите «кому?».

— Спіши, земляче, пайок з’їсти, — весело казав до Корчми Цаберябий, коли той забирав свої сухарі, — бо вб’ють — і взятка пропаде.

Ще не догризли вони й сухарів по окопах, як із сутіні садків з’явились постаті командирів, почувся над окопами молодий, бадьорий голос політрука Панюшкіна:

— Ану, орли , хто хоче розім’ятись? Є завдання.

Біля високого, туго перетягнутого поясом в талії Панюшкіна Степура впізнав командира своєї роти лейтенанта Осадчого, невеликого на зріст, з задерикувато випнутими грудьми. Ось він, приглядаючись, схилився над Степуриним окопом:

— Це хто тут?

— Курсант Степура.

— Ну, Степуро, підеш?

Степурі хотілося спершу дізнатись — куди, про яке завдання йдеться. Але не встиг він про це запитати, як з лагутінського окопу вже пролунало — з готовністю і аж ніби з викликом:

— Іду, товаришу командир!

Це Лагутін відповідав Панюшкіну згодою, і Степура теж поспішив відповісти:

— Іду, іду.

Йому стало навіть досадно, що й тут Лагутін випередив його.

Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкін, який перед тим приходив поздоровити їх за збитого ворожого снайпера, відхилив їхнє бажання.

— Снайпери? З вами в мене буде окрема розмова. Незабаром кільканадцятеро відібраних з різних підрозділів бійців уже були на темному подвір’ї, позад цегляного будинку, в підвалі якого розмістився КП батальйону.

Майор Краснолольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловік, який до самого початку війни завідував військовою кафедрою в одному з харківських інститутів, а тепер був призначений командиром студбату, пояснював відібраним суть завдання.

— Містечко, як ви знаєте, пусте, — говорив Краснопольський сердитим надтріснутим голосом. — Мешканців евакуйовано. Одначе, як нам доповіли, в тилу батальйону у вікні одного з будинків було щойно помічено підозріле світло. Завдання вам — обшукати будинок, з’ясувати в чім річ. Що за вогонь? Хто світить?

Майор не сказав, що це, можливо, німецькі автоматники вже забрались туди, засіли в близькім їхнім тилу, в порожнім будинку, але й без пояснень кожному було зрозуміло, що саме Краснопольський мав на увазі.

— Зблиснуло і одразу погасло, — схвильовано озвався до бійців Гладун, який досі стояв майже непомітний під темною стіною. Це він, виявляється, першим і помітив той підозрілий вогонь, коли повертався з полкових тилів, — Гладун тепер виконував обов’язки старшини батальйону. — Жителів у містечку нема, нікого з наших теж там нема, то кому ж світити? Не виключено, що й автоматники забрались…

— Отже, виконуйте, — сказав Краснопольський. — На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, і ні пуху ні пера.

Гладун не сподівався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповістити, висловити підозру і когось пошлють, а воно посилають його. Чути було, як він аж захлинувся повітрям, відповідаючи Краснопольському статутним неминучим: «Єсть!»

І ось вони йдуть. Мовчазні, зосереджені йдуть на це завдання, яке невідомо чим для них скінчиться. Більшість тут студбатівці. В темряві Степура впізнає знайому постать Лагутіна з піднятим коміром шинелі, чує біля себе Ребрика, Бутенка з філологічного, що зрідка обмінюються на ходу обривистими фразами. Для кожного з студбатівців — це перше бойове завдання, перша перевірка нервів, витримки, мужності. Тут можеш зустрітися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або він тебе. Це ж на таких завданнях пускають в хід і багнети, і приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога відчуєш на своєму горлі.

Гладун іде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнітить його думка, що дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навіщо його потягло за язик бовкнути комбатові про свою підозру, про те невідоме світло, що він помітив у будинку в тилах? Промовчав би і не попав би в оцю халепу, не заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим.

— Випало ж нам, — каже він довірливо до Степури. — Гіршого не придумаєш…

За той час, що він з ними на фронті, помкомвзводу їхнього не впізнати. Схуд, змарнів, увесь якось обвис і обкис. Де й поділася та самовпевнена молодцюватість, якою він так відзначався в таборі. І зараз веде їх поміж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комір піднятий не по статуту, а в того хлястик теліпається обірваний, і що протигазів на багатьох уже нема, і що скляні фляжки потовчені — саме бите скло в зелених капшуках.

Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолі групи він веде її кудись хащами городів, щораз зупиняючись, шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур’ян під ногами і розложисте гілля дерев — все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно, повністю володіє Гладуном, бентежить його, відлякує; він іде в темряву, як той кінь, що за кожним кущем чує вовка. Нарешті вони вже, видно, підійшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губів:

— Тсс!

Всі завмерли. Великий, темний і ніби насторожений будинок. Напіврозбиті вікна, бур’яни вище фундаменту.

— Тут.

Руки самі стискають зброю, холодок близької небезпеки пробігає по тілу. Ждуть команди. Вона передається пошепки:

— Оточити будинок!

Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усім, що є в ньому. Поприсідали, попритулювались під вікнами, в росяних бур’янах чи, може, у квітах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже дивляться з вікон, з горища? Ціляться? Ось-ось, може, гряне звідти блиском і громом. Під кущем бузку навпроти причілкового вікна бійців збилася ціла купа. Гладун, присівши серед них навпочіпки і вказуючи на провалля вікна, шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:

— Ну, хто перший?

Це означає, хто першим полізе в оте видерте вікно, хто першим кинеться назустріч автоматному вогню, назустріч власній смерті.

— Ну?

Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмірно .вигідніше становище того, хто зараз там, всередині будинку. Причаївшись за стіною, він, може, тільки й жде, поки ти полізеш, подерешся до вікна, він чутиме кожен твій рух, а ти лізтимеш в ту дірку, мов у темну пащу крокодилячу.

— Ну, хто, хто? — нетерпляче повторює Гладун, і голос його лютішає.

З-поміж тих, що, затьопані росою, принишкли в бур’яні, раптом підвелася постать, мовчки рушила до вікна.

Степуру обкинуло жаром: Лагутін! Він першим іде, бере на себе найважче. Підвівся з бур’яну і наче одразу піднявсь над ними всіма, став найкращим, і наче Мар’яна його побачила в цю мить — як він, подолавши страх, першим рушив назустріч небезпеці, щоб тільки виручити цим товаришів.

За мить Степура опинився біля другого вікна. Майже водночас вони вхопились за лутки, підтяглись на руках і — один — легко, другий — важко, незграбно — шугнули, зникли всередині.

Гладун, ще нижче присівши в бур’яні завмер у напрузі. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблискає вогнем із стволів, почуються зойки, передсмертні хрипи, борюкання, але нічого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони живі, неквапом ходять в гулкій порожнечі будинку — один тут, другий там, — чимось там грюкають, щось перекидають і вже, подершись вгору, товчуться на горищі, мов домовики.

Через деякий час каски їхні з’явились у отворах вікон: одна — в одному, друга — в другому.

— Нема, — сказав Лагутін, і в голосі його старшині вчулося щось схоже на насмішку. — Здається, їх тут і не було.

Гладун підвівся з бур’яну.

— Не може бути. В погріб ви заглядали?

— Порожньо скрізь, — відгукнувся Степура. — Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.

Незабаром двері були вже відчинені навстіж і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, пір’я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось — наші.

Зібравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?

— Може, це не той будинок? — висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна. — Ви не помилились?

— Ні, я не міг помилитись, — твердо заперечив Гладун. — Он там я йшов, отут повернув… — Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві. — А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?

— Ми б же помітили.

— А ще до нашого приходу?

— Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.

— Ей, ану сюди! — раптом пролунав серед подвір’я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.

Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони тільки що так старанно обшукували.

— Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?

Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.

— Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, — сказав Лагутін.

— Оце і всі ваші автоматники! — докинув Бутенко.

І вся напруга їхніх нервів враз розрядилася реготом.

Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно. В напливі доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.

Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:

— Дай прикурити, браток…

По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар’янин фронтовик», — подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох — і Лагутіна, й Мар’яну.

 22

Що там за Россю? Що за отими темними могутніми купами верб, де небо цілу ніч тривожно червоніє від пожеж?

Невідомість, пожежі, тьма. Ворог уже панує по той бік. Легко сказати — по той бік. Здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається, і птиця, залетівши туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявляється, можна було проникати й туди. Проникали розвідники.

Десь близько дванадцятої ночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.

— Підете в розвідку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському комісар Лещенко, якого він ледве впізнав у півсутіні підвалу, серед потонулих в цигарковому димі людей.

Політрук Панюшкін поведе вашу групу.

Тільки тепер Колосовський помітив осторонь політрука Панюшкіна, як завжди, усміхненого, і біля нього збитих тісною групою кількох незнайомих бійців. Декотрі з них саме скидали з себе протигази, шинелі і з похмурим виглядом недбало складали все це в куток.

— В тил ідете, до ворога в тил, — говорив комісар, зупинившись перед Колосовським і суворо оглядаючи його. — Документи, які є, здайте ось писареві батальйону. Це тимчасово, на збереження, — додав він ніби між іншим.

З кутка, з-поміж якихось командирів, одразу з’явилось непривітне вичікуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнім часом він виконує тут писарські обов’язки і тому майже не вилазить з КП.

Колосовський знехотя поклав на стіл курсантське своє посвідчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, він мимоволі затримав його в руці, глянув на комісара:

— І комсомольський квиток здавати?

— Все, все, — нервово підтвердив комісар. КСМ квиток — то було останнє свідчення його людської особистості. Поклавши його, згадав раптом, що є ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозі.

— І медальйон?

— Ні, — заперечив комісар. — Медальйон залиш при собі.

Після цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвідників.

— Все це нам повернуть, не сумуй, — заспокоїв його політрук Панюшкін, що, здається, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посміхатись. Його широкі, випнуті наперед зуби, мовби не вміщаючись під губами, щоразу так і зблискували в дружній усмішці. — Шинелю теж кинь отуди, все це нам ні до чого, — зневажливо кивнув він у куток, де були звалені купою розвідницькі шинелі та протигази. — Нам треба, щоб легко й вільно!

Сам політрук Панюшкін був мовби взірцем такої легкості та вільності, що почувалася в усьому його тілі, в усій його юнацькій поставі. Стрункий, пружний, ні шинелі на ньому, ні ранця, навіть каски нема на голові, тільки пілотка весело збита набакир, з крилом світло-русого чуба з-під неї. Пілотка з рубіновою зіркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь дивовижно легкий, іграшковий на його широких грудях. «Ось так я живу, ось так я люблю, щоб нічого на мені зайвого, щоб тільки автомат через груди та гранати стирчали з кишень», — мовби говорив він усім своїм виглядом, і в Богданові ворухнулось бажання й собі бути таким.

Бійці, що оточували політрука, — їх було чоловік з десять, — за винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомі Богданові. Попереду стояв окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так і назвав його в думці — Монгол, а за ним набивав патронами підсумок кирпатий, цього так і назвав — Кирпатий, ще один був у кашкеті прикордонника — для Богдана він став Прикордонник… А вони його теж не знали, для них він був просто новий із студбату, і, мабуть, вони його так і назвали — Студент. І ось вперше зведені в групу, здебільшого навіть незнайомі між собою, об’єднані тільки усмішкою політрука Панюшкіна, вони мають вирушити з ним у темряву ночі, в зону смерті — за Рось.

Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими своїми друзями виходив уже з КП. То були дні, коли з розвідок мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвір’ї до їхньої групи приєдналося ще кілька саперів з важкими ящиками, — ці важкі, з вибухівкою ящики вони потім нестимуть по черзі.

Одійшовши далі від мосту, непоміченими перебралися в темряві через Рось. Прикордонник, що був родом місцевий, перевів їх убрід на той бік — просто в кущі верболозу, у грузький пісок, перевів так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цівкнула.

За піском, за верболозами почалися болота чи озера — побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно і в той же час не загубити в темряві товаришів. Руки обтягували важкі цинки з патронами; незручні ящики з вибухівкою раз у раз сповзали з плечей — для тих хто їх ніс, це було катуванням.

Ворог тримався десь понад шосе, а розвідники йшли весь час убік від нього, в обхід. Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, в який вони занурювались, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям.

Богдан Колосовський, при всьому своєму юнацькому життєлюбстві, зараз боявся не стільки смерті — він її щодо себе просто не уявляв, — жахало його інше:бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це було зараз найімовірніше і найстрашніше. У відкритім бою, якщо й поранено, тебе вирятують товариші, винесуть з-під вогню, відправлять в тил — там є тил. Там навіть якщо й загинеш, то всі бачитимуть, як загинув, і смерть твоя буде ясною, як і життя. Якщо ж ти не вернешся звідси, ти зник безслідно, пропав безвісти» в зафронтовій невідомості, ти для кого чесним, а для кого безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчі для тебе люди, як вони узнають правду про тебе, про твої останні кроки в бою? В медальйоні залишив дві адреси: університетську адресу Тані і другу — матері, на Кубань, де вона живе при старшому синові, механікові радгоспу. Дві найдорожчі адреси в медальйоні. Але хто його відкриє, хто пошле звістку, коли настане той час? Відправляючись на фронт, Богдан так і не зібрався написати матері і зараз почував перед нею себе глибоко винуватим.

Дедалі важче їм іти, болота не кінчаються, бредуть по них, спотикаючись об якесь корчомаччя, плутаючись у жилавих густих верболозах. Вода то зникає, то знов плюскоче під ногами, чорна й важка, мов нафта, з куширем та жабуринням, її ледве прогортаєш ногою, а на дні там повно м’язистого голого коріння, і ти на ньому щораз спотикаєшся, грузнеш, ловиш сторчаки. Кожен крок — дедалі більша напруга й зусилля. Чоботи стали пудові — в них повно води.

А політрук Панюшкін, йдучи попереду, все квапить їх: швидше, швидше, бо скоро почне розвиднятись!

Від Панюшкіна вже вони знають, куди йдуть, їм доручено захопити й знищити залізничний міст, який в метушні відступу не встигли зруйнувати, і він цілим залишився у ворога в тилу. До мосту їм треба вийти затемна, поки ранкова зоря не зажевріє, поки можна підкрастись до мосту зненацька. Ось чому політрук Панюшкін, хоч і він дихає важко, хоч і з нього, як і з кожного з них, піт котиться градом, не дає їм спочинку, жене до упаду вгіеред.

— Ще ривок, хлопці, ще ривок!

Найбільше затримують їх ті, кому, згідно черги, випадає нести ящики з вибухівкою. Змучені ношею, вони не встигають за іншими, запирхавшись, щораз спотикаються в чагарях, падають, відстають. Зрештою, стало ясно, що при такім темпі ходьби до мосту їм затемна не вийти. Панюшкін на ходу прийняв рішення — розділити групу надвоє: сапери на чолі з сержантом Цаберябим залишаються нести вибухівку і рухаються по їхньому сліду, а Панюшкін, підхопивши основну групу, чимдуж подався з нею вперед.

Він погнав їх майже бігом. Ніхто не нарікав, хоча вони аж падали, вибиваючись із сил, знов і знов вмиваючись солоним потом. Кожен відчував — скоро розвидниться, скоро кінець темряві, яка їх прикриває.

Хоч знали, до якого об’єкта мали вийти, все ж для них було разючою несподіванкою, коли попереду із мли передсвітання раптом проступила, мов на величезному негативі, сива райдуга мосту. Причаївшись у чагарниках, почали вглядатися в ту холодну, застиглу в туманах райдугу, якою мали заволодіти. Оце він, міст. Цілий-цілісінький! Наче тільки збудований. Хтось не встиг чи не зумів вчасно розпорядитись його долею, а вони за цю чиюсь нерозпорядливість мають зараз ризикувати життям. Позгинавшись, обережно рухалися в чагарях вперед. На тлі світліючого неба все виразніш проступали металеві ферми, стало видно між ними — по цей бік — непорушну постать вартового в плащ-накидці, за мостом бовваніла сторожова будка, там, безперечно, теж був пост.

Негайно треба було, підкравшись, зняти вартового. Вони ждали, кого з них Панюшкін пошле. Але він не став нікого посилати.

— Колосовський, зостаєтесь за мене!

І, припавши до землі, поліз, покрався до насипу сам. Колосовський і Монгол, що лежали найближче біля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були всі троє біля насипу, коли з мосту раптом вдарило струменем вогню — рваним струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулі йшли високо над ними, вартовий бив поки що навмання, наздогад, розстрілюючи повітря. Але це був поганий знак: тривогу піднято. Тепер не можна було гаятись. Звідси, з-під насипу, постать ворожого вартового на мосту добре окреслювалась, і Панюшкін, виставивши автомат вперед, дав по фашистові коротку чергу. Один чирк — і вартового не стало. Вони бачили, як він упав навзнак, мовби переломившись в хребті.

— Вперед!

Панюшкін, підвівшись, махнув у бік мосту своїм чорним, суцільнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо легким в його великій, побілілій від напруги руці. Тільки вони кинулись по насипу вгору, як з другого кінця мосту, від будки, озвавсь кулемет. Панюшкін наказав Монголові забрати решту бійців, які ще зоставалися внизу, й разом з ними захопити будку.

Незабаром, перехопившись попід мостом через баюру на той бік, розвідники вже дерлися по насипу до сторожової будки. Вони квапились, стріляли щедро, шалено. Панюшкін та Колосовський теж підтримували їх з цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза будкою шугнути в хліба, бо коли бійці вскочили до будки — в ній було порожньо.

Ще смерділо тут ворожим лігвиськом, консервами, валялись купами задимлені гарячі гільзи і кілька ще не вистріляних кулеметних дисків, запасні ріжки до автоматів. У хлібах, що далеко тяглися від будки потой бік залізниці, ще встигли помітити, як майнула чиясь зігнута постать, — певне, то був один із тих, що вискочили звідси. Пальнули йому навздогін, але щоб догнати, про це годі було й думати. Хліба високі, густі, а далі — посадки, в тумані садки якогось села.

— Як же це ми їх випустили? — бідкався Прикордонник, озираючи хліба. — Тепер держись! Приведуть цілу зграю!

Головне ж — міст був у їхніх руках. Збуджені, розбурхані, зібралися на мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мисть черкнув з автомата Панюшкін. Рудий, з облізлим носом німець був зовсім не страшний, лежав, як зарізаний, підпливши кров’ю на рябій своїй плащ-накидці.

Бійці за мить випотрошили в нього кишені, забрали документи, сигарети. Колосовському було аж ніяково дивитись, як вони похапки вивертають кишені, стягають з німця чоботи… Лише після цього труп зіштовхнули з мосту, і він полетів сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом баговиння.

І ось вони — господарі мосту. Аж не вірилось: один натиск, кілька хвилин бою, і вже вони заволоділи мостом — уже їм належить оця срібляста, металева райдуга, що могутньо зводиться у світанні серед рідних просторів! Все тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавіли, сталево поблискують, — хоч зараз пускай по них поїзди!

Дивне почуття охопило Колосовського, почуття першої бойової гордості, що здатна була сп’янити. Оточені ворогом, полками фашистськими, дивізіями, ось вони, жменька радянських бійців, приступом відбили й тримають серед відкритих полів високі сріблясті ферми, що здіймаються над ними, мов залізний прапор безстрашності й непокори!

Але де ж сапери? Чи встигнуть вони підійти, перш ніж біля мосту з’являться з підкріпленням оті охоронники, що встигли випорснути звідси? Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на руїни мосту.

Залігши по насипу, розвідники з нетерпінням ждали своїх саперів.

Панюшкін, теж прилігши на насипі, розглядав документи вбитого. Не покладаючись на своє знання німецької мови, він підкликав Колосовського, і Богдан,як міг, заходився перекладати йому записи солдатської книжки.

За сухими відомостями, що їх залишив у солдатській книжці якийсь німецький штабний писар, Колосовському хотілося розглядіти людську долю цього, що лежав зараз отам, під мостом, у тванюці. Хто він і як опинився аж тут, на Росі? Сам пішов чи змусили? Назва частини, рік народження, та ще гучне ім’я Еrnst — все це мало про що могло сказати. Як він жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарі, що такого нема, пропав безвісти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справді уявляв себе надлюдиною, був певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу, а тепер, відкинутий цим світом, стирчить під мостом з багнетом, як падло, і вже не для нього встає цей погожий літній ранок…

— Так, цей більше не стрілятиме, — каже Панюшкін, ховаючи документи вбитого до кишені. — А сонце, глянь, яке сходить!

Червоне, соковите, воно виткнулося з вранішнього туману за далекими садками, освітило хліба, ферми моста і їх, залеглих на насипі розвідників. Проте й сонце якось не порадувало їх. Зараз, при світлі дня, почували вони себе голими на цьому мосту, що височить серед просторів, як величезна мішень.

— Одначе де ж це наші?

Панюшкін нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край, звідки мали з’явитись сапери. Богдан теж озирнувся: ніде нікого.

І в цю мить угорі, по фермах моста, лунко, залізно заклацали кулі.

— Каски он у хлібах! — вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за металевою опорою.

Незабаром вони всі вже бачили, як, вибрівши з тіні посадки, заблищали над хлібами каски фашистів. Автоматники. Їх багато.

Розсипавшись у хлібах, бредуть повільно, вроздріб, але з кожним кроком все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стріляють не цілячись. Автомат в пузо — і диркає, строчить перед собою, мов сліпий. Металевий град все густіше вицокує по фермах. Розвідники поприпадали вздовж насипу, вони поки що не відкривають вогню.

А ще за хвилину на польовій доріжці попід посадкою задеркотіли мотоцикли. Влетівши в хліба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже видно було кулеметників з кулеметами.

Найтяжче для розвідників починалося зараз. Це кожен розумів. Захопити міст виявилось справою нескладною, головне було — втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперів! Кулі дзенькали вже обрейки, рили землю на насипі перед обличчями розвідників…

— Без наказу не відступати, — попередив Панюшкін, готуючи автомат для стрільби. — Триматись будь-що! Бити — прицільно!

Автоматна тріскотнява наростає.

Каски зринають в хлібах усе ближче. Видно оскалені зуби, чорні від крику роти.

Панюшкін, як і його сусіди, приготувався для стрільби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, підхопившись, почав прицілюватись з коліна.

— Прицільно! Прицільно!

І тільки встиг він вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, і автомат, відлетівши, посунувся з насипу вниз. Панюшкін, поникнувши, зостався лежати на місці.

Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, підвів, стряснув за плечі.

— Товаришу командир! Товаришу політрук! — і в нестямі знову тряс, тряс його за плечі, ніби хотів оживити.

Але в обважнілому, ще теплому тілі вже не було життя: автоматники увігнали йому кілька куль, одна із них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкіну голову — бризки мозку та крові загусали в його русявому чубі.

Поклавши політрука на траві, Богдан підхопив його автомат і кинувся знову на насип. Всі вже вели вогонь. Колосовський з ходу ліг на тому ж місці, де було вбито Панюшкіна, і з тієї ж рейки, звідки щойно збирався вести вогонь політрук, тепер уже він, стискаючи зуби, відкрив вогонь по противнику. «Прицільно, прицільно! — уперто повторювала думка. — До останнього патрона!»

Живі фашистські каски в хлібах так близько, цілься, не промахнись! Колосовський вистрілив. Злетіла каска, і лише після того німець упав. І ще один упав, а він цілився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, і це тільки розпалювало його, він кожну хотів розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який під нею ховавсь.

Про себе він не думав. Кулі видзвонювали по фермах все лютіше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але він не хотів їх помічати, він їх люто нехтував, він вперше в собі відчув зараз те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті.

 23

 Мабуть, цей міст мав якесь особливе значення, був стратегічним об’єктом, або ж хтось і справді почував свою провину за те, що він залишився ворогові цілий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нічна розвідка.

— Ще нема, нема, — відповідав комісар Лещенко і сам дедалі більше нервувавсь.

В кутку підвалу після безсонної ночі спав на розстеленій шинелі комбат Краснопольський, біля нього в узголовї сидів Спартак Павлущенко і, стежачи за комісаром, безпомилково вгадував на його обличчі тривогу й занепокоєння. Він добре розумів його настрій, комісарові було чого непокоїтись — розвідка цілком на його сумлінні. Сам підбирав людей, сам порадив Панюшкіну взяти з числа студбатівців Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов’язком застерегти Панюшкіна, але той не зважив на його застереження.

— При такому підході й воювати буде нікому, — засміявся він, вислухавши Спартака.

А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись…

Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозранавіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра відносно того, чи не був комісар коли-небудь у дружбі з Богдановим батьком або чи не попадав і сам він в таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці? Стріляє добре? Але не один він тут добре стріляє! Чи, може, вирішення послати Колосовського в розвідку продиктоване іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз в розвідку — це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Все це було неясно, сумнівно.

«Добре, що хоч документи в них відібрано, — думав про розвідників Спартак. — А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись…»

Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев’ятим. Розмовляти з Дев’ятим — мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться що за люди пішли, чи досить перевірені, бо Лещенко запевняє, що людей послано надійних.

— А я і зараз вважаю, що не всі там такі, — дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.

— Що ви сказали? — не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.

Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.

— Це ви з мотивів перестраховки?

— Ні, щиро.

Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:

— Кого ви маєте на увазі?

— Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджував.

Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.

— Товаришу комсорг, в якій ви сім’ї виховувались?

— Сім’я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати — юрист…

Комісар пильно видивився на Спартака.

? Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко,що у вас аж надто розвинута підозрілість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, в якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях, — вам така роль… До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного з своїх однокурсників..

— Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.

Увас є підстави не довіряти Колосовському?

— Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. В усякому разі, посилати таку людину до ворога в тил…

— Ну-ну?

— Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.

— У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму, — промовив Лещенко холодним тоном. — Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило, — це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров’ю облитим серцем зумій стати вище кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.

— Ви так мені це говорите, ніби я сам недостатньо маю цього почуття.

— Ні, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребі ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у житті. Ви учасникфінської, ви доброволець тепер, ваш патріотизм для мене поза всякими сумнівами. Але ви повинні зрозуміти й мене, людину, яка бачила в житті трохи більше, ніж ви. Я знаю людей, які, опинившись навіть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленінцями. Колосовський мені теж видається людиною такого складу.

Спартак сидів замислившись. Вперше йому доводилось чути такі речі, такі для нього незвичні міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже, — гуманітарник. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі?

Зв’язківці, попрокидавшись, зачадили цигарками і теж завели розмову про долю нічної розвідки. Один із зв’язківців запитав комісара:

— Якщо виконають завдання, товаришу комісар…подасте їх на ордени?

— Ордени їхні там зараз, може, кров’ю обкипають, — сердито відповів Лещенко і підвівся на ноги. Підійшовши до вузького підвального вікна, почав дивитися на той бік, за Рось, мовби намагався побачити крізь гущавінь верб групу своїх розвідників, і стежки, якими вони йдуть, і той далекий, облитий сонцем залізничний міст, що вони його пішли відбити у ворога й знищити. День, білий день, а їх нема, і можеш які завгодно робити припущення…

Стрільби не було, і раптом за річкою серед полудневої тиші прогримів далекий, приглушений відстанню вибух. Комісар переглянувся з телефоністами, зиркнув на Павлущенка:

— Чули?

— Чув.

— Наших розвідників робота! Сумніву в цьому не маю! Вони діють саме в тому напрямі.

Комісарові, видно, одразу відлягло від душі. Рушив ходити по підвалу, схвильований, прояснілий.

Нарешті вони дали звістку з ворожого тилу, дали почути про себе. Міст висаджено в повітря. Мосту більше нема! Тепер зостається інша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони після цього самі? Адже той вибух — це могло означати, що вони живі, але це могло значити також і протилежне — що їх уже нема.

 24

 — Встать! Струнко! — гаркнув десь при вході знадвору Гладун, і всі, хто був у цей момент на КП, посхоплювались і, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнім у підвалі підхопився майор Краснопольський з перележаною під час сну щокою.

По кам’яних східцях, що вели до підвалу, спускався Дев’ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було місцями у плямах рум’янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкіряна куртка нарозхрист, з-під неї на гімнастьорці виднівся міцно загвинчений орден Червоного Прапора; всі знали — той орден у Дев’ятого за фінську. Віком він був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого тільки війна після тиші військової кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе різниця у вікові, видно, на цей раз для Дев’ятого не існувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий і закошланий після сну, з рубцем від чиєїсь шинелі на щоці, Дев’ятий безцеремонне накинувсь на нього:

— Спите? Інші воюють, а ви рухтите?

Можна було б йому заперечити, що командир студбату приліг всього на годину після безсонної ночі і що попереду в нього мала бути знов безсонна ніч, однак сказати про це Дев’ятому — означало б викликати ще більшу бурю гніву і лайки, і тому ніхто про це не заїкнувся.

Пройшовши до щілини вікна, що виходило на річку, Дев’ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвідка.

— Розвідки ще нема, — сказав комісар Лещенко, — але завдання, гадаємо, виконано.

— Ви все гадаєте. Які підстави?

— Тільки що ми чули звідти великої сили вибух.

— Е, до чорта тепер всяких вибухів, — махнув рукою Дев’ятий, одходячи від вікна, і тим нетерплячим різким рухом мовби одразу відкинув розвідників кудись у минуле, перевів у розряд тих, про яких більше не говорять.

Наступ! Перейти в наступ! — про це він заговорив, широко крокуючи по підвалу, і це, видно, зараз володіло всіма його думками, сюди була спрямована і вся його бурхаюча енергія.

Наказав негайно викликати сюди на КП командирів рот і політруків, він сам пояснить їм завдання, підніме їхній бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цій кам’яній клітці КП і все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за річкою, їх як кіт наплакав, а коли командири та політруки один по одному посходились, заповнивши підвал, могутній голос Дев’ятого залунав ще дужче, а сірі скалки його очей, глибоко запалих під надбрівними кістками, збуджено розблищалися, ніби вже бачили довкола себе вировище бою і повержених ворогів. Так! Він переходить зараз на цій ділянці в наступ. Наказує негайно готувати атаку! За його даними, ворог відтягує звідси сили, може, там, за річкою, взагалі вже нікого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю і тільки прислухаємось, як гоготить на інших ділянках фронту війна. Він уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якісь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора і той розпроклятий залізничний міст уже буде в наших руках, втрати якого нам досі не може простити старший хазяїн. Запалюючи інших, він розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жадає атаки, бою.

Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам більше! Прощав йому і брутальність, і гарячковість, і навіть мордобій, до якого, як чув він, Дев’ятий іноді вдається, все прощав йому за оцю залізну волю, жадобу кинутись на ворога, зім’яти його, перемогти.

— У вас там хто біля переправи? — звернувся Дев’ятий до Краснопольського.

— Третя курсантська.

— От і підніміть її для початку.

Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпідготовки, серед білого дня, — може б, краще спробувати атаку нічну, щоб запобігти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев’ятого в його намірі.

— А ви ж думали як? — присікався він до майора. — Війна — і щоб без втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?

З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як і його друг комісар Лещенко, відчули незрозумілу неприязнь до себе і до свого батальйону з боку цієї людини, якій тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою долею.

«А ми що — гірші?» — це було перше, що почули вони від Дев’ятого, коли він дізнався, що в його підлеглість передається батальйон студентів-добровольців. Дев’ятому чомусь здалося, що командування студбату претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх вихованців, бо все ж це, мовляв, люди, які ще вчора сиділи за студентською лавою, а тепер ось з власної волі змінили затишок аудиторії на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днів не політруки та не комісари, і хоч насправді ні про які привілеї вони й не думали, але Дев’ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов’язком швидше переламати в них цей дух винятковості, нещадно піддати їх гартові і тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.

В боях, тяжких, кровопролитних, Дев’ятий втратив на шляхах відступу більшу половину довіреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днів війни ударів моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубіж, він не щадив своїх людей, не щадив ні самого себе, ні найближчих помічників, а цих мусить жаліти?

— Хто поведе?

Майора Краснопольського і комісара Лещенка, які тут же виявили згоду, він мовби й не почув, одвернувся від них, командира роти — літнього вузькогрудого лейтенанта з чугуївських — він теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев’ятого захопленим поглядом.

— Ви хто?

— Комсорг, товаришу підполковник.

— От ви, комсорг, і очолите.

— Єсть! — відповів Спартак, бліднучи.

Гладун, що принишк біля виходу, видно, молив зараз усіх богів щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.

— А ви, старший сержант? Де ваша гвинтівка? — крикнув на нього Дев’ятий. — Щось багато вас тут тиняється без діла! В атаку теж!

За кілька хвилин Дев’ятий з револьвером у руці вже стояв на самій спеці під стіною облущеного снарядами будинку біля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев’яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комісар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев’ятим, як з картопель, з окопів, з садків виповзають бійці третьої роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, їхні каски вже густо зеленіли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючі кавуни.

Перед самою атакою Дев’ятому доповіли, що прибуло поповнення.

— Де воно? — крикнув він на підстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповідав йому про це.

— У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибині садків цілими купами сиділи попід деревами новоприбулі, десь там була кухня, і в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно відвареного м’яса.

— Тільки прийшли — і жерти? Сюди їх!

Лейтенант на мить зам’явся.

— Це здебільшого приписники, колгоспники київські, щойно з військкоматів… В багатьох ще й гвинтівок нема.

— Гвинтівки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!

Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев’ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докір:

— Бачите, скільки резервів? Людські резерви у нас невичерпні, їх тільки розворуши!

Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатівців уже наближалися цілими групами поповненні, здивовані, оторопіло роззиралися на боки, довірливі, слухняні.

В того гвинтівка в руці, в того граната, а в того й зовсім нічого нема, крім гарячого, щойно одержаного з польової кухні маслака, що він його й тут на ходу обгризає.

— Вперед! В атаку! — гукнув Дев’ятий, коли людей уже було повно в кюветах.

Бійці один по одному повільно почали підводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою ішли командир роти і Спартак Павлущенко.

Тиша гарячого літа окутувала верби за Россю, жодного пострілу звідти; здавалось, і справді там нічого нема, в тих зелених берегах, і що війна — це тільки мара, безглузда вигадка чиясь, і про реальність її нагадував лише тяжкий нудотний сморід з мосту, де під палаючим промінням сонця розкладалися трупи вбитих.

Наближаючись до мосту, передні спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось відкриє по них вогонь, але там все було тихо, і передні, осмілівши, випростались і вже в повний зріст натовпом кинулись на дерев’яний настил подірявленого снарядами, але ще міцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопів бійці. Вже перші атакуючі наближались до тих трупних куп, що видніли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сіконув по них довгою заливистою чергою кулемет.

Міст, видно, був добре пристріляний: з верб справа і зліва озвалися кулемети, взялися люто сікти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю перші міни.

Звідси, з-під будинку, де стояв Дев’ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених… Дев’ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, які ще не встигли побувати на мосту, які ще були живі й непоранені і щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев’ятий відмінить атаку, заверне всіх назад, а він, мовби знесамовитівши, забувши всі інші слова, крім слова «вперед!», все шпурляв їм це слово.

— Вперед! Вперед! — вимахуючи револьвером, кидав він в гущу атакуючих, мов заклинання.

«Для чого це? Кому потрібна ця безглузда атака?» — стоячи біля Дев’ятого, ледве стримував себе комісар Лещенко. Серце йому обливалося кров’ю від того, що робилося на мосту. Гнати їх туди — це тільки губити й губити… Аж сюди чути, як там кричать поранені, видно як кидаються вони у воду, рятуючись від куль та осколків, як то тут, то там вибираються закривавлені з прибережних заростей уже назад, на берег.

— Вперед! Вперед! — не вгамовується Дев’ятий, ніби поставивши собі за мету будь-що домогтися, щоб усі до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення.

— Та що ж ви робите? — не стримавшись, закричав Лещенко. — Припиніть цю м’ясорубку!

Дев’ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнілим поглядом. Понурив голову. Потім звернувся до Краснопольського:

— Що, будем кінчати?

Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко:

— Цього не треба було й починати.

— Відставити атаку, — кинув Дев’ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.

 25

Потім знов стало тихо.

Тільки купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди: на картоплинні, на камінні шосе, а найбільше — на подвір’ї біля підвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев’язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тільки обстріл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край містечка, де їх уже потім мали забирати грузовики.

А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.

В медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті.

Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для себе самого.

І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.

Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров’ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, — значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!

— Товаришукомандир!

Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:

— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір’я руку. — В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. — Дев’ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?

Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір’я скапує й скапує під ноги.

— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун. — Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.

Духнович дивився на нього й не впізнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатівців, та чи це ж він стоїть зараз перед Духновичем в образі цієї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми війна?

Для Гладуна Духнович зараз мовби не існував. Для нього зосталося непоміченим, що це ж стоїть перед ним його курсант і на ньому все, як у таборі, по формі, ціле-цілісіньке, ніде не розгублене: і протигаз у сумці, що їх інші вже покидали, і скляна фляжка в чохлі, що їх інші вже потовкли, — все ніби спеціально збережене, щоб втішити Гладуна, який все це недавно йому видавав і позаписував у свій формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього сліпий. Весь світ зійшовся йому лише на пораненій своїй руці, на жовтих з кігтистими нігтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчір’я, яке він тримав перед собою, мов найдорогоцінніший скарб життя.

— Тепер усе, — шепотів він. — Тепер тут усі ваші атаки без мене.

Був би він огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не оті краплі крові, краплі свіжої людської крові, що скапують повільно з його ганчір’я в кювет на бур’янину.

Десь далеко застрочив кулемет, і Гладуна аж пересмикнуло судорожно:

— Ну, я побіг!

Але Духнович затримав його:

— Стривайте, де ж наші? Студбат наш де?

— Прямо і прямо, їх не минеш, — забелькотав Гладун скоромовкою і, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тільки зараз збагнув, кого бачить перед собою. — Ми думали, ти за Дніпром уже десь, у лазареті на білих подушках, а воно не вийшло, га?

І, втягши голову в плечі, пригнувшись, він чкурнув кудись у садки.

Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров’ю бур’янину. Потім поправив на собі скатку, підтягнув на плечі ремінь гвинтівки і закульгав своєю дорогою далі.

Студбатівці перші помітили його. Було надвечірнє затишшя, і вони, повистромлявши голови з окопів, ще здалеку загледіли, як біля шосе попід садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то він клигав, то брів воювати їхній факультетський Сковорода! Це було майже неймовірно — побачити Духновича тут, на передовій, коли вважалося що він для війни уже списаний, неіснуючий. Але це таки був він, рудий та ластуватий їхній Духнович, це таки він, сутулячись, ішов назустріч війні, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собі вагу сталевої каски.

— Ей! Курсанте Духнович!

Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звідки це голос.

— Сюди давай! — гучно подав йому з окопу голос Степура, і Духнович, не згинаючись, мов і не на війні, в повний зріст почалапав через картоплі на Степурин окоп.

— Пригнись! Пригнись, йолопе! — загукали йому якісь уже незнайомі голоси. — Це тобі не в тилу. Тут одразу причастить!

Підгійкуваний криками, він поспішив спуститись до Степури в окоп.

— Де ти взявсь? — зраділо розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервоніле від ходьби обличчя. — Як нога?

— В порядку. Народна медицина допомогла.

— Не вже знахарка якась підлікувала?

— Ні, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжніх, так би мовити, польових умовах… А тоді ще й зілля якогось приклав…

З ближчих окопів позлазились свої університетчики — позаросталі, замурзані, тільки очі блищать. Помітно схудли всі, в Мороза аж вилиці випирають. Облігши окоп, хлопці розглядали Духновича та його курсантську амуніцію, що була на ньому в такому зразковому порядку.

— Гладун би похвалив.

— А я його щойно зустрів. Поранений біг.

— Поранений? Хіба й він наступав? — Степура здивовано глянув на Мороза та Підмогильного, що лежали біля окопу.

— Не знаю, — сказав Мороз. — В усякому разі, серед тих, що йшли першими, його не видно було.

— Зате наш Спартак сьогодні героєм показав себе, — озвався Підмогильний. — Першим в атаку пішов, кров’ю довів, що слово в нього не розходиться з ділом.

— Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, — схвильовано почав розповідати Духновичу Степура. — Бачиш ото купи тіл на мосту? Якби не комісар Лещенко, то, мабуть, і ми вже там лежали б.

— Дев’ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, — заговорив Мороз, а Лагутін, що в цей час саме підповз до них із картоплиння, поправив голосно:

— Вважайте, що зірка Дев’ятого закотилась.

Хлопці глянули на Лагутіна з подивом.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав. Я тільки оце з перев’язочного, відправляв Яланського з геофаку, — він сам не добрався б, — і якраз при мені на Дев’ятого корпусний комісар налетів. Ох, давав йому за цю безглузду атаку… Так що Дев’ятий своє, здається, уже відкомандував.

— Але тих не піднімеш, — глянув у бік мосту Степура.

— Аспіранта Чорного вбило, літфаківця Скибу здорово покалічило, — глухо розповідав Духновичеві Підмогильний.

— А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти відстав, — сказав Мороз. — В житах серед відкритого поля накрило нас. Там і могилу ми насипали Дробасі.

Все, що він чув, було таке неймовірне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальність.

— Де ж це Богдан, що не видно? — з тривогою запитав він і помітив, як хлопці — й до того не веселі — ще більше спохмурніли.

— Богдан там, — кивнув Степура за Рось. — Ще вночі пішов у розвідку й досі нема.

Степура стояв в окопі понурений, і хлопці, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро.

— Ану що за зборисько там? — почувся різкий пронизливий голос командира роти десь із-за яблунь. — Марш по окопах!

За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.

— Нічим тебе й пригостити, — заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура. — На ось хоч цукру пожуй.

Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.

— Ось у цій ніші гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цій — пляшки з горючою сумішшю…

— А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках…

— Ото ж тільки доставили.

Взявши з ніші одну пляшку з важкою темно-бурою рідиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:

— Тільки, мабуть, цим навоюєш. Хіба що впіймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш.

— Мені теж видадуть? — запитав Духнович.

— А їх тут вистачить. Бачиш, ціла батарея, аби влучав.

Із-за річки лунко вдарив німецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований.

— О, то вони у вас тут зовсім близько!

— А ти ж думав. Тільки Рось і розділя.

Їм було видно міст, завалений трупами, розкішну зелень протилежного берега, густі верби, облиті червонястим призахідним сонцем. Десь там причаїлись ворожі кулемети, міномети, готові щомиті бурхонути сюди вогнем.

— Звідти вибратись… ох і нелегко ж це, — заговорив Степура, дивлячись за річку, і Духнович догадавсь, що він має на увазі розвідку, з якою пішов Богдан. — Всім нелегко, а їм найважче.

— Богданові завжди випадає найважче.

— Випадає, бо сам шука.

Те, що їхній друг один з усього студбату пішов у розвідку, взяв на себе завдання найнебезпечніше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скінчиться? Чи живий ще він там, чи нема? Чи відбивається десь із зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистські кати, домагаючись від нього відомостей, яких він їм ніколи не дасть? Скоріше язик відкусить, ніж стане розповідати ворогові про Червону Армію, — в цьому певні вони, його найближчі друзі. Для обох них Богдан був і є взірцем мужності, людиною обов’язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби, і зараз, коли він так тривожно відсутній, коли вони, присівши в окопі, думають про те, що більше, може, уже його не побачать, він постає між ними в ще привабливішому світлі, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спільного навчання в університеті, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо і знали, що в усьому — і в дрібницях, і в більшому — на нього можна до кінця покластись. Рідний університет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Ніхто їй ніколи його не замінить. А їм втратити такого друга, як Богдан, — це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, він зближувався далеко не з кожним, але ті, що були близькі з ним, що користались його довір’ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.

— Я шкодую тільки, — похмуро мовив Степура, — що мені не випало з ним іти. Це велике діло, коли в скруті маєш біля себе вірного товариша…

— Може, він ще повернеться, — з надією сказав Духнович. — А коли повернеться, знаєш що, Андрію… Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користі мало, цей незугарний Духнович більше для вас тягарем весь час був…

— Та що ти, — перебив його Степура.

— Але ж і я не пропащий, — вів своєї Духнович. — Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще більше від артилериста одного навчивсь. Які є люди, Андрію, на світі! Зустрінеш такого — і цілий переворот в душі…

 26

Вночі війна з усіма небезпеками виявляє себе тут ще видиміше, постаючи в образі ракетної заметілі та зловісних червоно-багрових загравиш по обрію. Пожежі ятряться уже не тільки за Россю, але й на флангах, і навіть десь позаду змикаються зловісним кільцем. Ракети теж злітають то тут, то там навкруги, підступають дедалі ближче, і вже ймовірними здаються ті чутки, що доповзають на цю ділянку фронту, — про загрозу бути одрізаними від дніпровських переправ.

На обріях пожежі, невідомо ким запалені, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямі, тільки ракета час від часу спалахне над вербами мертвим полум’ям та смужка води поблискує біля тих, чиї окопи над самим берегом. Як і минулої ночі, зараз знов було послано наряди бійців витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не підпустив, одразу відсік кулеметами, освітивши ракетами весь міст як удень. А далі від мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. їх теж було послано, і вони під покровом темноти витягли з води когось невідомого, руки в нього вже були задубілі, закістявілі, як із мармуру.

Навіть не розгледівши, який він собою, відтягли труп в картоплі, похапцем пригорнули його в порожнім напівобваленім окопі, а самі, відпущені командиром, повернулись до себе в окоп.

Вовтузіння з трупом, липкі його руки, трупний сморід — все це скінчилось тим, що Духновичеві стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, і руки його, як він казав, тепер «тхнуть смертю», дарма що він відтирав їх і землею, і листям.

— Це від перенапруги нервів, це пройде, — заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потім, знесилений, розпластався горілиць біля окопу.

— Це не пройде, ніколи не пройде, — заговорив Духнович після того, як йому трохи полегшало. — Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь… Хто він? Загребли, а що ми знаєм про нього?

— Чийсь батько. Чийсь син, — глухо озвався з окопу Степура. — Ще один боєць чи командир.

— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович. — Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті.

Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Підповзло, озвалося:

— Браточки, гвинтівки зайвої нема?

— Тобі що тут, склад? — безпричинно визвірився на нього Степура.

— Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмінялися б. У нас пляшки є горючі…

— Свої маємо, — буркнув Степура сердито, і чути було, як той поліз далі до інших окопів, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтівки.

Ніч була темна, небо визоріло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правічного Чумацького Шляху.

Степура й Духнович, поскидавши каски, — щоб відпочила голова, — сиділи в окопі, притиснувшись один до одного коліньми; сиділи, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузір’ями, мерехтіло світлою порошею невідомих галактик..

? Отаке ж зоряне небо, — роздумував уголос Степура,

— було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все вуло все зоріло, як вічність…

— Зоріло-то зоріло, — зауважив Духнович, — бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських…

Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднішало в окопі.

Степура підвівся. Його не покидала тривога за Богдана.

Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освітлює, переслідує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко простріляє темряву, здавалось, б’є по розвідниках. На душі в Степури ставало все ґнітючіше. Ракети над Россю. Кулеметний стукіт на левадах. Аж ось куди насунулась із заходу війна. Залізні лапища танків рвуть груди української землі…

Десь уже опівночі над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого:

— Де тут мій Корчма? Чи живі ви та здорові, всі родичі гарбузові?

А невдовзі в Степуриному окопі вже стояв і Богдан Колосовський. Обновка на ньому — чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цілий день кис у болоті.

— Вибрався, — обійняв його Степура. — Розказуй же!

Присівши в окопі, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадібно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що він їм розкаже? Як із сімнадцяти їх залишилось п’ятеро? Ціною життя своїх товаришів та власною, сповненою презирства до смерті, впертістю вони таки втримали міст до приходу саперів, втримали, поки сапери підготували вибух, і тільки тоді відійшли. Віддаляючись в болота, бачили, як розламується, окутана димом вибуху, їхня срібляста райдуга, як десь аж біля сонця розлітаються порвані вибухом ферми.

Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслідувати. Це було жахливіше, ніж бій. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають і ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Біг часу ніби спинився тоді для них, дневі не було краю, а потім він таки кінчився, ніч вивела їх куди треба, і от після доби відсутності вони знову ввійшли до підвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комісар Лещенко міцно потиснув йому руку.

Це успішно виконане завдання було б для Богдана найбільшою радістю, якби вони всі сімнадцятеро повернулися звідти, якби не залишили назавжди біля того мосту стільки товаришів та політрука Панюшкіна, від якого Богданові перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.

— Друже, чого ж ти мовчиш? — ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан підвівся:

— Іншим разом. Все розповім іншим разом. А зараз піду, бо просто очі злипаються.

І, якось винувато всміхнувшись, він втомлено поплентався розшукувати свій окоп.

 27

Відчувати в окопі живу душу біля себе — це щастя. Ніде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцінити людину, друга, як тут. Після блукань по дорогах, після того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь між фронтом і тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надійним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комір сиплеться, і ноги мліють, нікуди їх випростати, але й тіснота тут не тіснота; здається, ніколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею від усього тривожного світу. Попереду була ніч, вільна від усяких клопотів, кілька годин вільних для спочинку — Степура наполіг, щоб йому, Степурі, першому стати на варту. Ось він стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, підмостивши каску замість подушки, може вільно віддатись найінтимнішим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тіло як у прокрустовім ложі, але на душі — простір, воля і дивна якась безклопотність. Яке все відносне на світі! Справжнім палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп. Чи довго тільки тобі доведеться розкошувати в ньому? На скільки днів і ночей він стане для тебе оселею і фортецею?

З цими думками Духнович і заснув.

Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались постріли понад Россю, а вгорі вітерець злегка шарудів, колихав верховіттям дерев десь аж біля зірок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече — «вставай! вставай!», то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипінням шугав навкруги. Все було неймовірним, приголомшливим зі сну — і ніч, і гомін людей, і шаленство ракет, і цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б’ють по садках.

З темряви, з-за річки, чути було незрозумілий гуркіт.

— Танки за річкою! — закричав хтось нестерпно голосно.

— Танки! Танки! До мосту йдуть!

— Без паніки, товариші! — студбатівці впізнали напружено-спокійний голос комісара Лещенка. — Гранати, пляшки в усіх є?

— Є! Є!

?Забирайте гранати, пляшки — і до мосту! Метушня по садках, різкі окрики командирів, що збирають в темряві своїх людей, а за річкою — гул, гул…

Степура, вихоплюючи з ніші гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:

— Бери! Біжімо!

Пригинаючись від скісної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бігти туди, куди бігли всі: до річки, до мосту.

Гуркіт за Россю наростав. Небо над вербами помітно поблідло — починало розвиднятися.

В кюветах біля мосту вже було повно людей.

— Падай, падай! — гукали командири тим, хто підбігав, і Духнович та Степура теж попадали, як інші — тілом в кювет, головами до шосе.

Лежали тут впритул один біля одного студбатівці й кадровики та резервісти, обличчя під касками в них були сірі від світання. Декотрі, повитягувавшись підборіддям аж на холодне каміння шосе, визирали кудись за річку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голів людських, що бовваніли в сутіні аж до мосту; і навіть за мостом, там теж метушилися людські постаті, чалапкались попід берегом, — то, видно, якісь сміливці уже встигли перебратись низом на той бік.

Потойбічна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничості, крізь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркіт.

Духнович відчув, що дрож пробігає йому по тілу. Чого він дрижить? Чи що прохолодою тягне від річки та від нахолонулого каміння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркіт, що зловісне, методично наближається і від якого стугонить все заріччя…

«Але ж я не боюсь! — запевняв він себе. — Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина — і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не боягуз, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання, не поникне перед отією чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його віроломство, кривава жорстокість, дикунство. Був у тому гуркоті зараз для Духновича і Лейпцігський процес, і закривавлена Іспанія, і розтоптана Чехія, то сунули із-за розплаканих верб концтабори, глум і смерть — все те, що він не міг прийняти.

Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснілась, міцно затиснута в руці у Степури, глянув на свою, і теж міцніше стиснув її, і, стискаючи, мовби відчув весь зібраний, весь замкнутий в ній вогонь.

— Он він уже! Виповза!

За річкою, там, де в густій сутіні верб зникало продовження шосе, в цей момент з’явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь із кайнозойської ери, виповзало воно з хащів, із їхньої сутіні, сунуло на застиглих в оціпенілості людей.

Фронт мовчав, стрільби не було, був тільки скрегіт заліза по каменю, скрегіт, що насувався грізно, невблаганно.

— Приготуйсь! — почув Духнович неподалік себе голос командира взводу, а за мить десь аж біля мосту пролунав на високій дзвенячій ноті голос комбата Краснопольського:

— За мною! В атаку! Вперед!

І всі, підхоплюючись, кинулись з кюветів натовпами на міст.

Стрілянина, якою прорвало враз береги, шматувала повітря, передній танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитівши, летіли вперед, запруджували собою весь міст, і Духнович теж біг між ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали поранені, біг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було ніби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрію, в якій зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегіт сталі — все змішалося в єдину круговерть.

Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало раптом полум’ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум’ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду. Ніби на вулкані були вони, такий стояв тут гуркіт, передні вже зійшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б’ють у башту, в борти, а він, в текучому полум’ї, все повзе далі на міст, чавлячи, підгрібаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що тріскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсім близько. Духнович уже чув на собі мазутний дух полум’я, запах горілого заліза й фарби, бачив, як струмливе полум’я повзе, обтікає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум’ям по танку й довкола нього, і Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, і пляшка його лопнула легко, мов ампула.

«Попав! Влучив!» — радісно майнуло йому, і в цю мить хтось ніби каменюкою вдарив його в стегно — і він відчув, що падає. Інстинкт самозбереження дав чіпкість його рукам, і незабаром він уже був під мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже обліплене людьми. Як мавпи, лазили вони в півтемряві, ті кудись поспішали, ті перепочивали, вчепившись руками за металеві скоби, за стропилля, за перекладини, і Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на одній із таких перекладин. Він вважав себе врятованим, хоч нагорі все ходило ходором, звідти летіли шматки полум’я, міст увесь дриготів — видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бік. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тільки цей прогуркотів, стрясаючи міст, за ним знов гуркіт і знов шматки полум’я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крізь пляшки, крізь гранати прориваються, крізь усю відвагу їхнього студбату! Духновичеві хотілось кричати від неспромоги зупинити їх.

Згори вже й сюди падало клаптями полум’я.

— Горимо! — почулося десь угорі. — Міст загорівся над нами!

— Давно треба було його спалити! — почув Духнович біля себе голос якогось пораненого і чиюсь сердиту відповідь йому:

— Може ж, для своїх берегли?

Пробираючись між стропиллям все нижче, Духнович в півсутіні впізнав студбатівця Чирву. Вчепившись за скобу, той висів, ніби підвішений десь у застінках інквізиції, хотів, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у воді на палю.

— Стрибай, стрибай! — гукнув хтось йому знизу, і він стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.

Води було попід руки, і вона одразу зачервонілася довкола них, розплилася кров’ю.

— Потекла із студбату нашого кров! — скавав Чирва і глянув на Духновича. — Тебе куди?

— Десь ось вище коліна.

— А мені, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями підім’яло, на шмаття розтягле.

Брьохаючи у воді, вони почали пробиратись до берега і, коли вже підіймались по ньому між заростями до своїх окопів, побачили осторонь біля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко від нього по той бік шосе, визираючи баштою з кювету, горів чорним полум’ям другий. А там, де їхня оборона, ще один непідбитий ходив — з чорно-білим хрестом на борту, — бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопів летіли пляшки, легко лопались від ударів об нього, розбризкуючи жовте полум’я, поки й цей нарешті не спалахнув; люк тоді відкрився, і з’явилися з нього підняті, замазучені руки фашиста.

 Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимем, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.

 8

Палає міст, горить залізо танків, і далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих місць запах горілого заліза, фарби, бензину.

В бій з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них досі мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу, піхота довідалась про них тільки тепер, коли їхні снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб фашистському танкові, що, вигримівши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напів- обпаленим. Танк, видно, було підбито, бо він так і зостався стояти на місці, відкривши, однак, шалений гарматний вогонь.

Тепер, коли дорога танкам на цей бік була відрізана, противник обрушив на позиції студбату шквал мінометного вогню. Затріщали садки, чорно стало від піднятої вибухами в повітря землі, гарячий свист осколків не вщухав. Здавалось, навіть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили міни землю картоплищ, почавлених танками окопів, з люттю вгризались в дерева, трахкались об камінь шосе.

Багатьом із тих, хто вцілів у бою з танками, тепер судилося впасти в цьому нерівному поєдинку із зливою безперервно виючого в повітрі, гарячого, в осколки роздробленого металу.

Студбат стікав кров’ю. В берегах понад Россю, в садках, в напівзавалених окопах — всюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось.

По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись від осколків, повзли й повзли, вибираючись в тил, ті, хто ще міг самостійно пересуватись. Невідомі шляховики, що задовго до війни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокі кювети, чи думали вони тоді, для скількох нещасних людей стануть одного дня ці придорожні канави місцем рятунку, скільки поранених проповзатиме тут, із стогоном тягнучи в тил свої скалічені ноги, перебиті руки, обгорілі, пошматовані, стікаючі кров’ю тіла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашні маршовики, переважно колгоспники з тутешніх районів, які ще, можливо, зовсім недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з піснями поспішаючи до райцентру на яке-небудь своє колгоспне свято.

Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи ліктями, волочачи за собою обважнілу поранену ногу, яка все дужче починала горіти раною, котрої він ще й не бачив. Бачив перед собою лише свіжу кров тих, хто відповзав попереду: крові було стільки, що вона аж плющала по дні кювету, калюжами червоніла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось, згинаючись, поніс зваленого собі на спину тяжко пораненого Лагутіна. Кров дзюрчала з нього весь час, і чути було, як він безперервно стогне глибоким нутряним стогоном. Духнович не міг розпізнати, хто саме то рятував Лагутіна, виносячи його з бою, і лише коли вони виповзли із зони найпосиленішого обстрілу і зупинились передихнути, Духнович, підлізши ближче, побачив біля Лагутіна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гімнастьорка, штани його були в крові — чи в своїй, чи в Лагутіновій. Лагутін лежав біля нього блідий, з безтямно закоченими під лоба очима.

— Порвало йому і груди, й живіт, — кивнувши на Лагутіна, сказав Степура Духновичу. — Мені теж ось і в ноги, і в плечі понаганяло… Ну, де ж перев’язочний? — і він глянув знов на Лагутіна.

— Давай його на плащ-палатку, — підповзаючи до них з плащ-палаткою, запропонував сержант із другої роти Грицай.

Лагутін аж заревів з болю, коли вони вкладали його на палатку. Поклавши, потягли кюветом далі.

Духнович тим часом вирішив скинути чобіт а пораненої ноги, йому здалося, що так повзти йому буде легше. Поки він стягав із себе мокрого чобота, біля нього вже зупинилося кілька бійців, що, видно, відносили когось із тяжкопоранених до місця перев’язки а тепер поверталися знов на передову. Один із них — з резервістів — був без гвинтівки і пристав до Духновича, щоб він віддав йому свою.

— Але ж як я без гвинтівки явлюсь?

— Пораненому можна. То якби так кинув. Духнович, мить повагавшись, передав йому гвинтівку, і той розглядав її зацікавлено:

— Бач, яка новенька, мабуть, ні разу й не вистрелила… А патрони?

Духнович відстебнув із ременя брезентовий, туго набитий змащеними обоймами підсумок.

— На, забирай все.

Другий боєць — світлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом — вже мовчки розглядав Духновичів чобіт, витряхнувши перед тим з нього мокру онучу, набряклу кров’ю та водою ще з Росі.

Вусатий санітар, нагодившись, розпоров на Духновичеві холошу штанів, почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м’ясо вище коліна, а кістки, видно, не зачепило. Санітар нашвидку став накладати Духновичеві пов’язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичів чобіт, все розглядав його, спробував вивернути навіть халяву, щоб глянути, яка підклейка на ній. Сам він був у ботинках з обмотками, і курсантів чобіт своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, підм’явши під пахву цей правий, він уже потягся й до лівого:

— Дозволь, товаришок, і цей.

— Де твоя совість? — присоромив санітар.

— А нащо йому? В шпиталі в тапочках ходитиме, — і, надимаючи налите кров’ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з Духновича й другий чобіт.

Духнович не заперечував, але інші бійці вступились за нього, накинулись на бугаюватого:

— Що ти робиш, Корчмо?

— З живого тягнеш, як мародер… Корчма на мить відпустив ногу, але Духнович сам простяг йому:

— Гаразд, тягай, забирай.

Справді, що йому чобіт, коли він душу готовий був зараз віддати всім оцим людям, що залишаються тут! Одну ніч він переночував в окопі, одну пляшку пошпурив в атаці, і вже повезуть його в тил, а вони, що, видно, були тут і до нього, залишаються й далі, і хто знає, які ще їм випадуть випробування.

Бугаюватий, однак, хотів бути справедливим: взамін здертих з Духновича курсантських його чобіт віддав йому свої ботинки з обмотками. Зв’язав їх обмоткою і сам ще й накинув Духновичу на шию:

— Мені вони малуваті, а тобі будуть якраз… Зоставшись босий, Духнович з полегкістю поплазував понад шосе все далі від річки, все далі від війни. В садках і між будинками було гомінливо, в одному місці артилеристи на. руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гіллям гармату. Серед інших, що пхали її, Духнович впізнав і свого друга Решетняка.

— Товаришу Решетняк!

Той, озирнувшись, одразу впізнав у ньому свого пацієнта.

— О, вже колупнуло?

— Уже.

— Молодці ж ваші студенти. Показали себе сьогодні. Ну, ремонтуйся, друже, бувай…

І, нагнувшись у зелене віття маскування, Решетняк напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далі. Духновичу деякий час ще видно було, як працюють під змокрілою гімнастьоркою його широкі лопатки.

На околиці в садках, де поранені ждали машин, було людно, завізно. Як снопів, тут людей, кривавих снопів. «Хто ж там іще не поранений, хто воюватиме?» — вжахнувся Духнович, підповзаючи до місця перев’язки, і йому аж голова пішла обертом від цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола себе скалічені ноги, скалічені руки, розтрощені плечі, спотворені в набряклих кров’ю бинтах обличчя. Тих ще тільки перев’язують — він загледів між схиленими санітарами чийсь жахливо розпоротий живіт, — інші, яких було вже перев’язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, в проталих кров’ю бинтах, декотрі без гімнастьорок, декотрі, як і він, уже босі. Ті стогнуть, ті дрімають, ті, позлазившись купами, розмовляють про щойно витриманий бій.

— Мороза при мені вбило, — чулося в гурті поранених біля колодязя, куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. — Вже на воді осколок його догнав, на дно Росі пішов наш Мороз.

— А Підмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями підгребло…

— А Борисова в окопі роздавило…

— Де Химочка? Де Колосовський?

— Колосовський по той бік мосту був.

— Чи встиг, чи вихопився звідти?

— Живий він, ваш Колосовський… — пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнілим, ніби задимленим обличчям. — Біля КП щойно його бачив… У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навіть вибулим з ладу — просив у комісара дозволу зостатись.

Стільки скалічених в одному бою — сумно було дивитися на таке.

— Був студбат — і нема, — сказав високий, поранений в руку філолог Гречишин. — Півтисячі нас було, а тепер скільки зостається на Росі? Жменька.

Поранені все прибували. Більшість із них, як і Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санітари приносили на носилках, приводили зів’ялих, знекровлених попід руки і розташовували тут по садках ждати грузовиків.

Грузовиків не було, і ніхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи й прийдуть вони сюди до ночі, бо вдень їм прорватись по шосе майже неможливо — напередодні колона грузовиків з пораненими попала в дорозі під бомби, під кулемети ворожої авіації, і багато з тих, що виїхали звідси живими, так і не добралися до дніпровської переправи.

Дотовпившись нарешті до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубі колодязя, Духнович напився різкої, джерельно-свіжої води і ніби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, він знов пострибав садком і невдовзі розшукав між пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидів біля поваленого тину, недалеко від цього ж колодязя з журавлем, і час від часу відгонив мух, що роїлися над Лагутіним. Лагутін лежав перед ним на траві майже голий, смуги бинтів перетягли йому в різних місцях і ноги, і груди, й живіт. Духновича вразила блідизна його обличчя. Очі були заплющені, він важко дихав, і кров’яниста піна з кожним видихом пухирилась йому в куточках губів.

Духнович сів поруч Степури. Сиділи вони й мовчали їм чути було, як раз у раз щось ніби клекоче Лагутіну в грудях і в горлі.

Рипів і рипів журавель колодязя, де бійці тягали воду важким цебром, зеленіли садки довкола, червоніли вишнями вгорі, і сонце, піднявшись, світило яскраво, плями світла і тіней від листя лежали на бронзовому від весняних загарів голому тілі Лагутіна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садків та рясного липневого сонця стільки покалічених людей, ще звечора здорових, квітучих, бачити біля себе знесилене, понівечене тіло товариша — струнке юнацьке тіло майже еллінської краси… Чи виживе він, їхній Славко? Чи наллється оце чудове тіло коли-небудь силою, чи наллється отією пружністю, з якою недавно так легко і красиво крутило «сонце» в університетському спортзалі на турніку?

— Головне, щоб його швидше вивезти звідси, — зручніше підмостивши Лагутіну під голову скручену клубком гімнастьорку, заговорив Степура. — Я гадаю, таких забиратимуть в першу чергу?

— Йому треба б уже бути на операційному столі, — сказав Духнович. — Бач, як дише…

— Осколком, мабуть, легені порвало.

— Де ти його підібрав?

— Біля мосту, майже з-під танка витяг. Вже був непритомний. На руках у мене опритомнів, щось забелькотав, а потім знов…

— Задрімав він, здається?

— Та якби задрімав.

Самі того не помічаючи, говорили про Славика так, ніби його тут не було. Він, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвілі, в синіх прожилках повіки важко відкривалися, і з-під них викочувались білки безтямно пущених під лоба очей.

Підійшов таранкуватий студбатівець Бондар з рукою на перев’язі.

— Бачите он ту хату? — кивнув хлопцям в глибину садка.? В тій хаті зараз трибунал засідав! Твого друга, Духновичу, судять.

Духнович його не розумів.

— Якого друга?

— Гладун там, наш табірний бог, вироку жде.

— Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрів його, поранений біг.

— А ти й повірив? Не поранений, а самостріл він. Перепанікував, розгубився і бахнув сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а під час перев’язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго: стаття кодексу — і он уже наближається розв’язка… Ганебна розв’язка.

На сусідньому подвір’ї, видно, справді щось готувалось. За невисоким тином, за вишеньками стояли під хлівцем групою бійці в зелених прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядів з дверей хати, вони чогось чекали, і була якась недобра напруга в їхньому чеканні. Поранені, позбиравшись по сей бік тину і стежачи звідси за тим подвір’ям, теж були напружені, наелектризовані.

Хата біла-білісінька була облита сонцем, проміння сонця грало на вишеньках, на квітах попід хатою. В маленьких віконцях видно було горнятка з розквітлими червоними калачиками; аж не вірилось, що в тій біленькій, чепурній, такій не схожій на судилище хаті зараз засідає військовий суд і якраз, може, лунають страшні слова вироку і що скоро звідти виведуть на подвір’я розжалуваного Гладуна.

Але його все щось не виводили.

Тим часом прийшли грузовики; санітари, кваплячись, почали забирати поранених. Лагутіна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч теж влаштувалися тут, і вже з кузова грузовика побачили востаннє колишнього свого помкомвзводу. Не загледіли, звідки його вивели, але стояв він не під хатою, а під хлівчиком, під низеньким рудим курником в протилежнім кінці подвір’я. Без пілотки, без пояса був, гімнастьорка халабудилась на ньому, а плечі були в пір’ї та в курячому посліді, — певне, він у тому курнику й ночував. Занепалий, зістарений, з по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв під хлівчиком і ждав, тримаючи напоготові свою прострілену, темним кривавим ганчір’ям накушкану руку. Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледіли, як за вишнями навпроти пониклого в приреченості Гладуна вже сквапно шикуються зелені кашкети, а він в чекані того, що мусило зараз статись, підніс угору свою намотану брудним ганчірям руку і, мовби захищаючись від невидимого удару, затулив нею обличчя…

Грузовики з пораненими вихопилися з садків на шосе і на повній швидкості помчали по розбитій дорозі в напрямі до Дніпра. На вибоїнах шосе машини почало нещадно кидати, і стогін та зойки все дужче вихоплювались над кузовами — повні грузовики стогону мчали по шосе. А назустріч їм раз у раз виникали обіч дороги маршові роти поповнення: ішли щойно мобілізовані, сяк-так озброєні, хоч не в кожного гвинтівка на плечі, зате в кожного в руці поблискує пляшка з горючою сумішшю проти танків. «Людина з горючою пляшкою в руці… В ній зараз все, — подумав Духнович. — Безсилі, як Прометей, і великі, як він». Розтягнувшись вільним строєм, бредуть і бредуть понад шосе похмурі маршовики, спідлоба поглядаючи в небо, яке, видно, не раз уже обстрілювало їх в путі і проти якого вони мають зараз тільки оті чорні, чорним вогнем налиті пляшки.

 29

Наче з вогню вихоплювали їх цього дня грузовики. Мчали по шосе на безтямних швидкостях, і не тільки тому, що хотіли швидше втекти від літаків, які раз у раз з’являлися тут над дорогами, а ще й тому, що примара оточення, загроза бути відрізаними все густіше нависала над цим краєм. Стугоніло, гуркотом насувалося уже з усіх сторін. В одному селі грузовикам їхнім довелося зупинитися, — дорогу перегородила колона кавалерії, що саме проходила через шосе на змиленому галопі, мчала кудись, певно, рятувати становище. Десь прорвались, обходять, відрізають — ці слова не сходили з уст, на устах в усіх також було ім’я відомого заслуженого маршала, який нібито мало не попав десь тут поблизу до ворога в руки разом із своїм штабом і якого лише на літаку вдалося вихопити з ворожого кільця.

В іншому селі, перечікуючи наліт авіації, грузовики їхні знов стояли під прикриттям садків. Чиїсь матері підходили до них в старовинних корсетках, в чорних хустках, пов’язаних ріжечком на голові, виносили їм молока в глечиках, хліба м’якого, вишень у підрешітках. А одна бабуся вже й ранніх грушок у пелені принесла до Степуриного кузова.

— Нате, синочки…

Дивлячись на молоді знекровлені обличчя поранених, жінки ледь стримували плачі, сумно допитувались:

— Знову, мабуть, студенти?

— Чому знову?

— Все студентів звідти везуть. Це ви там з танками б’єтесь?

— Та в зуби їм не дивимось.

— Були б учителями, якби не війна, вченими людьми, а так — за що оце вас покалічено?

І знов машини виривались на дорогу, нещадно підкидаючи в кузовах закривавлені юнацькі тіла.

В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик Лагутін, корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. І ні товариші, ні фельдшер, що їх супроводжує, ніхто не може йому зараз допомогти, вони навіть від водія не можуть вимагати, щоб не так гнав машину, бо всі розуміють — гнати треба. Швидше, швидше його на операційний стіл — це тепер єдине, що може Славика врятувати.

«Не гинь! Не вмирай! Витримай!» — звертався до нього в думці Степура, з болем дивлячись, як Славик корчиться на дні кузова, звивається судорожне, блює кров’ю. Душу шматували Степурі зараз оці муки товариша, його стогін. Зараз не хотілося й думати про те, що це він колись його ревнував, ненавидів у ньому суперника, жадав йому смерті. Все те відійшло, згинуло, розвіялось десь за чадом, за димом їхнього бою, і перед Степу- рою зараз був тільки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної крові, взяв би на себе найболючішу частину його мук, аби тільки стало йому легше. Мов дитину, хотілося взяти Славика на руки, тримати, щоб не струснуло, і так на руках і понести його аж за Дніпро, рятуючи з цього пекла.

Степурині рани теж розболілись, печуть. Привалившись до борту кузова, він зціплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При кожнім такім ударі він почуває всі свої порвані атлетичні м’язи на ногах, всі осколки, що, як залізні остюки, позастрявали йому в тілі.

«А як же йому, — думає він про Славика, — він же слабший за мене, такий тендітний, він — як дівчина…» Обережно потяг рукав чиєїсь закривавленої шинелі, підмостив Славикові під голову, наче це могло допомогти.

— Мені здається, що він агонізує, — шепнув, нахилившись до Степури, Духнович. — І це наш Славик! І це ми сидимо над ним! Простонеймовірно.

Стогін, скрик, лайка чиясь… Машини зснарядами промчали назустріч.

— А ті, що залишились там? — заговорив після паузи Духнович. — Колосовський, комісар Лещенко? Що їх жде? Ми відступаємо, а вони зостаються.

— Добре, що їм ото хоч підкріплення пішло… Але ж такі втрати.

— І це тільки один рубіж.

«Історики, географи, філологи — скільки вас полягло на однім рубежі!» — з болем думав Степура. Кров’ю стікає їхній студбат. На криваві тріски розметала його війна, — ті там, а вони ось тут, покалічені, мчать під гуркіт канонади через села, повні тужби, повні тривоги й непевності… Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повітрі, вона в прекрасних очах матерів, що приносять їм до грузовиків молока, в поглядах молодиць, що стоять між соняшників, сумовито поклавши груди свої на тини, і в поглядах дівчат, що тоскно дивляться пораненим бійцям услід очима рафаелівської чистоти… Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська — оце зараз твій голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку.

Вечоріло вже, коли їхні грузовики під’їздили до Дніпра. Хмари заволокли небо. Лагутін на останніх кілометрах стогнав усе тихше й тихше, а коли зупинились біля переправи, то й зовсім затих: зняли з кузова мертвого.

Тут, неподалік переправи, біля підніжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землі.

Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, і думка сама собою клалася в горьовиті рядки: «Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар? »

Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголів’ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар’яна сюди, прийде й посадить — і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм…

В метушні біля переправи трапилось так, що Духновича було відправлено з першою партією на той бік, а Степурі після цього довелося ще довго чекати. Сидів осторонь під горою і дивився на Дніпро, на велику ріку, оспівану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вітер хвилею жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б’ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені в чеканні переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржі з пораненими. Чи не повториться це й сьогодні? Правда, хмарно зараз, низькі хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над дніпровою широчінню.

Вперше бачить Степура Дніпро. Коли правились на фронт, проспав Дніпро уночі і тепер уже бачить його на зворотній дорозі. Сподівався, що буде світлим та сонячним, у розливі блакиті, а він ось з’явився перед ним у важкій сталевості надвечір’я, в непривітних вишумах вітру, в присмерковій засумованій широчіні. Ще тільки середина літа, а вода в річці якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далі старезні верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вітром, все замерехтить білим. Оці пригнуті вітром дерева, і поораний хвилями Дніпро, і Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, і хмари вечірні, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, — яку тугу все навіває, яким смутком лягає на душу!

Згущається сутінь, і за Дніпром все яскравіш стає видно загравище далекої пожежі, — мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркіт війни. Вже аж сюди дістає війна. Як хотілось би Степурі зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє… Чи стане Дніпро останнім рубежем для війни, чи куди ще далі звідси переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, що зостались на Росі? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з’явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41 року…

 30

Протитанкові рови. копала, земляними валами оперізувалася в ці дні Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кінець? Від самого моря через виноградники Півдня, через сонячні роздольні степи тяглися вони в глибінь республіки, оперізуючи Донбас, огинаючи Харків, свіжими розкопищами землі з’являючись по Лівобережжю все далі на північ. Рови й рови. З нещадною прямолінійністю лягали вони по стернях ланів, по баштанах, через гречки медові та колгоспні рясні садки, продиралися крізь золоте військо соняшників квітучих (далеко ще той час, коли квіт їхній погасне, почорніє і пилюка впаде на шорстке їхнє листя).

Станеться, може, так, що й непотрібними виявляться ці рови безконечні, може, й не затримають жодного ворожого танка, але про це не думається зараз, коли тисячі людей з лопатами в руках працюють на спорудженні оборонних ліній, коли з ранку й до ночі, мов чайки морські, біліють хустинками по степах дівчата, жінки-солдатки та солдатські матері. Віриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкі ці рови, які вони риють, — три метри завглибшки, сім метрів завширшки — таки зроблять своє, допоможуть рідній армії перепинити ворогові шлях.

Так принаймні вірилось харківським студенткам, що в числі тисяч і тисяч городян, чоловіків і жінок, опинились в пекучу спеку далеко за містом на земляних роботах, або, як кажуть, — на окопах.

Високі стерні після наспіх скомбайнованого хліба, суха та тверда земля від обрію до обрію — це твій рубіж, заганяй лопату, копай. Криваві водянки, що в перший день повискакували на дівочих долонях, вже встигли й полопатись, запектись та затвердіти, а роботі не видно було кінця.

Таня Криворучко, Мар’яна і Ольга-гречанка потрапили в один робочий загін, де працювали переважно жінки.

— Оце наша Ольвія, — каже Таня, всім тілом налягаючи на лопату, що не хоче йти в землю. Піт заливає дівчині очі, почуваєш, як він під одягом великими краплями котиться по спині, по грудях. На губах солоно від нього. Після кількох годин роботи лопата вивалюється з рук і в очах темніє від утоми.

Так дико все обернулось: не ольвійські розкопки ведуть, а степ розкопують проти танків. І професор їхній Микола Ювеналійович теж тут. Засукавши рукави, мовчки вергає землю цілими днями, вергає з думкою, мабуть, все тією ж: чому загинула Ольвія? Адже мала вона й сторожові башти, й земляні вали проти диких степових кочівників…

Спека та польові гарячі вітри пообпалювали дівчат, стали вони аж чорні. Але що їм спека, що втома в такий час, коли кожному випадає найтяжчий іспит і коли ця грабарська тилова робота все ж якось мовби єднає їх з тими, що на фронті.

Війна була ще далеко, про неї нагадували лише підводи евакуйованих із-за Дніпра, та тривожні зведення з фронтів, та ще оці тяжкі рови, що їх доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня привезли звідкись верескливу сирену, і встановили на окопах, і вже давали нею пробні сигнали повітряної тривоги. Було також наказано поскидати білі хустки та яскраві косинки, щоб не привертати увагу повітряних піратів. Отже, й сюди може бути наліт? Де ж тоді ховатися всьому цьому людському комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед відкритих степів, по золотих стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопників, котрі ближче до фронту, повітряні фашистські розбійники вже налітають, обстрілюють з кулеметів, скидають на голови жінкам листівки з безграмотними глумливими звертаннями:

«Дівчата й дамочки! Не копайте ямочки, прийдуть наші таночки, позагортають ваші ямочки…»

Тут ще цього не було. Тут ще тітки не хочуть скидати з себе білих хусток, хоча цього й вимагають військові, що керують у них роботами. Військових небагато, лише де-не-де зеленіють гімнастьорками, а то все цивільні та цивільні. Студенти, викладачі різних інститутів, працівники установ, колгоспники. Чи за віком, чи так звільнені до особливого розпорядження («поки гвинтівок нам нароблять») — всі вони зараз тут. Життя ведуть циганське, ночують хто де: по корівниках колгоспних, у яслах ночами хропуть і під яслами, а більшість ночує просто під відкритим небом, по розтовчених скиртах або ж поробивши собі кубла по степових посадках, в колючій гущавині здичавілих абрикосів. Хліб доставляють їм грузовиками з Харкова, а воду підвозить бочками дід Лука, що крутим лобом своїм нагадує студенткам історичкам афінського громадянина Сократа. Вдачі дід Лука веселої, не пропускає нагоди пожартувати з студентками, і його поява завжди підносить їхній настрій.

Сигнал подає Мар’яна:

— Дівчата, он дідова кобильчина вже виринає з глибини століть…

Дід Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм задом майже зовсім закриває його, тільки солом’яний дідів бриль видніє із-за кобили, як знак того, що дід є. Поява дідової водовозки викликає пожвавлення й серед хлопців-пастухів, і вже котрийсь із них на всю горлянку вітає діда з-під посадки:

— Гей, діду Лука, вас Махно гука!

Дід свариться на нього пужалном:

— Ах ти ж, байстрюк!

— Байстрюк росте, як стрюк!

До окопниць дід під’їздить усміхнений, він не сердиться, що хлопчаки його дражнять. Та й сам він як хлопчак, маленький, щуплявий, ситцева сорочечка на одному ґудзику, з-під сорочки ключиці проступають гостро. А голова, коли дід з неї скине бриля, справді Сократова: лобата, повна розуму, круто всаджена в щупляві плечі.

Окопниці, оточивши дідову бочку, спрагло, жажденно п’ють, а ті, що понапивалися, одразу веселішають, і Таня Криворучко жартома вже зачіпає старого:

— Дідусю, а то правда, що ви були махновцем?

— Значить правда, коли діти дражняться, — спокійно кидає дід Лука.

— І Махна бачили?

— Бачив і Махна, і царя, і кайзера. Всіх бачив і всіх пережив. Дасть бог, і Гітлера переживу.

Ольга, сівши на купі землі, припрошує й старого:

— Сідайте з нами перепочити, дідусю… Розкажіть що-небудь.

А Мар’яна своїми лукавими очима критично оглядає діда, ніби приміряє до когось.

— Не уявляю вас махновцем, діду, — посміхається вона. — На тачанці, галопом десь у степах… Та вас же, мабуть, і баба ваша б’є?

— Баба має право, бо вона моя, а іншим зась, — каже дід Лука, повагом сідаючи біля окопниць на землянім валу. — А махновцем, дівчата, я став не з своєї волі, а скоріше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря, — він киває на Мар’яну, — вся в пуговицях та в ременні: «Давай у тачанку, будеш мені за візничого!» І де дінешся? Сідаєш, береш віжки. А вона, шейма, ще ж і заставляє, щоб стойма у тачанці, так щоб і правував навстоячки для більшого фасону…

— Ну й правували? — аж у вічі заглядає дідові Таня, вмостившись у старого в ногах.

— А що ж, коли вже попав до тих бандитів, не зумів від них виховатись. Перед тим я три тижні ховався у тестя свого на баштані. Якось вранці зварили каші, снідаємо, коли — гульк! Їдуть підводою денікінці, а ми їх уже знаєм: найдуть, — ага, дезертир! Тут тобі й кришка, їдуть, звертають бричкою прямо до нашого куреня. «В солому заривайся!» — каже мені тесть. Заліз я в куток під солому, принишк, як миша. Чую, під’їхали. «Ну, дєд, дезертири є?» — «Нема». — «А кавуни є?» — «Кавуни перед вами». — «Вибери нам, де найкращі…» Пішов старий вибирати їм по баштану спілих кавунів, а я все лежу в соломі, вже й миші мене кусають. Думаю, наберуть кавунів та й підуть собі, а вони не спішать, тут-таки, під куренем, стали і вгощатися. Один сів просто на мене, вгузався, як на мішку, так на мені й поснідав, стерво.

Дід Лука, скинувши бриля, розважисто потирає долонею зрошену потом голизну свого широкого сократівського черепа.

— А вухо чого то у вас перерване? — запитує Ольга.

— Пас корів та заснув, а теля підійшло та й віджувало, — каже дід, і оком не зморгнувши.

— І не чули?

— Міцно спав. Крізь сон наче чую: щось тре і тре. Прокинувсь — теля наді мною і вухо вже дожовує.

Дівчата майже вірять, так серйозно це дід Лука розповідає, але тітка Хотина, огрядна доярка з їхнього колгоспу, знає ціну дідовим лясам:

— Послухайте його! То дід ще з тієї війни таке вухо приніс.

— Так ви й на імперіалістичній були, дідусю? — зацікавлено запитує Таня. — Ветеран двох війн?

— А яка ж без нас обійдеться? — Дід мружить кудись в далечінь маленькі зіркі свої оченята. — Найкращі літа свого життя війні віддати довелось, змарнувати в солдатчині… Справді, пройшли года, як вода. Хіба ж такий я тоді був! — Він хвальковито зиркає на свою улюбленицю Таню. — Сила яка була в руках. Коня вхоплю за копит — не вирветься. Зараз підтоптався.

— А от голос і досі в діда молодий, — каже тітка Хотина, зайшовши з-за спини і жартома обіймаючи діда товстою смаглявою рукою. — Вночі як заспіває на току, за третьою горою чути.

— То коли сторожую, — пояснив дід Лука, — сон розганяю.

Таня співчутливо дивиться на нього, на його зісохлу шию, на сорочечку його абияку, з одним ґудзиком. Спокоєм і лагідністю віє від цього колишнього вояка.

— Просто не уявляється, дідусю, що ви теж були на війні, в атаки ходили, в людей стріляли. Скажіть, стріляли ж?

— Більше в небо, дочко, в білий світ, як у копійку. На позиціях, було, пригнешся в окопі, голову вниз, а гвинтівку виставиш та й бахкаєш навмання, щоб тільки офіцер чув.

Мар’яна прикипіла до нього посуворілим поглядом:

— Ото такий з вас був вояка?

— А я, дочко, за «Георгіями» не ганявсь. Людину вбивати віра тоді моя не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва Миколайовича графа Толстого прийняв.

— Я чомусь так і думала, що ви були толстовцем, — тихо стрепенулась Ольга. — Ви і в Ясну Поляну ходили?

— Ні, в Ясну не ходив, ніколи було за роботою. А ось мати моя, так вона аж у Палестину ходила, в Єрусалим, і хоч темна женщина, проте аж звідти, з аравійських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Більше року ходила, а дома за цей час хазяйство занепало, і батько так розсердились на її походеньки, що, коли вона явилася з Єрусалима із своєю запаленою свічкою, він спересердя і свічку ту загасив, і всі геть з хати ікони повикидав — сокирою серед двору порубав на цур’я… А ми, молодші, за своєю вірою нікуди вже не ходили. Толстовські проповідники самі до нас у слободу прийшли, кількох тоді парубків таких, як і я, вченням своїм прихилили до себе. Ото, дівчата, через те й стрільба моя була така.

— Так це ви, дідусю, пацифіст? — вигукнула Ольга. — Це ви, як і Роллан, були «над схваткою»?

— В різних схватках бував я, дівчата, — мовби не розчув старий, — а скажу вам одне: нема в тих війнах пуття. Це як чума, що ото колись ходила по світу, або холера. Хто раз війни спробував, тому на все життя вистачить нею відпльовуватись…

— Відпльовуйся не відпльовуйся, а їх, бач, знову несе! Спитати б, чого їм треба від нас? — сердито сказала тітка Хотина, беручись за лопату. — Ніхто їх не чіпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти сарани, копай. Хоч би їх там наші добре почистили за Дніпром.

— Крукові мило не поможе, — сказав дід Лука, рушаючи до водовозки.

— Вам, діду, ще нічого, — кинула йому тітка Хотина. — Ваш син у морфлоті, десь аж на Тихому океані, а мій ось Трифон просто у вогонь пішов. Втямки не візьму, як він там воюватиме. Ви ж знаєте, такий він у мене тихий та плохенький, курки боявся зарізати, мухи не вбив. Як же він людей убиватиме?

— Не людей, а фашистів, — поправила різко Мар’яна. — А фашиста я й сама оцією лопатою, як жабу, перерубала б.

— Нелегко, нелегко й вам, дівчата, — співчутливо глянула на студенток висока, з отеклим обличчям жінка — багатодітна мати з сусіднього колгоспу. —

Молоді, вчені, матерями б вам скоро бути, а де воно, ваше материнство? Де вони тепер, ваші суджені?

— Героями, в орденах повернуться, — сказав, з’являючись із-за водовозки, забризканий водою Штепа зі своєю незмінною вивернутою усмішкою. Коли університет відправляв людей на окопи, Штепі доля теж вручила лопату і послала разом з усіма сюди.

— Та воно й тобі, хлопче, — скоса поглянув на Штепу дід Лука, — більше личило б зараз там бути, а не отут між спідницями плутатись. Однокашники ж твої там?

— А я не потовпився, — відповів Штепа в тоні жарту.

— Іч, йому весело, — з обуренням вигукнула Мар’яна, апелюючи найбільше до жінок-колгоспниць. — Тисячі наших студентів за рюкзаки — і в похід, а він не потовпився! За шкуру свою трясеться! — І, розчервонівшись, крикнула дідові Луці: — Не давайте йому, діду, води! Хай висохне, хай мумія з нього стане!

Займаючи знов своє місце на водовозці, дід Лука чужакувато глянув на Штепу.

— Бач, як воно трясогузові на світі…

Штепу це аж скривило:

— Вам, діду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!

Дід, не відповівши, мовчки цьвохнув у повітрі своїм батіжком, поїхав.

Надвечір того дня несамовито заверещала сирена. Завила, завугукала: «Вугу-вугу!..»

— Німець летить!

— Ховайтесь!

Посплигувавши на дно рову, дівчата бачили, як над трасою їхніх робіт у хижому блиску мчить літак. Диркнув над полем кулеметною чергою, потім од нього відділилось щось темне, кругле і з наростаючим торохканням, з свистом полетіло вниз. Літак вихором промчав над місцем робіт на невеликій висоті — було навіть видно льотчика в кабіні, його оскалені зуби: він реготав.

— Бочку скинув! — почулися голоси окопників. — Бочку порожню з-під пального! Ще й дірки пробив, щоб дужче свистіла!

— Нікого не поранив? — пробіючи стривожено питав військовий.

— Хотів, та нікого не влучив, — відповідали жінки.

— Бочку кинув — це ж придумати!

— На другий раз не тільки бочку від тракторів, а й цілого трактора на голови нам кине! Під Іванівною, кажуть, шмат воза отак кинув на окопників…

— Самого б його кинуло об землю! — лаялася тітка Хотина вслід літакові. — Ще він і регоче, песиголовець, на кутні б ти реготав!

— Треба вимагати, хай завтра ж зенітні кулемети нам тут поставлять, — лютилась, беручись до роботи, Мар’яна. — Бо надто вже розперезались ті хулігани фашистські…

З потроєною силою працювали в цей день дівчата. Працювали так, наче мстились за цей наліт, за втрачене мирне життя, за понівечені судьби свої. Таня, дарма що була серед них ростом найменша та найтендітніша, виконала до вечора півтори норми. Горіли долоні, все тіло розламувала втома, коли, допомагаючи одна одній, вони в кінці дня вибрались нарешті з рову на поверхню.

— Хоч би скупатися десь, — озвалася до дівчат Ольга, озираючи сухий степ.

Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу землянім, бачили перед собою розгорнуту на півнеба буйну красу заходу. Сонце перед тим, як зникнути за обрієм, розпускало високі вітрила світла по нерухомих, мовби закам’янілих, хмарах, що нагадували фантастичні скелясті ландшафти якихось інших планет; і десь за тими ландшафтами, десь під тими сонцевими вітрилами були їхні хлопці на війні.

 31

Жнив’яною спекою налиті були дні.

Ніжних акварельних тонів були вечори.

Після палаючого сліпучого дня млисто-бузково синіла польова далеч, леліла, кликала дівчат туди, де тополі за стернями, де дзумкочуть коники на весь степ і висока золота стерня шелестить під ногами, мов нападало за день з неба зматеріалізоване сонячне проміння.

Ледь бовваніють край степу обриси випростаних тополь.

Там полустанок.

Обійнявшись, туди вони йдуть.

Микола Ювеналійович, їхній професор, після роботи спочиваючи з колегами під посадкою, дивиться услід цим трьом дівочим постатям, і дума різьбить йому чоло: «Мабуть, тільки з задумливою піснею можна порівняти оцей настрій душі, коли трійко дівчат обнялися отак і тихо пішли й пішли у вечоріючий степ. Скільки це доброго чуття треба мати одне до одного, скільки спільності мрій і переживань, щоб отак ніжно обнятись і піти…»

Далі й далі бредуть дівчата в бузкову синь, і степовий обшир довкола них все дзвінкіше, все незчисленніше сюрчить та цвірчить. Такий запашний ще не отруєний війною вечір у полі, вечір, що пахне снопами, що лунко торохтить десь гарбою, — так і здається, ось вийдуть з посадки їхні хлопці-студенти, у майках, чубаті, загорілі, перестрінуть з веселими студентськими жартами та дотепами.

«Як ви тут, дівчата?»

А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрівнюють їхні нагорнуті протягом дня вали, розтягують по полю вибраний з протитанкового рову грунт. Поле, що було перед цим золотим, стає попелястим, темніє, а тітки-солдатки, дивлячись, як їхня праця розсівається по полю, зачинають співати тієї, де всі гори зеленіють, тільки одна гора чорна, тільки тая гора чорна, де орала бідна вдова…

Дівчата тим часом вже зовсім далеко від ровів. Земля, волокуші, лопати, денні турботи — все кудись відступає, натомість здіймається тільки одна гора чорна, потім і її поглинає млиста синява степових просторів, і дівчата вже поринають думками в недалеке своє минуле, в солодкий світ студентського життя з усіма його принадами, розбурханими пристрастями, де все переплелось: і кохання, і ревнощі, і щастя примирень, і хвилювання на екзаменах, і мрії про ольвійське літо…

— Такий світ, жити б тільки та жити, — говорить Таня задумливо. — Небо оце. Степ широкий. Пісня. Кохання. Та кому дозволено зазіхати на це одвічне право людське на працю людську, на щастя? Був час, коли людина була звіром, жила в лісах, печерах, тільки і вміла добувати собі харч, що мисливством, — тоді вона змушена була воювати. З примітивним своїм знаряддям накидалась на мамонтів… Тепер стоять перед нею тисячі книг, в яких зібрана мудрість віків, стоять націлені в небо труби телескопів, в які вона розглядає далекі світи. Вона сягнула на дно океанів і швидше за птицю літає в повітрі! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум її — це диво із див! Всім би вистачило і землі, і неба, і пісень, і матеріального достатку, якби тільки люди навчились жити без воєн, якби ці дедалі зростаючі спалахи людиновбивства не забирали в народів стільки, як вони забирають, і розуму, й сил, а найголовніше, життів людських, квітучих, обдарованих! — Таня розхвилювалась, щирий біль чувся в її голосі. — Досягти того, що досягнуто людством, і ось тепер, після цього, знову назад? До печер, до пірамід з людських черепів? Отой цивілізований бандит, що пролітав сьогодні тут та жбурлявся бочками, чим він кращий за Батиєвого башибузука, хоча й з’явився не на монгольськім коні, а на сучасному літальному апараті? Варвар він, тричі варвар!

— Може, Толстой тому так і бунтував на старості літ проти цивілізації, — загомоніла Ольга, — що передчував оці сучасні, не видані за розмахом руїнницькі війни…

— А подумати тільки — цього ж могло не бути, — сказала Мар’яна. — Варто було тільки свого часу всім трудящим Німеччини проголосувати за Ернста Тельмана.

— Ніхто не міг всього передбачити, — з сумом промовила Таня. — О, якби людина могла крізь роки прозирати вперед, все на світі було б інакше…

Стерня кінчилась, вони вийшли на дорогу, і Таня, ніби зачувши якусь мелодію, прислухалась у надвечір’я.

— А степ сюркоче й сюркоче, — голос її забринів журливо. — Чи й там десь коники отак сюрчать?

І це «там» дівчата розуміють в тому значенні, що це там, де хлопці, де ото останні барви неба пригасають на заході.

— Не можу простити собі, що ми не одружились раніше, — з болем вимовила Мар’яна. — Могли ж, скажімо, на Перше травня… Правда, Славик все жалів мене, відтягував моє «уявлення», як він казав, до закінчення університету, але ж я мусила бути рішучішою. Навіщо я слухалась його? І всі оті ночі весняні, солов’їні були б наші, наші!..

Коли рушили далі, Таня звернулася до гречанки:

— Заспівай, Олю, що-небудь…

І Ольга, так наче мелодія вже перед цим гучала їй у душі, вихопила пісню десь із півслова, із середини.

Пісня незнайома — грецька. Ольга-гречанка родом із Приазов’я, з Ногайських степів. Якось розповідала дівчатам, що вона і вчилася в грецькій школі, такі школи були в багатьох там грецьких селах, які потім невідомо чому позакривано.

Ольга вже вся в пісні, чарує степ задушевним своїм голосом, а дівчата, йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дівочу долю. Іде край дороги висока, кістлява, темна з лиця, і темні круги під очима. Губи, як завжди, сухі, спраглі, ніби жар її палить весь час. Хоч літами вона дівчатам ровесниця, проте збоку можна було прийняти її за молоду матір, що вигодувала вже дитину, — така в ній була якась змученість, згорьованість і водночас ласка, тиха материнська доброта. Дівчата розуміють, що змученість ця, певне, від гризот душевних, від невдалого і майже безнадійного її першого кохання. І тільки, коли співає, вона красивішає, особливо тепер, коли після прощання з Степурою в таборі зблиснула їй якась надія. Степура обіцяв їй писати з фронту і хоч нічого ще не написав, але вона жде, надіється і від самих надій уже якось ніби розцвіла, одмолоділа. Та чи не найбільше змінюється подруга їхня від оцих пристрасних клекотливих пісень грецьких, що вона їх співає на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пісні ці — дівчата знають — призначаються насамперед йому, Степурі. Для нього, для душі його поетичної ллються над степом її пісні вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй грецькій напівзабутій мові посилає вона свою незрадливу любов.

На окопах дівчата зблизились ще більше, стали як сестри, і від Тані й Мар’яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакі вечори, теплі ночі липневі вона виливає подругам те, що досі так спрагло й приховано носила в собі.

— Поет! Він же справжній поет, зрозумійте ви! — каже вона запально, коли заходить про Степуру мова. — Я бачу в ньому все краще, що йде від його народу, від рідної землі, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орілька… І сила його. І врівноваженість. І правдивість, і душевна чистота. А голос? А співуча його вимова? Та в нього ж мова шелестить шовком, поезія світиться в його очах!

— Та додай ще оту вайлакуватість, — зауважує Мар’яна. — То, певне, теж від національного характеру?

— Смійся, але він таки характер. Коли всі пісні твого народу, що складались віками, живуть у тобі, живуть навіть забуті… Хіба це не характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть…

— Пробач, Ольго, але ота вайлакуватість та сентиментальність ніколи мене в ньому не приваблювали.

— Не тобі, Мар’яно, оцінити його по-справжньому! — розпалившись, вигукнула Ольга. — Для тебе він тільки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко — ідеал, вершина. Інші тобі тільки забавка. Недаром кажуть — багатому й чорт дітей колише, так і тобі. А хто знає, якби не ти, якби не баламутила марно Андрія три роки, може, і в нас воно все б склалось інакше.

— Чим же я винувата? — циганкувато, грайливо повела Мар’яна плечем.

— Ось не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що він лише тобою живе, тільки про тебе вірші складає, а я йому… Ох, якби мені хоч промінчик того тепла, що так щедро й так марно ллється з його душі на тебе! Хіба ж не могли б ми з ним бути щасливі?

В напливі одвертості Ольга розповіла в цей вечір дівчатам те, що за інших умов не розповіла б нікому:

— Якось увечері з бібліотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж знаєте, як нелегко мені наука дається, — і ось уже біля Гіганта бачу раптом у вікні на другому чи третьому поверсі два силуети: він і вона. Студент якийсь і студентка. Не знаю, хто були вони, з якого інституту, але то було мов видіння. Мені видно було мов на екрані кожен рух її і його, розпущене волосся в неї на плечах, вигин тіла, неспокійні руки, що сплітаються в обіймах… Я бачила, як зближаються в поцілунку їхні обличчя і довго зостаються так, впиваючись. Потім, знов віддаляючись, дивились одне на одного, і здавалось, видно було, як вони, танучи в ласках, посміхаються одне одному — ті силуети. Ах, дівчата! Збожеволіти можна було від тієї сцени німого силуетного кохання! Наче ошаленіла я там. Озирнулась і побачила раптом, що і весна навкруги, і вечір чудовий, і всі на світі кохаються, любляться, цілуються, п’яніють у поцілунках, і тільки я поза цим, я одна…

— Знаю я такі вечори, — зітхнула Таня. — Через дрібницю яку-небудь посваришся, а тоді ходиш, мучишся, катуєшся, готова руки на себе накласти.

— Піду! Сама, думаю, зараз до нього піду! — розповідала далі Ольга. — Як була, з книжками, з конспектами, завернула в хлопчачий корпус. Набралась рішучості, безсоромності, постукала до нього в кімнату. Він був сам. Сидів коло столу, як притомлений косар або тракторист, що повернувся додому з поля після важкої цілоденної праці. Дим стояв хмарою довкола нього, і недокурків була перед ним повна тарілка. Він був для мене в туманах, був тут і не тут. Навіть не здивувався, що я прийшла, і, здається, й не помітив, у якому я настрої. Підвів голову, дивиться на мене крізь цигарковий дим, видно, що думки його літають десь і бачить він когось іншого в цю мить, а не мене. Як мені кривдно стало! Я прибігла до нього, стояла перед ним в такому стані, що здатна була будь-яку жертву принести, а він? Про що, ви гадаєте, він мріяв у ці хвилини? Про кого виливались його поезії в той школярський розкритий зошит, що лежав перед ним на столі? Не підозрюючи про мої почуття, він довірливо, як дитина, показав мені написане, сам навіть прочитав кілька віршів. Про кого, думаєте, вони були?

— Про місячні ночі полтавські? — з усмішкою запитала Мар’яна.

— Про тебе були ті вірші, Мар’яно. Я слухала їх, і, боже, скільки треба було мені сил, щоб втриматись, щоб не залитись слізьми…

— Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, — обійняла її Мар’яна. — Але тепер все піде по-новому. Я заміжня, я своїх дітей колихатиму, а тебе сама висватаю за нього, хай тільки вони повертаються швидше. Вони ж повернуться — не може бути інакше!

— Можливо, там листи вже є? — сказала Таня з надією. — Давай ми тебе, Мар’яно, завтра командируємо додому на розвідку.

— Ой, чи пустять?

— Пустять. Ми твою норму візьмемо на себе.

— Що ж, я готова.

Дівчата мимоволі стали чепуритися на ходу: перед ними вже був полустанок.

Що їх тягне, веде сюди щовечора? Самі бояться собі признатись, що приходять виглядати ешелонів з фронтовиками — з покаліченими, з пораненими людьми. Вчора в такий час саме проходив тут санітарний ешелон. Жінки з радгоспу, бігаючи вподовж вагонів, викрикували прізвища, допитувались, чи нема серед поранених когось із їхніх. Дівчата, припадаючи до вікон, теж питали, в напрузі ждали, чи не озветься з ешелону хтось із харківських, студентів. Не було. Прикордонники були. Льотчики. Колгоспники. І навіть студент один був, але ленінградець — а їхніх нікого не було. Чи іншими дорогами везуть, чи в боях ще, чи… Бували тут щодня, але за всі рази тільки одну звістку про своїх перечули з уст пораненого літнього вже командира, з яким розговорилися на пероні під час короткої зупинки. Чув він про студентів, діяли вони нібито десь за Дніпром на Білоцерківському напрямі.

— Ваші чи не ваші, не скажу, — розповідав він, — а тільки добра слава про тих студентів по фронту пройшла, про їхній комуністичний батальйон. З самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам…

Сьогодні звідти, з боку Дніпра, знов наближався ешелон. «Можливо, знову партія поранених?» — перезирнулись, поспішаючи до перону, дівчата.

Поїзд, наближаючись, так закричав, ніби боліло йому. Без вогнів наближався, чорний, сліпий. Підійшов і зупинився, розтягнувшись далеко за полустанок у вечірній степ, і між посадками на невисокім насипі наче ще одна виросла посадка: всюди були гілля над ешелоном. Прив’яле розкидане гілля, що ним замаскували платформи з заводським устаткуванням. На платформах серед верстатів, труб та болванок халабуди якісь, вузли, жінки з дітьми. Не встигли дівчата схаменутись, розпитати — хто і звідки, як раптом з однієї платформи :

— Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась:

— Я!

— Це ж наш завод! Хіба не впізнала! І мама твоя тут!

Тані, як від удару, аж зблиснуло в вічу:

— Де вона? Де мамуська?

— Десь там, у хвості ешелону! — гукали з платформи жінки. — Біжи питай… А батько ще на заводі зоставсь!

Таня кинулась вподовж ешелону.

— Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо, де ти? — гукала в сутінь, в залізо платформ і знов бігла далі, а в цейчас ешелон рушив. Рушив і поплив усім своїм маскувальним гіллям і ніби роз’єднав Таню з матір’ю назавжди, навіки. Чула якісь окрики, бачила хустинки жінок в сутіні на платформах, і все то були їй матері, матері…

Побігла за ними. Ешелон невблаганно перегонив її, чути було на одній із платформ тоскний, тужливий голос якоїсь бабусі:

— Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, і баклажани неростуть, іми всі, мабуть, померзнемо…

Доки ешелон набирав швидкість, Таня все бігла за ним, і, навіть коли вже останній вагонджухнув повз неї, вона й тоді ще деякий час летіла в степ, мов неприкаяна. Спіткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах, упала в жужіль, здерла коліно. Ось так. Нема домівки, нема заводу, все на колесах, мама не почула її… Лежала знесилена, задихана, в грудях — повно стукоту серця. Гостро щеміло збите коліно… З натугою підвелась і, не в силі зрушити з місця, стояла середцієї жужелиці, мов безпритульна, за полустанком і тільки чула, як даленіє сталевий перестук на рейках, як щомиті менше дрижать під ногамишпали.

Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовірний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Після розлуки з Богданом для неї це був удар найстрашніший. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась поїхати до батьків, відкладала це день відо дня, і ось тепер уже і їхати нікуди, доганяй тепер своїх хтозна-де… Чому він не постояв ще трішки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-ліпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душі готова ти була до цього? Там — мама, евакуація, а тут — університет, сюди ж тільки й може прийти від Богданчика звістка!

Дівчата, підбігши до неї, схопили, шарпнули вбік:

— Тікай, он ще один товарняк іде!

Знов задрижала земля, наближається новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушовує з іскрами. На платформах труби, верстати, мотори… Теж заводський… Може, тато тут? Чи хтось із родичів, із сусідів? Сяде і поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона їх дожене, розшукає, знайде!

Пролітають платформи, заклечані гілками рідних заводських акацій, пролітають і… не зупиняються. Ніби вистрілений, шугнув повз них ешелон, вдарив тугим повітрям. Кусаючи губи, Таня стоїть край насипу, дивиться ешелонові вслід. Червоне око останнього вагона швидко віддаляється, гасне в степу.

— Ходім, — Мар’яна подала Тані руку.

— Одна тепер, — прошепотіла Таня. — Зовсім одна…

— Ти не одна, будемо разом, — притулилась до неї. щокою Ольга.

Зійшли з насипу і, знов обійнявшись, побрели у вечірню тишу, де після гуркоту ешелону, як і раніше, ніжно, невтомно сюркоче кониками степ.

 32

Досі, коли Таня думала про війну, коли обговорювали між собою невтішні, ким-небудь завезені з міста фронтові зведення, її, при всій трагічності подій, все ж не покидала надія на якесь чудо, сподівання на те, що одної прекрасної днини війна враз кінчиться, кінчиться так само раптово, як і почалась… Прийде замирення, знайдено буде спосіб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свій вир уже мільйони й мільйони людей. Тепер же після оцих ешелонів з дніпровськими демонтованими заводами стало їй зовсім ясно, що були то тільки наївні її фантазії, що ні про яке замирення не може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно кінця. Війна, підступаючи до кожного порога, зруйнувала вже і її рідне наддніпрянське гніздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рідного міста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформі — куди і наскільки? А тато? Де дідусь? Що він скаже про свою онуку?

Руйнується той звичний світ, в якому минало її дитинство, гаснуть мартени, порожніють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйнує все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для неї домівки, нема Дніпра, не буде більше погожих ранків із співом заводських гудків. Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите світлом своєї юності, життя, що в усій повноцінності і привабливості постало перед нею тільки тепер. Знала його, яким було — разом а труднощами, з гіркотами, драмами людей, і все ж то було життя, що зводило Дніпрогеси, злітало в стратосферу, пробивало арктичні криги і всім рухом своїм було націлене в майбутнє, майбутнє! І ніби вже було освітлене тим майбутнім… І ось тепер ця чорна навала, закривавлені фронти, виття сирен по містах, демонтовані заводи на колесах і вона, полишена на розпутті; ще й зараз не знає, чи кинути все і доганяти матір, чи й далі триматись університетських своїх подруг, з якими вона більше ніж будь-де і більше ніж будь з ким почуває зараз свою близькість до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання.

За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило її всю. Не думала, що можна любити більше, як вона любила, а виходить, можна! І оце, що з матір’ю розминулась на полустанку, здається їй заслуженою карою за неуважність до рідних, за те, що не поїхала додому відразу, як почалася війна, забула про всіх і про все на світі, крім нього одного. Якби хоч слово звідки почути про Богдана, бо листів нема, нема вісток ніяких, і це пригнічує, мучить весь час, в уяві малюються найпохмуріші й страшно ймовірні картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день і ніч сиділа б доглядальницею над ним. В неволі фашистській? Пішла б і в неволю, щоб там полегшити його страждання. І все ж найтяжчі припущення відступали перед непереможною вірою в його щастя, в його долю, в те, що він живий. Десь є. Десь у боях. Раночи пізно він до неї озветься!

За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хочавони йдуть поруч попід посадкою, — пухла шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде — і то заберу…»

— Я іноді питаю себе, — каже Ольга, — чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Мені здається, що я ще не зробила в житті нічого по-справжньому доброго, і це мене мучить.

— Не наклепуй на себе, Ольго, — заперечила Мар’яна. — Вже коли хтось в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не з обов’язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.

— О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар’яно. Кожен, кому доводилось зробити добре іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, яку ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.

— Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій, — сказала Мар’яна. — Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, за нього боремось, про нього мріємо. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть, — я оптимістка, — але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.

— І це після вчорашніх запевнень у дружбі, — скрушно додала Ольга.

Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.

«Вік кам’яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, — думала вона, — а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»

— Хто це тут ходить так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.

Здригнувшись, вони зупинились.

— Хенде хох!

І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.

— Так і злякати можна, — озвалась до нього Мар’яна. — Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!

— Степ сторожую, — сказав дід Лука. — У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. — І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.

— Толстовець — і раптом по лінії енкаведе, — усміхнулась Мар’яна. — Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!

— Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, — сказав старий. — Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.

— І не страшно вам отут у посадках? — запитала Ольга.

— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася…

— Відьма? — пожвавіла Мар’яна. — Ви бачили відьму?

— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить.

— Добре були, мабуть, напідпитку? — засміялась Мар’яна. — Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз…

— Тепер нема, — твердо сказав дід. — Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п’є.

— В нечисту силу, бачу, не вірите, — пристаєМар’яна. — А в бога ви ще вірите? ДідЛука помовчав, зітхнув:

— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.

— «Совість краще бога» — це хоч записуй, — посміхнулась Ольга до Тані.

Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар’яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.

— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?

— Все як слід.

— І якби оце хто — парашутист їхній абощо, — одразу б і бахнули?

— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».

— — Справді, у вас з’явилось щось розбишацьке… Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»

— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав… Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив — вона вдома, на рідній землі.

Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.

— Є щось зловісне в нічних пожежах, — сказала Ольга, поглядаючи туди. — Невже ото все стерні горять?

— Стерні, — спокійно підтвердив дід. — Хліба там близько нема… Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.

— А до нашої скирти вони не догорять?

— Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.

І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.

З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.

— На місяць там вони виють, чи що? — запитала Мар’яна.

— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, — пояснював дід Лука. — Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м’ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають, — тут і м’яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.

— Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, — промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.

— А ти забула, — чомусь дражливо сказала Мар’яна, — що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?

— Ожесточились, ожесточились нрави людей, — сумно кинув дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.

Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогорічної соломи, недовершений, розритий, — це й був для дівчат їхній табір степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під відкритим небом. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом’яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.

Маряна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!

Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа…

Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.

Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою…

«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. — Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»

В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.

— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар’яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. — Що то за вогонь?

— Та то ж стерні горять.

— А-а, я й забула.

Коли Таня лягла, Мар’яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.

— А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться… Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, але нічого не розберу, а голос якось трепеще до мене і все сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі…

 33

Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар’яну з окопів. Насилу відпросилась — хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти просто на тракторний, до батьків. Цього разу лист мусить бути неодмінно, недаром же такі радісні, збудливі сни їй сняться… Здається, минула вже ціла вічність, як вони розсталися з Славиком. Його ніжність, усмішка, і весілля, оте летюче, і жарке шаленство їхньої першої короткої ночі — чи було все те, чи тільки наснилось, майнуло в жагучій пянкій нестямі?

Здається, в неї буде дитина. Буде син. Виросте і буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокійний, трохи насмішкуватий… Але чи й тоді, як він виросте, будуть ше війни? Ні, не повинно їх бути більше після цієї. «Ми не будемо народжувати дітей для війни! — хочеться крикнути в поїзді жінкам, серед яких вона помітила одну, теж вагітну. — Як для війни, то краще їм не родитись. Для радості, для щастя — ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки й варто народжувати її на світ!»

В Харкові, коли Мар’яна вставши з поїзда, поспішала по перону вокзалу, перше, що впало їй в око, — написи всюди по стінах, чорні, тривожні, з стрілками кудись у землю: «Бомбосховище».

Санітари несуть поранених на носилках. Жінки біжать з неспокоєм в очах.

— На п’ятій колії, на п’ятій.

— Що там на п’ятій?

— Санітарний стоїть он на п’ятій, поранених сортирують: кого знімають тут, кого далі…

І вже Мар’яна з неспокоєм в очах, з косами, що теліпаються на ній недбало, біжить понад санітарним ешелоном, жадібно зазирає у вікна вагонів. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрі, вже поснідавши, товпляться біля вікон з перев’язаними головами, з підвішеними на пов’язках руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.

— Мар’яно!

Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді — теж як дядько. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом :

— Андрію! Голубчику!

Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.

— Де Славик? Ти бачив його?

Степура зробив довгу, глибоку затяжку, — він курив «Біломор» — пачка «Біломору» лежала перед ним на столику, — повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.

— Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?

— Разом, — і замовк.

Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.

— Кажи, кажи, — напосідала вона. — Всю правду кажи!

— Правду?

Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, поранено було багатьох… і Лагутіна теж.

— А потім, потім? Де зараз він? Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.

— В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати…

Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:

— Зовсім перестав.

Мар’яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.

— Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! — закричала вона на весь перон.

І вже замість тієї Мар’яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз’яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.

— Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе. — Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми. — Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!

Поранені дивилися на неї як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.

— Вгамуйся, Мар’яно, вгамуйся. — Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.

Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки, без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.

— Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала… Хай буде тобі відомо, що він, — Духнович кивнув у вікно на Степуру, — кров’ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою.

Мар’яна від його слів враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вікно. Притихла, обм’якла. «Сам виносив, з поля бою виносив…»

— Пробач, — глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.

Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.

Допленталась до трамвая, і невдовзі він уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова.

Сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, і з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться. Десь він за Дніпром похований. Харків без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя.

 Вдома сестра Клава, зустрівши Мар’яну на подвір’ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.

— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар’яна зайшла до кімнати і одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.

— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає листа.

Схилившись, почала читати. «Мар’янко, люба моя… За мене не турбуйсь… Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі…» І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.

— Що з тобою? Чого ти?

— Славика… Славика ж нема. Його вбито!!!

І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок. Потім сестра й мати, самі ледве втримуючись від сліз, заходилися втішати Мар’яну, заспокоювати.

— Може, це ще не так?

— Може, помилка, це ж часто буває…

— Ні, це правда, правда, — повторювала вона, втупившись невидючим поглядом у вікно, і очі її чорно застигли в тупій, заціпенілій задумі. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається…

Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.

Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар’яни.

— Наче віщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весілля. Та що ж поробиш? Не в тебе однієї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко…

— Де тато?

— Батько тепер і днює й ночує на заводі, — розповідала мати. — Вони тепер танки роблять.

— І я піду на завод, — сказала Мар’яна.

— Ой дочко…

— Піду, піду! — повторила вона. — День і ніч працюватиму. Тільки більше б танків! Тисячі, тисячі танків на них!

І, впавши головою на стіл, вона знову заридала.

 34

«Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? — ганив себе цієї ночі Степура, їдучи далі в своєму санітарному ешелоні. — Хай би краще не знала або дізналась від когось іншого, від Духновича, скажімо, тільки не від мене».

Її крик, той крик зраненої людини, досі стояв йому у вухах. «Вигадав, навмисне вигадав!» Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке?

Щоправда, вона знала Степуру тільки по минулому, по важких його ревнощах, і звідки їй було знати про той злам, що стався в Степуриній душі останнім часом. Славикова смерть все перевернула в ньому. Після всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним і просвітленим в горнилі спільних випробувань. Лагутін, він і тільки він, був достойним Мар’яни, достойним її кохання, тільки він міг бути її мужем, веселим супутником її на все життя. Тепер це було ясно Степурі. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий і трішки насмішкуватий, його врода, якась легка і світла, — все це було створено природою мовби саме для Мар’яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справді мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутін, щоб він, Степура, міг чесно оцінити свого суперника? Пригадав, як побачив його під час перев’язки голого, побачив прекрасне тіло його з жахливо вивернутими нутрощами… То було тіло, що могло б бути натурою для античних різьбярів, тіло Дискобола або молодого Гермеса, і таким його знала й любила Мар’яна, а тут воно лежало знівечене, порване, в самому розквіті приречене на смерть і гниття. Перемололо в трибках війни й викинуло, і не повернеться він до Мар’яни навіть калікою, хоч вона й такому, певне, була б рада…

Санітарний ешелон їхній повільно, але неухильно віддаляється від фронту. У вагоні вже лаштуються до сну, в цей час тут тільки й розмов про уколи, перев’язки, про «утки» та «судна» — цим зараз тут живуть люди, які недавно були здоровими, знали й кохання, і пісню і виказували відвагу в бою, а тепер, мов приборкані, тільки лютяться на свою безпомічність або гірко висміюють себе.

Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною — взятою в лещата — рукою.

Довгалюк мимоволі був свідком сцени на вокзалі між Степурою і Мар’яною і все, здається, зрозумів у їхніх взаєминах з тієї короткої і такої безладної розмови. Коли сусіди поснули, Довгалюк підсів до Степури на постелю, загомонів упівголоса:

— Ота, що прибігала до тебе, — вона теж студентка?

— Студентка. *

— По чому ж вона?

— Історичка.

— Нелегка ж у неї історія. Вона йому жінка була, чи як?

— Перед самою відправкою на фронт одружились.

— Буйна дівчина, з жаром, видно, у серці, і отаке лихо спіткало… Але поки дітей немає, то це ще півлиха. Переболіє, перегорить, а там ще знайде собі. Вдовинське горе таку не зігне, не приб’є. А що ти їй сказав одразу всю правду, це якраз добре, і не кайся. Нема гірше, коли ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першім бою, я в той же день написав його жінці, щоб знала. Хай наплачеться добре та й починає думати, як бути їй далі, як дітей до ума довести. Ох, діти, діти! Якби не вони, легше б солдатові було і смерть приймати.

— Скільки їх у вас?

— Трійко. В меншого ще тільки зуби молочні випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб нові міцніші росли. Не знаю, як там моя тепер з ними…

Довгалюкпомовчав, мовби прислухаючись, як стогне вві сні артилерист на верхній полиці.

— Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, — знов загомонів він до Степури, — живий би тільки зоставсь. Незнайомі ось ви мені, ні ти, ні вона, ні той третій, і не знаю я всіх ваших тонкощів, і тільки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсім інакше. Повертався торік хлопець після армії в Тарасівку, сусіднє з нами село. Фінську відбув, строк відслужив, і ось — додому, де мати його жде і дівчина-наречена. Ніч темна, осіння, дощ репіжить, казали йому на станції: «Почекай до ранку, підеш як розвидниться». Не послухав, не терпілося — пішов навмання проти ночі. В полі, вже недалеко й від села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було ні води, ні цямрин. І — треба ж тобі таке — посковзнувся чоловік у темряві і — шелесь у колодязь. Місцина запущена, хутірець колись тут був, але давно вже нема, люди рідко сюди заходять — кричи не докричишся. Проте на якийсь там день таки забрів сюди мисливець, рахівник артільський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить біля колодязя — той, як падав, випустив його… «Витягни!» — проситься з ями. «А хто ти?» — « Я Андрій Михайлишин з Тарасівки, демобілізований…» Що ж, згодився витягти. «Кидай сюди все своє реміння». Попробував зв’язати реміння — не вистачило. «Збігаю за вірьовкою». Забрав усе майно солдатське, пішов додому та більше вже до колодязя й не повернувся. І, думаєш, чого? На дівчину солдатову перед тим він уже накинув оком! Клин не раз уже підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь…

— А з солдатом що ж?

— Стривай, докажу. Сидить рахівник дома день, і другий, і третій, а в матері і в дівчини вже тривога, бо солдат перед тим телеграму вдарив: «Їду!» Ждуть, а його нема. Телеграму в частину — й там нема. А по якомусь часі рахівник сам не витримав, прийшов у сільраду, заявив. «Так і так, під час полювання в колодязі обваленому куркульському натрапив на мертвого чоловіка… Видно, впав, вибратись силкувався, землі наобвалював, але ж — глибоко…» Пішли всім селом, витягли бідолаху. Мертвий то мертвий, і без реміння, та тільки в нагрудній кишені гімнастьорки записка, як від живого. А в записці тій пояснено все: як ішов уночі додому, як упав у колодязь і як такий-то на нього натрапив і, обдуривши, покинув. Таке-то буває.

Слухаючи його, Степура виразно уявив собі ту ніч, і червоноармійця в колодязі, і як той рахівник до нього прийшов, наведений собакою, а потім пішов і не повернувся більше. Отаке ще буває в житті. А хіба ти теж не стояв якусь мить над такою прірвою, хай мала вона інший вигляд? Хіба в твоєму власному короткому фронтовому житті не пробудилась на мить ота злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти зостався перед нею один? Але ж ти переміг, ти розчавив у собі того хвилинного звіра і дав простір людині, і то вже не звір, а людина виносила з бою на собі товариша і готова була, ризикуючи власним життям, під кулями нести його тисячу верст, щоб покласти його до ніг вашій єдиній неподіленій коханій. «Ось тобі твоє щастя, Мар’яно. Я приніс, я добув його для тебе з вогню, я тобі віддаю і нічого не вимагаю взамін! Ніс, але не доніс, і не моя в цьому провина. Замість щастя, звістку чорну тобі приніс, горя стільки, що його вистачить з тебе на все життя». Що вона думає там зараз у цю свою першу вдовинську ніч? Хіба не в такі ночі, не від такого горя ставали дівчата в піснях тополями в полі, проростали кущами червоної калини з тієї землі, де козацьке біле тіло лежить?

Цілу ніч думав Степура про Мар’яну. Щось братерське з’явилось у його почуттях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього в своєму нещасті, і ніжність почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував і те, що зі смертю Славика виникла між ними якась межа непереходима, межа, яку вони, певне, вже ніколи не зможуть переступити.

Годину за годиною поїзд ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди. Що то могло бути?

У вагоні всі спали. Довгалюк хропів на своїй полиці, підтримуючи і вві сні затиснуту в лещата руку.

Вже перед світом, зморений думками, Степура теж задрімав.

Те, що вночі здавалось йому загадковим і незрозумілим — оті чорні єгипетські піраміди по степу, — при денному світлі виявилось териконами Донбасу.

Терикони. Шахти. Димарі заводів — донецький суворий, досі не бачений Степурою край. «Це теж твоя Україна, — все озивалось до нього. — Вугільна, чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов німі величаві пам’ятники людської праці… Цей край вартий твоїх пісень не менше, ніж рідна Ворскла, ніж місячні полтавські ночі з вербами та соловейками».

Зараз, одначе, йому було не до пісень.

Шахтарські жінки зустрічали їх на перонах станцій, і на обличчях їхніх був вираз горя й суворості, а очі шукали й шукали серед поранених когось найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати Павла Дробахи живе десь в отакому шахтарському селищі і, може, виходить щодня виглядати сина, може, й зараз отут в гурті шахтарських жінок стоїть та жде, щоб когось розпитати про долю свого Павла.

Лікарні шахтарські і навіть школи в багатьох селищах були вже перетворені на госпіталі, і в одному з таких госпіталів опинився й Степура. Коли автобус зоставив їх на шкільному подвір’ї, перше, що Степура побачив, була гора безладно звалених серед двору шкільних парт, а біля них кучугурилась величезна купа викинутих після перев’язок брудних закривавлених бинтів.

 35

В цей самий госпіталь, тільки на два дні раніше, з партією поранених привезли й Спартака Павлущенка. В тій безглуздій атаці, піднятій Дев’ятим, Спартака було легко поранено в руку, а вже на дніпровській переправі під час нальоту фашистської авіації він мало не загинув від вибуху бомби. В госпіталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом’яло всього, а найгірше — він втратив дар мови. Це його зараз найбільше гнітило, було найстрашнішим: боявся, що на все життя зостанеться німим.

Важкі думки не покидали в ці дні Спартака. Занадто великим виявися розрив між його уявленням і тією новою наукою, яку він виніс з уроків на Росі. До таких випробувань, які звалились на нього, він не був достатньо підготовлений. Синові впливового працівника одного з номерних заводів, йому досі легко все давалося в житті. Ще з шкільної парти, з піонерського загону якось виходило так, що він всюди був попереду, скрізь його обирали, і навіть коли став студентом, то й тут його з року в рік почали обирати то в факультетське бюро, то в комсомольський комітет університету, і він ще більше зміцнився у своїй певності, що життєве його покликання — це керувати, бути весь час на видноті, бути ініціатором, заспівувачем в усьому.

Маючи ораторський хист, він рано звик до трибун. І чи не найщасливішим був для нього той день, коли якось ще на першому курсі під час демонстрації на майдані Дзержинського його, як активіста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб він вигукував до колон демонстрантів «ура»». День був холодний, осінній, з дощем. Посинілі люди намагались швидше повз нього пройти, а він, не помічаючи й дощу, все впивався своїм голосом, в запалі гукав і гукав до них своє енергійне «ура», аж поки зірвався на найвищій ноті і пустив такого півня, що всі на трибуні засміялись. Кілька днів після того на факультеті йому не давали проходу дотепники типу Духновича, всіляко дошкуляли йому тими півнями, і хоч Спартакові й неприємно було все це, але він намагався менше на такі речі зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського ніколи не приваблювали його, до них він ставився з певною упередженістю, бо знав, що вони дозволяють собі занадто багато, дозволяють собі міркувати про речі, які, за його переконанням, не підлягали ніякому обговоренню, ніяким сумнівам. Він вважав, що за кожним з таких факультетських вільнодумів має бути встановлений постійний контроль і цей контроль належить здійснювати найперше йому самому, людині без жодної плями в біографії, чим не могли похвалитися ні Колосовський, ні чимало інших його однокурсників.

Та безглузда атака на Росі, яку він з наказу Дев’ятого очолив, справді багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев’ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитістю, то після атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Він не міг простити Дев’ятому, що атака була так легковажно організована, що вона кінчилася нічим, кінчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повів у атаку, навіть не побачили ворога, їх розстрілювали серед білого дня. І це тоді, коли кожен із них за інших умов здатен був здійснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогів. Тільки тепер, в госпіталі, коли все те віддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведінці й наказам Дев’ятого. «Нас послано під кулі, кинуто, як на розстріл, але, може, це було треба? Може, й наші жертви, що нам здаються безглуздими, продиктовані були якоюсь доцільністю і хоч на мить затримали просування ворога? »

В усьому цьому Спартакові хотілося зараз розібратись, дошукатися істини.

Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палаті за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповніла, вона стала медсестрою недавно, після десятирічки, і з-поміж інших сестер виділяється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радість, коли Наташа забіжить в палату і зиркне в його бік, а потім вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа, як ніхто, вміла його підбадьорити у найтяжчу хвилину, і, мабуть, тільки завдяки їй він не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар і він заговорить.

— Все буде гаразд, — усміхалась вона, і йому легшало після нього.

Коли Спартак дізнався від неї, що прибула нова партія поранених і серед прибулих є кілька студентів, то одразу ж попросив Наташу піти точно довідатись, хто саме ті студенти. Йому дуже кортіло швидше дізнатися, кого це привезли, пам’ять гарячково перебирала друзів і знайомих, і він почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.

Наташа повернулася радісна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав — хто б міг подумати — Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтріпаному халаті, він усміхався, ніби казав: «Дивись, який я тепер смішний…»

Присівши на табуретці біля Спартака і уникаючи дивитись на його скривлену щелепу, Духнович розповів, що поранення в нього дріб’язкове, і що йому тут подобається, та що серед прибулих є ще «славний поет наш Степура», — він зараз на перев’язці…

«А Колосовський? Чи повернувся він з розвідки?» — запитав Спартак запискою.

І Духнович розповів, що знав про Богдана, про те, що розвідка його кінчилась успішно і що в бою з танками Богдан теж відзначився.

— І зараз там десь їх колошматить, — закінчив Духнович з гордістю за товариша.

Він посидів недовго, пошкодував, що не втік у Харкові з ешелону та не подався на лікування до батьків, покепкував над своїм виглядом, над халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся ця балакучість його була якась натужна, видно було, що із Спартаком Духнович почуває себе зв’язано, до того ж, мабуть, йому неприємно було дивитись на скривлену Спартакову щелепу і слухати, замість членоподільної людської мови, нерозбірливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував до нього озватись.

І все-таки після Духновичевих відвідин Спартак відчув полегкість. Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумітись, — це так, але зараз йому дорогий був кожен із студбатівців. Здається, навіть і з Колосовським він тепер знайшов би спільну мову. І хіба не насмішка долі, що саме тепер, коли він має що сказати товаришам, має в серці щось нове, людяне, чуле, чим хотів би поділитися з ними, — і ось саме тепер контузія скувала йому уста?

Вночі він не знаходив собі місця.

Безгоміння в госпіталі, лише де-не-де стогін прорветься, а йому якось задушливо, — хочеться кричати, сказати всім на весь світ, що він уже не такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулішим і до інших. О, якби йому повернувся дар мови, якби він міг заговорити! Вся воля його, всі бажання були зараз спрямовані на це.

Змучений, провалився в тривожний, гарячковий сон, а прокинувся невдовзі, весь облитий потом, відчув раптом, що й справді може заговорити. Ось так візьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово!

Щоб нікого не розбудити, підвівся, накинув на себе халат і, викравшись на подвір’я, з повними грудьми радісного передчуття подався в степ. Там спробує! Там скине з себе кайдани контузії, — почуває в собі досить для цього сил! Плутаючись в халаті, біг навмання між нічні терикони, щоб там на волі спробувати, на волі упевнитись, що йому таки-справді повертається, повернувся материн дар!

Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, і стало раптом моторошно: а що, коли не вийде? Що, коли втратить отут останню свою надію заговорити?

Набрався духу і, завмираючи від непевності, від страху, видобув з себе спершу тихенько, ледве чутно, а потім сміливіше:

— Мамо… Мамо!

І, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленілий від радості:

— Мамо! Я говорю!!!

 36

Світання, найкраще в житті світання, підіймаючись із-за териконів, нагадало йому, що пора повертатись в палату.

Пробираючись напівосвітленим коридором, зіткнувся з Наташею, — вона сьогодні чергувала.

— Звідки ви? Що з вами? — удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом (щоб не побудити палат), а цей нічний порушник замість відповіді вхопив її в обійми, радісно пригортав, мов п’яний. І хоча тіло її якось і не опиралось обіймам, але вуста шепотіли: — Що ви робите? Лікар побачить!

— Хай бачить… Я ж тебе люблю!

Він говорив. Важко, з натугою, з белькотом, але говорив. Тепер вона зрозуміла, що з ним сталося, зрозуміла стан його душі. І хоч це було дико, було проти всяких правил стояти отак в госпітальному коридорі з бійцем у обіймах, проте деякий час вона так стояла, віддавшись на волю його раптовій, шаленистій ніжності. Потім обережно, м’якими, ласкавими руками відсторонила його:

— Іди. Іди в палату.

— Без тебе?

— Я прийду.

Чомусь він був певен, що Наташа прийде. І справді, вона прийшла, коли Спартак уже лежав у ліжку. Зайшла до палати, скрадаючись, і не засвітила світла, наблизилась до його ліжка тихо, нечутне, сіла біля нього, і він узяв її руку. Знав цю руку, повну й шершаву, коли вона торкалась його, виконуючи свої сестринські обов’язки, але тепер ця рука була якась інша. Для нього призначена. Взяв і гладив. Уперше в житті. «Вперше в житті, — думав він, — такого багато є, що ми усвідомлюємо як рідкісне, минуще, неповторне, що буває один тільки раз — Перше вимовлене тобою слово. Перше кохання. Ось і моє щастя знайшло мене, — думав він радісно. — Прийшло в образі цієї смаглявої кароокої шахтарочки, яка з усієї палати, з усього госпіталю обрала мене і сидить ось тут біля мене в світанковій напівсутіні, і я бачу, як схвильовано дихають її груденята під білим накрохмаленим її сестринським халатом. Досі вона була мовби закута в неприступність цього халата, цей прекрасний одяг медсестри відділяв дівчину від тебе службовою неприступністю, а тепер і він не відділяє, рука Наташина в твоїй, ти чуєш її ніжність, і хай би це було так завжди».

Наташа сподобалась йому з першого погляду. Йому подобалось, як вона заходила до палати. Як усміхалась, лагідно й трохи ніби лукаво. Подобалось, як роздавала термометри і терпляче вислуховувала грубощі тяжко пораненого сержанта, що лежав у протилежному кутку. Коли вона підходила до Спартакового ліжка, то йому здавалось, що вона посміхається якось особливо, мовби щось приберігає для нього за тою усмішкою. Те почуття, що прокидалось в ньому до Наташі, полегшувало його страждання, в години її чергувань йому приливали радісні сили, і, коли вона присідала біля нього на стільці, йому щоразу хотілось торкнутись її руки, торкнутись чорних кілечок волосся, що кучерявилось з-під косинки, але тоді він не мав права на це, а сьогодні має право, адже це вона виходила його, підняла, зробила людиною.

— Я знала, що ти поправишся, — тихо, якось шовково говорила Наташа, — поправишся і заговориш.

— Це завдяки тобі.

— Я цього справді дуже хотіла. Мені так чомусь було тебе жаль. І додому, було, прийду, а думаю: як там мій студент?

В протилежнім кінці палати хтось закашляв, застогнав, заскімлив спросоння тягуче:

— Сестра-а!

Наташа враз зіщулилась, швидко нагнулась до Спартака; торкнулась його щоки своєю розпашілою щокою. Він відчув, як пахне її волосся, відчув її солодкий подих.

За мить її вже не було, стояла вона вже біля того, що її погукав, — то був артилерійський старшина Христенко, якому вона кілька днів тому дала свою кров. Всій палаті було відомо, що Наташа, коли почали привозити тяжкопоранених, добровільно згодилась стати донором, і за це їй всі ще більше симпатизували, а Спартак знав, що вона й не могла вчинити інакше, його Наташа, його любов.

Так це почалося. Почалось на світанні, а вдень, хоч Наташа й вільна була від чергування, вона, проте, кілька разів забігала в палату, мовби випадково, мовби за якимось ділом, а Спартак знав, що це — ради нього. Вже з порога вона світила очима просто до нього, несла йому свою найкращу в світі усмішку, брала в нього якийсь томик, а в тім томику між сторінками вже була для неї його записка. «Як я люблю тебе, Наташо, моє сонечко, моя рятівнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом».

А через деякий час вона приносила йому іншу книжку, мовби взяту для нього з бібліотеки, і він знаходив у тій книжці записку для себе: «І я теж. Не бачила тебе годину і вже скучила. Ми порушуємо госпітальні правила, і здається, всі вже про нас догадуються, але я чомусь нічого цього не боюсь…»

Почуття їхнє, так раптово спалахнуло, невдовзі ні для кого не було вже таємницею, та й вони перестали ховатися з ним. Чисте, щире почуття, що враз зробило їх і багатими, й дужими, й щасливими, — чого ж було ховатися з ним? Хіба було кому від цього зло?

Одначе наступного дня Спартак зустрів Наташу біля операційної в сльозах.

— Чого ти? Наташа розповіла:

— Лікарка Євдокія Павлівна дізналася про нас… «Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стінах госпіталю розпусти!..»

Спартака обсипало жаром.

— Де вона?

— Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хірург, золоті руки, тільки що стара діва і нічого в цьому не розуміє.

— Сьогодні ми підемо до тебе. Наперекір всьому. Згода?

— Добре. Підемо.

Після обіду вони справді пішли до Наташі. Через усе шахтарське селище промарширував він з нею у своєму госпітальному халаті, голомозий, і шалапутний, і навіть трохи нижчий за неї ростом, і почував тільки гордість, що йде поруч неї на виду у всіх, як її майбутній муж. Це теж було порушення — вийти отак за межі госпіталю, іти до сестри додому, але він здатен був зараз і не на таке. Мати Наташі вже знала про нього і, видно, ждала його в цій дебелій шахтарській хаті, звідки двоє таких, як він, цими днями вирядились на фронт.

Спартак сидів з Наташею у її дівочій кімнатці, де було так затишно й чисто і де на стіні красувались наївні лебеді, над якими він раніше тільки посміявся б, а тепер і вони були йому милі. Вікно було відчинене в садок, там наливались на сонці груші, і в кімнатці теж пахло грушами, бо Наташина мати нарвала їх повну тарілку, занесла й поставила гостинно перед ним:

— Це гливи, скороспілки, пробуйте, будь ласка… Коли мати вийшла, Наташа сіла зовсім близько на кушетці біля нього, вона вже була не заплакана, тільки блідіша звичайного, бо вчора знову давала кров. Лукаво поблискувала оченятами і сама пригорталась до нього:

— Ти мій, мій!

Дарма що вчорашня десятикласниця, але була вона мовби доросліша за нього, сміючись, признавалася, що ще в школі цілувалася з хлопцями, бо в них, мовляв, у селищі дівчата рано починають цілуватись, але то все були жарти, пустощі, і тільки зараз вона відчула, як воно приходить, оце, справжнє…

— Розкажи мені все про себе, про університет, про ваших дівчат, про товаришів…

І він розповідав їй все без утайки, як жив, яке чудове було в них студентське товариство, які чудові оці хлопці з їхнього студбату, що зараз тут з ним у госпіталі, Степура та Духнович. Ще був у них Колосовський, з яким він нерідко сварився, хоча й не повинен був робити цього, тепер він це бачить, а сам він часом бував нестерпним і зараз просто дивується, як вона покохала такого.

— Ні, ти хороший, хороший, — запевняла вона. — Якщо ти так хороше говориш про товаришів, то й сам ти хороший… Я одразу вгадала, що в тобі є щось незвичайне і що на фронті ти був хоробрим, еге ж, ти був там хоробрим, мужнім?

— Не скажу, яким був, але тецер як піду, то знаю, в сто раз краще воюватиму, — він пригорнув її й не випускав, і вона по його обіймах відчула, що в цю мить він думає про те, що їм незабаром доведеться розлучатись.

— Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобі вже скоро виписуватись… Ти не шкодуєш, що так швидко поправився?

— Ні, не шкодую.

— Я була певна в цьому. Бо не всі ж такі, в госпіталі всякого надивишся: в того нога не згинається, в того рука, він і радий, що більше не піде, працюватиме в тилу, а ви хоч і сто літ воюйте. А ти не такий, не такий!

Вона щиро вірила в нього, уявляла собі його, певне, кращим, ніж він є, але це робило його й справді кращим, і він почував, як багато що зміниться після цього в його житті. Піде з госпіталю з її любов’ю і воюватиме за цю любов, всього віддасть боротьбі з ненависним ворогом. Зараз він не тішить себе, як в перші дні війни, ніякими ілюзіями, не применшує загрози, знає, що небезпека, яка нависла над його країною, над їхнім життям, — ця небезпека смертельна, але знає й те, що боротьба тільки розгортається, приголомшливість перших поразок мине і ворог ще відчує на собі силу розгромних нищівних ударів.

— В них техніка поки що краща, але вони не візьмуть нас, не завоюють ніколи. Не такі в нас люди, Наташо, щоб визнали над собою владу завойовника.

— Це ти правду кажеш, — поклала йому голову на плече Наташа. — Я ось про подруг своїх думаю… На все готові — в такому вони зараз настрої… Скажуть — в партизани, підуть в партизани. На фронт — на фронт. Сестрами санітарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я ж теж хочу проситися на фронт.

— Ти й тут потрібна.

— Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?

— Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш — даєш пораненим свою кров.

— Комісар те ж саме каже… Але тільки щоб ти не здивувався, коли на полі бою біля тебе раптом з’явиться одна твоя добра знайома… В шинелі і в чоботях кирзових, з санітарною сумкою.

Він пригорнув її до себе, з ніжністю цілував карі оченята, звертався до неї без слів: «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я буду, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде соромно за мене… »

 37

Серед звалища парт на шкільному подвір’ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свій окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, і степ їм цвірчить своїми вічними цикадками, і сяють над ними ясні зорі пращурів, і Душа сповнюється в такі вечори почуттям безконечності.

Коли, вибравшись із пропахлих нудотними ліками палат, зійдуться і посідають отак на кучугурищі парт у своїх грубих госпітальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них вже затягуються рани, здобуті десь аж на Росі, а теплий оцей вечір застає їх в евакогоспіталі серед териконів Донбасу, а не на розкопках історичних місць. Тут зоряно й тихо, а там, звідки прибули, — в димах Україна, в крові.

Нема для них більше університету, нема більше життя, до якого звикли, нема тих планів, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вірити, що все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Дніпром, народиться перемога.

Народиться, але коли?

Вони довго думають над цим. Воїни ще не знають, що будуть сніги Підмосков’я, буде Сталінград ї Курська дуга, їм хочеться вірити, що цей історичний двобій розв’яжеться значно швидше, вирішиться тут, в українських степах, на Дніпрі. Живуть тим, чим живе в ці дні весь їхній госпіталь, весь шахтарський край: жадібно ловлять зведення Інформбюро, ждуть втішних вісток про те, що там стався нарешті жаданий перелом… А добрих вістей нема, натомість приголомшливими ударами сиплються на них повідомлення про нові фронтові напрямки, скупі слова про те, що після впертих боїв залишено ще одне місто, здано ще якийсь важливий рубіж.

Стільки подій відбулося за цей час, і розвиваються вони в такому скаженому темпі, що хлопцям здається, ніби то було давним-давно, коли вони пішли в райком, прощалися з університетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи військовий вишкіл. Згорів їхній студбат, розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпіталях…

— Ось ми лаємось середньовіччям, — розмірковує Духнович, — вважаємо його найчорнішою епохою, але хіба це так? Інквізиція, вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір… Зате яку силу творчості, жадобу відкрить виявило тоді людство. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес і актор Шекспір пишуть для людства. Буйний ріст гуманізму, міста-республіки… Ні, людина там велика!

— А зараз хіба ні? — чують вони голос із вечірнього присмерку.

З-за кучугурища парт з’являється біля них Спартак Павлущенко. Він, видно, від Наташі. Він обпоєний хмелем кохання.

— Тепер я бачу, що кохання приходить одразу після контузії, — каже Духнович. — Може, хай би й мене було трахнуло, щоб я теж цього меду зазнав… А так лишається тільки поздоровляти інших. Вітаємо тебе, товаришу закоханий!

— Вона таки справді славна дівчина, — говорить про Наташу Степура. — Бачить же, як наші хлопці деколи вивуджують із-за вікна півлітри на мотузку, знає, що декотрі в підштаниках зникають на всю ніч у селище, проте ще ні разу не накапала начальству. По суті, вона порушниця порядку, але… Ти з нею одружишся? — запитує він Спартака.

— Одружусь.

— Зараз чи після війни?

— Обставини покажуть.

— Хотілось би знати, — задумливо каже Степура, — чи багато з нас, студбатівців, зостанеться після війни?

— Якщо зостанемось, нам треба жити інакше, — говорить Спартак, з ногами всідаючись на парті. — Зовсім інакше, друзі.

— Як, дозвольте запитати? — насмішкувато зиркає на нього Духнович.

— Ти не іронізуй, Мироне. — Павлущенко починає хвилюватись, заїкається. — Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для нас безслідно. Ж-жити дружніше, я-якось тепліше. З новим, чуйнішим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити… Хіба це неможливо!

Степура, закуривши, хмуро зауважує:

— Цього таки декому з нас часто бракувало.

— Я знаю, що ви зараз ду-ду-думаєте, хлопці. Оце, мовляв, Спартак закохавсь і заспівав по-новому… В сентименти пустився. Але це все не тільки тому, що закохався… Рось дечому навчила мене, хлопці: жив, бачу, не так, як мусив би жити. Ви мали всі підстави ставитись до мене зневажливо й холодно, а дехто мі-мі-міг навіть ненавидіти мене.

— Ти перебільшуєш, товаришу комсорг.

— Ні, не перебільшую, Мироне. Почуваю, що перед декотрими із своїх товаришів університетських я справді завинив, глибоко завинив. Фронтовий наш університет, дарма що такий короткочасний, він багато на що мені очі відкрив. Я глянув на себе збоку, порівнюю себе з вами, з тобою, Духнович, з тобою, Степуро, з Колосовським, і це порівняння, скажу вам відверто, не на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати кожен ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались мені людьми ненадійними, яких весь час треба тримати в шорах, і я уявив собі, що ця роль падає саме на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним? Що сам собі здавався бездоганним? Я свідомо культивував у собі недовіру до кожного з вас, називаючи це пильністю, хоча це була скоріше ма-ма-манія пильності.

— Це, зрештою, можна зрозуміти, — мовби виправдуючи його, промовив Степура. — Ми жили в такий час. Нас оточували вороги. Капіталістичне оточення — це був не пустий звук, як показала війна.

— Але вона показала й інше. Особисто мені вона показала, що, скажімо, Богдан Колосовський, який здавався мені людиною пощербленою, не вагаючись, бере зброю до рук і йде на подвиг, бо має в серці щось більше за біль особистих кривд і образ.

— Ти теж ішов. Роту в атаку повів.

— Повів… Коли я стану командиром, ніколи не буде в мене таких бездарних атак. Я дорожитиму кожним бійцем, як робить це комісар Лещенко. Якщо вже вмирати, то вмри з найбільшою користю для діла — в цьому вся суть, в цьому наука війни.

— Краще б її зовсім ніколи не знати, цієї науки, — сказав, копирсаючи милицею землю, Духнович. — Як це все-таки символічно, що першим декретом нашої революції був декрет про мир. Нічого, мабуть, для простих людей не було й нема ненависнішого, ніж війна, вояччина, мілітаризм. Я гадаю, що рано чи пізно людство кінець кінцем прийде до заперечення воєн. Вони стануть для нього чорним минулим, як, скажімо, работоргівля чи звичаї канібалів.

Допізна точиться нічна розмови студбатівців. Могли б і цілу ніч так скоротати, але — пора! Тут не студентська республіка — тут режим.

З ґанку госпіталю чергова сестра вже гукала їх, заганяла на ніч до палат.

 38

Швидко цього літа заживали солдатські рани.

Не встигли ще хлопці й укоренитись у своєму госпітальному затишку, як їх уже виписували, нагально звільняючи місце для нової партії поранених, щойно привезених з фронту.

Лікарі так і не стали витягати осколків із Степуриних ніг. Просвітили рентгеном, порадились і зійшлися на тому, що краще цього добра не чіпати.

— Хай сидять. Кістки не пошкодило, витягнем після війни.

За інших умов Степурі в його стані, звичайно, ще треба було б залишитися в госпіталі, як і багатьом іншим пораненим, але не той був час. Відправляли їх, ще й пов’язок не познімавши, і сестра Наташа, яка проводжала їхню команду до вокзалу, почувала себе з студентами так, ніби була винною в тому, що їх виписано передчасно.

— Може, у виздоровбаті вас довше потримають, — ніяково втішала вона, кидаючи жалібні погляди то на Павлущенка, то на Степуру.

Найбадьоріше почував себе Духнович. Дарма що він, як і Степура, ще накульгував, але й тут він не міг відмовити собі в задоволенні покепкувати над своїм досить-таки невояцьким виглядом.

— Дон-Кіхоти без Росінантів, рицарі сумного образу в общипаних обмотках, — жартував він по дорозі до вокзалу. — А загалом, ви добре зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо інакше не тільки Спартак, а й я остаточно б у вас закохався. Відбив би в Павлущенка.

— Ні, не відбили б.

— Так міцно зійшлися характерами?

Наташа зашарілась.

— Міцно.

На ходу вона притулилася до Спартака, заковано зазирнула йому в обличчя своїми ласкавими розблискотілими очима.

Степурі Наташа нагадувала чимось Мар’яну, може, отими чорними косами, що, закручені тугим вузлом, виглядали на потилиці з-під білої накрохмаленої косинки.

Наташине простодушне співчуття до їхньої команди і оця її винуватість в тому, в чому вона була зовсім не винна, розчулювали Степуру, викликали в нього бажання втішити цю добросерду їхню сестру, сказати їй, що виною всьому тільки війна, яка шле сюди все нові партії скалічених людей, а їх передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимітає з госпіталів.

На станції саме були проводи. Жінки-шахтарки проводжали юрмами своїх шахтарів, яких нібито мали відправляти звідси на Чугуїв, у ті самі табори, що їх свого часу пройшли студенти-добровольці, а тепер мусили пройти оці люди, які, видно, тільки недавно вилізли із забоїв, повиходили з душових — на багатьох ще мокрі чуби. Плачі, співи, звуки гармошок на все привокзалля, ближче й далі, аж горлянки рвуться, натужно гукаючи про те, як «вышел в степь Донецкую парень молодой…».

Степурину увагу привернула одна компанія в пристанційному скверику: сидячи під деревом, старанно цигикає на гармошці шахтарський підліток, серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього серед горілчаних пляшок, розкиданих по зімятій траві, притупцьовують, танцюють двоє в колі родичів, видно батько й син. Вони такі ж серйозні, як і гармоніст. Батько лише повагом, зосереджено притупує ногою, наче виконує якийсь важливий ритуал, притупує економно, більше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в буйному, відчайдушному танці, б’є, прибиває землю, з розмаху розджунює ногами порожні пляшки, коли нога натикається на них. Чуб розтріпаний, мокрий, піт ручаями, а він все б’є.

В гурті родичів стоїть кругловида огрядна українка, видно, мати цієї сім’ї, і, склавши руки на грудях, не втираючи сліз, що котяться їй по щоках, все дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний піджак, мабуть, синів, висить наопашки їй на плечах, родичі звертаються до неї з якимись словами, а вона, не чуючи їх, лише стежить крізь сльози за своїми господарями, старим і молодим, за їхнім прощальним танком і вже, здається, бачить їх на полі бою, серед жахів війни, і Степура разом з нею бачить їх уже там, віч-на-віч з танками на вогненних задніпровських рубежах.

Розпрощавшись з Наташею, хлопці сіли до вагона — їхати їм було на південь, до моря, — а з вікна ще й тоді було видно, як у пристанційному скверику невтомно танцюють ті двоє шахтарів. Молодий уже зовсім поблід від сонця та від випитої горілки, але, як і раніш, уперто ходить по колу, а старий, ще більше зсутулившись, сумовито диригує у землю руками.

На великій донецькій станції, шумливій, людній, переповненій евакуйованими жінками та дітьми, хлопці під час зупинки стали свідками бурхливої сцени: біля одного з вагонів почули ґвалт, крики, кинулись туди, і в цей час просто перед ними, злетівши звідкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього — грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугі папуші новісіньких червінців, тридцяток, соток лежали, вивалившись із чемодана, і ніхто їх не чіпав. А слідом за чемоданом із східців вагона жінки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грішми чемодана, якогось лисого товстуна-казнокрада.

Притягнутий і поставлений жінками перед своїм розтрощеним чемоданом, він намагався щось їм пояснити, в чомусь виправдатись, а жінки, не слухаючи його, обурено давали йому то зліва, то справа щедрі замашні ляпаси.

— Паразит! Хапуга!

— Наші в боях умирають, а він наживається!

— Зарплату чиюсь присвоїв, не інакше! І знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тільки по-риб’ячому стріпувався від кожного ляпаса і щораз дужче вирячував очі.

Надбіг міліціонер, високий, з підтягнутим животом, і власник чемодана шарпнувся відразу апелювати до нього. Однак вивалені з чемодана папуші грошей, до яких так ще ніхто й не торкався, промовляли самі за себе, і міліціонерові неважко було зрозуміти, що за суб’єкт стоїть перед ним.

— Ваші документи!

Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуації десь аж із-за Дніпра, сам він працівник банку, і чемодан його, звичайно ж, набитий народними грішми, чиєюсь зарплатнею, яку він не забув прихопити, пустившись навтьоки на схід.

Міліціонер, видно, й сам у душі був заодно з жінками, бо коли вони, зчинивши ґвалт, стали знов діставати лисого по щоках, то представник влади відстороняв їх більше для годиться.

Чим ця сцена скінчилась, хлопці могли тільки догадуватись: поїзд їхній незабаром відійшов від перону, далі помчав.

— Не заздрю я тому типові, — сказав Духнович, простягшись на полиці. — Не хотів би я його чемодана.

— Накип часу, брудна піна, — буркнув, закурюючи, Степура. — Мене більше оті цікавлять, що танцювали в скверику. Скільки і смутку, і сили в тому танці…

Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжі, край міста, на величезній території приморських парків і відкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди їм і належало з’явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армією точніше було б назвати це вировище незліченного люду, направленого сюди з різних госпіталів.

Поки хлопці реєструвались, серед писарської братії їм несподівано трапився знайомий — Лимар з геофаку.

— О, й ви тут, — схилившись гострим підборіддям над своїми довжелезними списками, сказав він буденно, нудьговито. — Вже є тут один ваш історик…

— Хто? — настороживсь Степура.

— А той високий… Колосовський. Він сьогодні з тутешнього шахтарського санаторію прибув.

Хлопці ожвавіли. Світ, виявляється, таки невеликий. Богдан тут, полку прибуває!..

— Де ж нам його знайти? — запитав обрадуваний Степура.

— До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрідаються хто куди… Життя табунне.

Звільнившись від своїх списків. Лимар зміг вділити трохи більше уваги хлопцям. Сіли разом у холодку під деревом, і Духнович, розглядаючи Лимареві пальці в чорнилі, кинув насмішкувато:

— Багнет, значить, змінив на перо?

— Як бачите.

— А чи не міг би ти й мені тут протекцію влаштувати? Писарем або хоч писарчуком? Лимар зрозумів жарт.

— А як почерк?

— Як курка лапою, — відповів за Духновича Степура.

— Ну, тоді важкувато буде, — сказав Лимар, посміхаючись не тільки губами, а ніби і своїм гостреньким носиком. — Писарем тепер — це треба вміти.

— А ти надовго застряв? — допитувавсь Духнович.

— Та як накажуть. Наше діло солдатське.

— Швидко ж ти переорієнтувався, брате.

Лимар зірвав листок з дерева, пожував, виплюнув.

— Досі морозить, як згадаю оті жита… Люди бігають в крові, а зверху свистить, грякає, серед білого дня чорно стає — кінець світу, ревище, боротьба демонів, стихій! — Він розказував так, ніби вони цього не зазнали. — Чую крик, стогін, біжу кудись, стеблина перечіпає, я падаю, душа рветься од страху, і сорому нема, тільки жах, жах тваринний і каятьба:оце твоє добровольство! Жест! То б жив! А так умираєш!Міна довбоне в спину — і каюк! І бажання одне: тільки б вирватись, тільки б у тил! Ординарцем! Попихачем! «Судна»носити!Нужникичистити!І післягоспіталю таки, бач, пофортунило: писар війська приазовського.

— Шкодуєш, значить, що відстрочку здав?

— Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слід було нам спішити…

— А коли б усі так думали, — насупився Степура, — хто б воював?

— Ви, хлопці, ідеалісти. Хіба не було у вас в госпіталі таких, що температуру собі наганяли, рани на собі роздряпували, аби тільки виграти день-два? А я — чесно.

— Це, по-твоєму, чесно? — різко кинув Спартак. — Ти просто розкис.

— Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив — досить. Хай ще інші спробують. А в тилу люди теж потрібні. Крім того, ходять чутки, що студентів взагалі незабаром відкликатимуть з фронту.

— Це чому ж? — здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди:

— Наказ з центру нібито має ось-ось прийти, і всіх нас, хто, звичайно, втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, відкличуть назад.

— А тих, що в боях лягають щодня? — сердито глянув на Лимаря Степура. — Або тих, що вже полягли? Хто їх відкличе?

— Чи ми кращі за них? — ущипливо запитав Духнович. — Інтелектуали? Скарб?

Не мав Лимар що на це відповісти, а в хлопців пропало бажання після цього з ним розмовляти.

Колосовського вони розшукали надвечір біля моря, в гурті якихось моряків та льотчиків, мабуть, госпітальних його товаришів. Богдан і їх п’ятеро чи шестеро ішли берегом і сміялись, один із морячків, жестикулюючи, смішне, видно, щось розповідав. На голові в Богдана з-під посадженої набакир пілотки біліла марлева пов’язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла — він від душі, голосно сміявся, що рідко з ним бувало.

З очима, ще повними сміху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радісно потряс за плечі Духновича, обійняв Степуру і, здається, найбільше був здивований, що в їхньому товаристві бачить і Спартака Павлущенка, — йому він теж міцно потиснув руку.

— Ми думали, ти ще й понині на Росі стоїш проти них ощетинений, — пожартував Духнович, — а ти вже тут розгулюєш, як і ми, грішні.

— Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, — Богдан, нахмурившись, недбало торкнувся рукою своєї пов’язки. — Байдикував тут ось із ними, — і КолосовськиЙ почав знайомити хлопців із своїми новими друзями.

 39

Богдан хоч сам рідко бував веселим, проте людей любив буйних, життєрадісних, і саме з такими звела його доля в госпіталі, з ними ж він перекочував і сюди, у виздоровчий батальйон.

Танкісти без танків, моряки без кораблів, прикордонники з далеких застав, навіть один льотчик, що горів у повітрі над морем, — всі вони, незважаючи на трагічність часу, не втрачали певності в собі, дух їхній не було зламано, і це найбільш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довіритись, товаришування з ними надійне, такі ніде не підведуть, такі і в хвилину найтяжчу — чи на полі бою, чи навіть у неволі — з мужнім презирством зустрінуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щілин у житті, жили з відкритим серцем, на видноті, трималися незалежно, нічим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пісня, і жарт, і дружба, й відвага. З ними Богдан разом вийшов з госпіталю, разом прибув і у виздоровбат.

Виздоровбат — це табунища людей на березі моря, людей, які прибувають сюди ще в пов’язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягнені в полиняле, з слідами крові «БУ» і самі вже — люди «БУ». Стріляні. Палені. Контужені. З осколками в тілі. З кулями в грудях. Люди з домішкою заліза, сталі.

Ще ходять тут на перев’язки, але поза тим — майже ніяких обов’язків. Живуть, як птахи небесні. Мають у своїх володіннях парки, альтанки, заміські пустирища, вечорами — наперекір всім смертям — лунають їхні пісні понад морем, а потім цілу ніч ясний місяць освітлює їх, бо сплять виздоровбатівці просто на землі, під відкритим небом.

Вранці на молоді звірячі свої апетити вони мають лише хліб, черствий та цвілий, та до нього старшинські підбадьорювання:

— Цвіль — то здоров’я.

— А для моряка — ще й гарантія, що ніколи не втоне.

Вільного часу було досить, і користався ним кожен, як хотів. Степура та Павлущенко, зробивши найпримітивніші пристрої, взялися ловити бичків у морі, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав їм у цьому майже безплідному занятті, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекі промисли аж за місто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатівцями плантації огірків, моркви, капусти, баклажанів — червоних, м’ясистих, соковитих. Добуті в цих походах дари природи вони приносять потім і в табір на загальний пай, підгодовують тих, кому поранені ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок.

— Тут нашого брата справді тільки ноги й годують, — казав увечері Духнович, гризучи на березі моря з товаришами моркву, принесену Богданом. — Ось скоро й ми з Степурою приєднаємось до вас, конквістадори.

— Справді, мабуть, охлянули б ми тут, якби не оця городина, — казав Степура, налягаючи на помідори.

— Тілом охлянути — це ще не біда, — поправляв його Духнович. — Он Лимар, той охляв духовно. То гірше, братці.

Богданові приємно дивитись, як хлопці трощать польову живність, а море шелестить біля ніг, а неподалік в гурті виздоровбатівців ллється розмова про життя довоєнне — тут люблять згадувати про довоєнне.

— Море, бач, гарне, — чути лагідний чийсь голос, — але нічого я так не люблю, як на хліба дивитись, коли вони достигають. І в той день саме вибрався в поле — в райземвідділі я працював, — тільки вийшов на майдан, як раптом з гучномовця: «Увага! Увага! Слухайте важливе державне повідомлення». Різні думки в цю мить промайнули: що за державне повідомлення? Війна? Але з ким? А думка про війну, мабуть, тому, що це — найстрашніше. А невдовзі після цього вже весь наш районний актив мчав по селах з закритими пакетами для голів сільрад. Приїжджаю в сільраду — голови нема. Де? В польовому таборі! Мчу туди. Подаю пакет голові, він при людях розірвав пакет: повістки! Таким і таким зібратися коло сільради. Мобілізація.

Війна. Мовчки беруть повістки, мовчки розбігаються по домівках. Оте мовчання чомусь найбільше вразило.

— А мене ця звістка застала в Севастополі, — розповідає другий. — Вночі раптом літаки загули в небі, вдарили зенітки в районі порту. У вогнях прожекторів видно, як один за одним спускаються над бухтою величезні парашути, — то, як ми пізніше дізналися, спускали п’ятисоткілограмові міни в бухту. Дві впали на берег, вибухом кілька будинків знесло. Курсанти наші вишикувались по тривозі, стоять на лінійці й не второпають, що таке: вогні, парашути, вибухи. І страшно, і смішно. Тільки цей сміх нездоровий, нервовий якийсь. Чиї літаки? Туреччина? Німеччина? О шостій ранку по радіо місто говорить: були літаки, один збитий, по уламках мотора дізнаються зараз, якої держави літак…

Море лежить перед ними спокійне, лише місячна доріжка, простелившись в далечінь, тихо трепеще. Від берега вузенька, а далі широка, вабить душу. Ті, кому рани дозволяють, купаються при місяці в морі, і видно, як зблискують їхні мокрі м’язисті тіла, а по узбережжю то тут, то там лунають співи, і ніби війни й нема, все тут її мовби заперечує, оце тихе море самим своїм виглядом мовби протестує проти неї: «Я для шелесту тополь… я для щастя закоханих… для рибальських вогнищ… для мартенівських величавих заграв…»

На березі моря, недалеко від їхнього табору, металургійний завод. Він працює пригаслий, замаскований, але ніяким маскуванням він не може приховати своїх заграв, як здорова людина не може приховати свого здоров’я, своїх рум’янців. Заграви злегка пробиваються над цехами, і їх видно далеко, буває так, що тут цілу ніч лопотять зенітки, все небо — над морем і над заводом — у тривожному гудінні літаків, у вимахах прожекторів. Зараз їх нема, лише десь далеко за небокраєм, у морі, чути час від часу глухі незрозумілі вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбаті є вже такі, що чудом врятувалися з тих розбомблених в морі пароплавів.

Коли Богдан сидить отак на березі моря, а хлопці заведуть розмову про університет, перед ним щоразу з’являється з своєю усмішкою Таня. Боса, припорошена дорожнім пилом, така, як бачив її востаннє в Чугуєві. Він написав їй уже дві листівки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут — він знав її натуру. А може, ще приїде, може, ще застане його перед тим, як він відправиться знову на фронт? О, як би хотів побачити її, хоч на мить зустріти отут біля моря, серед гарячих степів Приазовських! Де ти зараз в отакий вечір, хороша, рідна моя? Хіба ж не маємо з тобою права на це море, на пахощі степу, на шелест місячних парків отут уночі?

Серце горіло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рідними на схід, і листи його до неї лежать в університеті, не найшовши її? Відкинута штормом війни, невблаганно оддаляється вона від нього, а без неї все тут не таке: і ця ніч чарівна, і повний місяць над морем, тихим, світлим…

Там, де місяць, затривожились прожектори і вже сягають вістрям аж до нього, до високого мертвого світила. Невже буде наліт? Чи просто промацують небо?

Хлопці говорять все про той наказ з центру, згідно з яким нібито відкликатимуть студентів, і Богданові на мить захотілось справді бути відкликаним в життя інше, де не буде ні свисту авіабомб, ні трахкання мін, ні калічення людей, — в життя з жадібною працею, з коханням, з білим, як мрія, університетом. Але це бажання було хвилинним, він відганяв його від себе, бо те, що він пережив, що передумав за ці чорні тижні війни, вказувало йому шлях в інше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а війни. Танкіст Вася і молодий льотчик Андрєєв, що горів у повітрі, і оці моряки, що півголосом співають, розлігшись неподалік, хіба вони ждуть якихось полегшень, хіба шукають якихось пільг від війни? Вони готові до найтяжчого. Якщо й мріють про що, то мрії у них зараз особливі: танкіст мріє про те, щоб знову сісти в танк і не опинитись в піхоті, льотчик — щоб знову мати літак і злітати в небо, а сам він…

— Не станемо шукати того наказу, — каже він, втручаючись в розмову своїх університетчиків. — Якщо відкликати, то всіх би треба оцих, а не вибраних. Чому ми маємо бути вибраними? В нас діти? В нас сім’ї?

І хлопці згодні з ним. Їм тільки кортить знати, куди їх звідси пошлють і коли це буде?

— Може, про нас забули? — посміхається Духнович, знічев’я кидаючій в море камінець за камінцем. — Я, власне, був би не проти.

Але про них не забули.

Настає ранок — вже їх шикують.

— Артилеристи, крок уперед!

— Танкісти, два кроки вперед!

— Сапери! Кухарі! Хіміки! Топографи… По всьому табору їх вигукують, сортують, а потім писарі цілими днями переписують, заносять їхні прізвища в безконечні списки, в численні, лінійками розбиті графи. І чим швидше заживають, присихають на виздоровбатівцях рани — тим частіше цим людом цікавляться.

Почали з’являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду теж шикують, і тоді теж лунає на плацу.

— Бажаючі, крок вперед!

Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопців.

Степура й Колосовський відмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти піхоти, так уже будуть і далі. Духнович спершу ніби завагався:

— Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потім одмовився й він:

— Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потім в армію, якщо зостанешся живий. А козиряти до кінця днів — то було б для мене нестерпно.

— В тебе викривлене уявлення про життя командирське, — зауважив йому Спартак. — Бути командиром…

— Ні, я вродився бути рядовим, — перебив Духнович. — І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни — звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія, — будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний професор, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки:

«Амфори! Золотий пил віків!»

Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори!», що хлопці не можуть втриматися від сміху.

В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.

— Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, — щиро говорив Павлущенко уже біля вагона. — Війна зайшлася надовго, і кадри командирів будуть потрібні.

— Маршалом хочеш війну кінчати? — підколов його Духнович.

— Річ не в цьому, — спокійно заперечив Павлущенко. — Чини… Ордени… Так, я цього хотів. А ви хіба ні? Рось протверезила нас. Я побачив, що війна — це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити… І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.

Богдан розумів Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніш розділяло, здавалось обом тепер дрібними чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, при прощанні біля вагона.

— Скажи хоч тепер, Богдане, — затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прорвалася якась несподівана теплота: — За що твого батька було репресовано?

Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.

— Думаю, що за вуса, — відповів похмурим жартом.

— За які вуса?

Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.

— Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам’ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса…» І таки по його й вийшло.

— Ну, а крім вусів?

— За зв’язки, — нахмурився Богдан. — Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером…

— За те, що людина з кимось у дружбі була… Ну я, скажімо, за це не судив би, — задумливо мовив Спартак. — Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.

Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.

— Ну, бувайте, хлопці!

— Щасливої дороги!..

Разом з бійцями, відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагоні. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпі, заштовхана іншими, і тільки видно було, як він намагається виглянути до хлопців через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись до хлопців щось таке, що зворушило Богдана.

— Прощай, друже, — ще раз гукнув він Спартакові, і йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрінуться тепер? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи.

Тільки відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.

— Кажуть, авіазавод якийсь, — почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.

Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.

Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей — з станками, з моторами — на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках — в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.

Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території — гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче — аж ні, не кавуни, каски, звалені горою, лежать на галявині, ждуть їхніх буйних голів. Всюди метушня, гомін, бійці приміряють щойно одержані залізні свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтівки й патрони.

Крім виздоровбатівців, тут одержували зброю й мобілізовані, що їх напередодні було привезено сюди пароплавом, люди суто цивільні, для яких усе, що потрапляло до рук із військового спорядження, було дивом і викликало в кого смуток в вічу, в кого — щире зацікавлення.

— Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, — допитувався молодий новобранець у свого сержанта, — це які?

— Та я ж казав: трасуючі!

А інший, тримаючи в руціобойму, уже приставав з другого боку:

— А це — з чорним та червонимпоясочком?

— Бронебійні! Запалювальні! — кричав заклопотаний роздачею зброї сержант. — Постріляйте, там розберетесь. Всі пригодяться!

Тепле надвечір’я огортало приморські парки. Десь аж над морем зринула пісня, молодий красивий голос вів її вільно, задумливо, і до неї поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатськийвавілон.

Із-загори світбіленький,

Десь поїхавміймиленький.

Бійці стояли попід деревами, сиділи групами на витовченій траві серед нової своєї зброї і слухали простеньку ту пісню, мовби прощалися з нею.

Літній боєць, мабуть з приписників, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту і дослухаючись до пісні, задумливо все крутив і крутив у руці щойно одержану нову гранату. Чи вона справді цікавила його своєю будовою та формою, як може зацікавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пісні, він механічно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось:висмикнулась чека, і бійці, що сиділи поруч дядька, враз відсахнулися з жахом від нього, відйогогранати.

— Кидай! Кидай! — загукали йому.

Судорожне затиснувши гранату в руці, він оторопіло скинув поглядом сюди-туди, мов хотів крикнути:

«Що мені робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!»

Нікуди було кидати — скрізь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тоді він миттю зірвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату і навалився на неїгрудьми.

…Коли розвіявся дим., їдкий, смердючий, на поритій, просмердженій вибухом землі лежала тільки купа ганчір’яна людського м’яса — все, що зосталося від приписника.

— Догрався дядько, — зітхнув хтось у натовпі.

— Його ж попереджали! — сердито озвався другий.

— Чеку ненароком висмикнув — от і все.

— Міг би відкинути геть, але, бач, пощадив товаришів.

Незабаром санітари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там біля моря, де, певне, нічого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечір’я пісня, та сама пісня — про миленького, про світ біленький.

Це була остання пісня, що її хлопці чули у виздоровбатському таборі. Вночі їх повантажили в ешелон, море і парки зостались позаду, і тільки місяць — високе холодне світило — супроводив їх у нічні степові простори.

 40

Ще б’ється енергетичне серце України Дніпрогес.

Ще димить трубами під небом півдня степовий гігант «Запоріжсталь», цілодобово працюють інші заводи і ходять трамваї від старого до нового Запоріжжя, а в небі над містом, як привид війни, вже висять аеростати, тримаючи в повітрі сталеву загорожу від ворожих літаків. Команди дівчат-аеростатниць випускають їх звечора, і повітряні вартові ночують у небі, стережуть рідне місто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку.

Аеростати в ранньому чистому небі над Запоріжжям, розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей — ось чим зустріло Богдана Колосовського рідне місто.

Коли бійці їхнього ешелону висипали з вагонів, котрийсь, не розібравшись, навіть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося, що то вже ворожі десанти спускаються на парашутах на це тихе, ранковою млою повите місто.

— Куди стріляєш? Своїх не впізнав? — загукали до нього дівчата, що, стягнувши з неба, саме вели на вірьовках вулицею аеростат, а він все виривався в них з рук, мовби хотів вернутися знов у небо, на свій високий пост.

Вивантажені з ешелону бійці, нашвидку шикуючись, форсованим маршем рвонулися через місто у бік Дніпра.

— На захист Дніпрогесу! Дніпрогес в небезпеці! — цим тут наелектризовано повітря.

Невже це правда? Невже небезпека так близько? Ще в ешелоні були розмови, що правлять їх кудись за Дніпро, на Кривий Ріг чи й далі, а тепер ось виявляється, що разом із запорізьким народним ополченням вони стануть тут як захисники Дніпрогесу.

Розтягнувшись по вулиці, біжать, важко хекаючи, і гімнастьорки їхні темніють від поту, і з-під касок брудними ручаями стікає піт. В брязкоті зброї біжить з товаришами Богдан через знайомі садки та яруги, потім по центральній магістралі Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери, в яких риють окопи, кінотеатри, в яких бував, квартали облитих вранішнім сонцем будинків, у яких жили колись його друзі й знайомі. Так ось куди привела його доля, ось у який час привела! Подекуди на місці житлових будинків уже тільки купи руйновищ, уламки стін, оголені нутровища квартир. Тут він виростав, на його очах виникало, розбудовувалось стрункими кварталами це нове соціалістичне місто. Батько його вважав себе дніпрогесівцем, він служив у полку внутрішньої охорони, в тім любимім запорожцями полку, над підрозділами якого шефствували заводи, а він здійснював охорону Дніпрогесу і виходив на Першотравневі паради в голубих, як дніпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрією Богданового дитинства. В батьковім полку було все особливе, їхній з величезними срібними трубами оркестр славився на все місто, і коли полк з цим оркестром проходив Запоріжжям у своїх голубих кашкетах, то здавалось, голуба річка тече по широкій сонячній магістралі нового робітничого району. А попереду полку йде, рубаючи крок, людина мужньої і гордої постави; то йде з чорними вусами при своїй революційній зброї твій батько, герой революційних боїв на півдні України — старий Колосовський. І ось тепер, замість нього, уже ти, його син, брязкаючи зброєю, біжиш тут по центральній магістралі Шостого селища, і не в голубому кашкеті, а у важкій зеленій касці, і вже не парад тебе чекає, а чорна кривава війна.

Запорізькі курсанти на грузовиках, цивільні ополченці в засмальцьованих кепках, в робітничих спецівках і ви, щойно прибулі поповненці, — всі ви — в одному напрямку — всі до Дніпра.

Богданові аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рідна ріка…

Дніпро! Синяпісня його дитинства, ось він уже вдаривувічіблакиттю,могутнім розливомсвітла,вигнувсь дугою «биків», забілів кружевами піни з високої греблі… І величезна — через увесь Дніпро — бетонна гребінка «биків», і крани над греблею, і схожий на казковий палац будинок електростанції на правому березі, облицьований темно-рожевим вірменськимтуфом, — всі ці споруди разом з каменем берегів, з блакиттю Дніпра, із зеленими горбами Хортиці, із високим вигнутим куполом неба зливаютьсятут в єдине ціле, постають як єдиний гармонійний витвір, розпочатий природою і довершений людиною. Сила й гармонія. Блиск і чистота. Здається, пилинка ніколи не впала на цю споруду, на все, що сяє тут новизною, якоюсь святковістю. Здається, цей шматок сонячної дійсності вихоплений уже десь із майбутнього, як взірецьтого,що буде колись наземлі.

Колона їхня рухається греблею, вимучена, з мокрими спинами, обтяжена зброєю, запалена бігом. Нижче греблі, далеко внизу, видно, як ходить риба біля самих бетонних «биків».

— Гляньте, скільки риби! — гукає котрийсь на ходу.

Риба стоїть під греблею табунами, упершись лобами в бетон. Вгору далі плисти їй нікуди. Всюди у прозорих, просвітлених сонцем глибинах, як тіні застиглих торпед, темніють риб’ячі спини.

Вниз від Дніпрогесу широко розкинувся сліпучий Дніпро, по ньому випирає з води знайоме Богданові з дитинства каміння, рудувате, ніби пригоріле, прижовкле на сонці. Он скеля Кохання. Два Брати. Скеля Дурна, на якій запорожці нібито киями вибивали колись дур із тих, хто провинився… Купався не раз там Богдан, стрибаючи з хлопчаками зі скелі в ласкаву дніпровську воду. Зараз на камінні, як і в роки його дитинства, сидять обезсилені спекою білі крячки і дивляться в цей бік, на греблю, на пробігаючих бійців, на курсанта Колосовського, дивляться і мовби питають: «Куди це ви? Чому вивсіу такійтривозі?»

За скелями, за крячками — зелена Хортиця, острів козацький в обіймах Дніпра. Буйні садки по всьому острову, над ними 75-метрові, найвищі на всю округу, щогли. Десь там є залізничний полустанок Січ, з того полустанка Богдан сідав на поїзд, вперше покидаючи рідне місто, пускаючись у широкий світ…

На правому березі, в кінці греблі, контрольний пост, порядкують тут військові в зелених кашкетах. Прикордонники! Чому вони тут? Вже тут кордон? Дожитись, щоб державний кордон по греблі Дніпрогесу проходив… Суворі, замкнуті в них обличчя, невблаганність в очах. Перехопивши дорогу, що веде на греблю, стримують натиск біженців, перевіряють усіх: кого пропустять, кого вбік. Особливо насторожені до військових: чи не втікач, чи не панікер? Он затримали якогось верхівця, що сидить на коні охляп.

— Злазь!

Він лається, кричить, в нього неабиякі відзнаки в петлицях, але для них це байдуже — схопили, стягли, бо нема вже для них ні чинів, ні відзнак, є тільки Дніпрогес, який треба захищати.

Височезні осокори посхилялась над озером Леніна. Нарешті є затінок від спеки. Доки командири щось там з’ясовують, підрозділи поповненців мають хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетоновані парапети в тіні дерев, бійці жадібно дивляться на повноводе озеро Леніна, на Дніпрогес, про який стільки чули, а бачать здебільшого вперше.

— Я не думав, що це так велично, — не зводячи погляду з греблі, каже до хлопців Степура. — Яка споруда! І це на тому Дніпрі, де протягом століть стояв невщухаючий гуркіт порогів…

— Так, це справді гордість нашого часу, — говорить Духнович. — Пам’ятаєте, як Наполеон казав у Єгипті:

«Солдати, з висоти цих пірамід на вас дивляться сорок століть людської історії…» Тут на нас дивиться одна п’ятирічка, зате яка п’ятирічка! П’ятирічка нової, соціалістичної цивілізації…

— І ніде ні подряпинки, — зауважив хтось із бійців. — Авіація їхня ще ні разу, видно, його не бомбила.

— Бомбив, та не попав, — кинув один з місцевих ополченців, що саме проходили мимо. — Замість греблі, у скелю шарахнув.

«Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб? — думає Богдан. — На цілі століття мирного життя ця споруда була розрахована».

— На таку красу, мені здається, просто рука не може знятись, хай він буде варвар із варварів, — каже Степура. — Руйнувати бомбами такий шедевр цивілізації, чудовий оцей витвір людський…

— При мені тут укладали перший бетон, — говорить Колосовський глухим від хвилювання голосом, а думка його вже шугає в минуле, в ті часи, коли тут не тільки вдень, а й уночі, при світлі прожекторів, влаштовували аврали, трудові штурми, коли заводські колективи з прапорами ішли до котлована, рятуючи споруду від весняних паводків. Знайомі виринають обличчя, далекі чує голоси…

«Ви, хто проектував Дніпрогес. Ви, хто місив тут бетон. Дівчата-бетонярки, грабарі, монтажники, інженери-енергетики, люди в гумових чоботях, в комбінезонах, що днями й ночами тут працювали, вас хочуть знищити одним ударом, під ноги війни хочуть кинути вашу працю, ваш навіки зацементований тут пафос, енергію, вашу любов…»

Різкі слова команди обривають Богданові думки.

Ідуть.

Зелень і метал навкруги. Мимо чорного залізного лісу трансформаторів, крізь робітничі селища, що потопають в садках, — на голі, спалені сонцем кряжі правого берега. Десь між новим Кічкасом і Великим Лугом буде їхня оборона по кряжах. Чим вище на кряжі, тим гарячіший вітер обвіває обличчя, вітер степового серпня.

Незабаром вже вони на кряжах. Стали на горбі, придавлені важкими гарячими касками, придавлені небом, гарячим, як каска. Відкриті поля, буряни та посадки.

— Окопуйсь!

Добуто саперні лопатки, відкладено зброю — почалася солдатська землекопська робота. Тихо всюди, війни не чути, противника й признаку нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно дається — окопи їхні тягнуться понад межівником. Все тут сиве по-степовому: сиві полині стоять, деревій сивий, сріблясто вилискує неподалік у посадках сива маслина. Колюча вона, терпкі на ній плоди, а бійці вже пасуться й там, у колючому.

Вперемішку з підрозділами армії займають тут оборону і народні ополченці, бійці воєнізованих заводських дружин, що більшими й меншими командами прибувають із Запоріжжя. Є серед них немало таких, які ще вночі стояли біля мартенів, а зачувши про небезпеку, просто із зміни з’являлися в парткоми:

— Розбронюйте нас!

Броньовані і розброньовані, в робочих спецівках, сяк-так озброєні, вскакували біля заводських зупинок у трамваї, і дівчата-кондукторки вперше не вимагали з них квитків, бо знали, куди їх везуть, куди вони підуть, вихопившись з трамваїв. Цілими командами з’являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах.

Де ворог?

А ворога не було, була тільки спека та затишшя степове.

Несподівано випало хлопцям зустріти тут серед ополченських політпрацівників одного із своїх студбатівців — Миколу Харцишина з геофаку, від якого вони дізналися, що рештки їхнього студбату було влито в інші частини, що їхнього Лещенка вже призначили комісаром полку і він продовжує воювати десь на Київському напрямі.

Розмова з Харцишиним відбувалася на ходу; обвішаний гранатами, закіптюжений, він поспішав із своїм загоном кудись ще далі в степ і на запитання хлопців про становище тільки знизав плечима:

— Ніхто нічого толком не знає. На грузовиках послали розвідників у бік Кривого Рога, в бік Нікополя, якщо повернуться — розкажуть.

З лівого весь час прибуває озброєний люд, дружинники, ополченці. На кряжах їх зустрічають жадібними розпитами:

— Що там у місті? Що чути?

— Всяка погань голову підійма. Борошно тягнуть з пекарень, аж віхола кушпелить.

— При мені двох мародерів на вулиці розстріляли — грабували магазин.

— А в нас, чули? — Якийсь білобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалік Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусідів. — В нас уночі біля силового цеху… меридіан лопнув!

— Що? Що? Який меридіан? — не розібравши, почали обертатись до нього бійці.

— Звісно який: географічний. Лопнув якраз біля силового. Не минути б аварії, якби не кинулись одразу. А то мерщій електрозварників сюди та бригаду з кузнечного, — а в нас братва, знаєте, яка — до ранку меридіан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув!

— От заливає, — озвався до Богдана літній робітник, що поблизу ламав полин для маскування. — А становище ж, справді, погіршується з кожним днем. По радіо передають, що бої ще десь ледве чи не в Бессарабії, а ми вже ось тут ждемо, біля воріт Дніпрогесу. Це ж недарма нас підняли?

— Та звісно, — відповів, хмурячись, Богдан.

— Приїхав до нас уночі на завод високий чин, мало не з верховного штабу, — розповідав робітник, — ну, як начальник главку, скажімо. Ми, дружинники, до нього: «Дайте зброю!», а він нам: «Зброї нема». — «Ну, то як же?» — «Куйте шаблі». Думаємо, жартує, а він серйозно: куйте. Звісно, заводи в нас такі, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партійні організації роблять усе, що тільки можна, підіймають народ, створюють заводські дружини, загони ополчення, винищувальні батальйони — зброї, зброї тільки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. «Чому ж її нема?» А він, чин той, плечима знизує: «Так склалось». Озлило мене оце його «так склалось». Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, «склалось» — і як з гуски вода!

Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього незрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно б бути в такий час, та ще де — біля такого об’єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого промислового центру, — в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії… Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. «І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає, — подумалось Богданові. — Он заводські, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати».

Гурт робітників стоїть у повний зріст на кряжі; заспокоєні тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакиті, рідні степи навколо, а внизу, ген за Дніпром, рідне місто з лісом чорних заводських труб, що ростуть наче з землі. Робітники в задумі розглядають все, що їх оточує; і небо високе, і степи, залиті сонцем, і затуманене, задимлене місто за Дніпром, і Богдан ніби чує їхні роз’ятрені думки. «Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити…»

— Як на душі, запорожці? — вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той білобровий, що розповідав про меридіан. — Чи напоїмо їхньою поганою кров’ю нашу землю суху?

— З чого я почав би, — каже високий худий робітник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, — так це отих хортицьких колоністів взяв би за карк. А то як тільки літак німецький вночі загуде, так уже йому назустріч і ракети з димарів.

З міста грузовиками доставляють на кряжі озброєння, роздають гранати, — ці гранати щойно тут і вироблені на запорізьких заводах, вони шершаві і ще ніби теплі після заводської обробки. З ближчих колгоспів привезли на обід харчі — величезні, густо насолені плахи свіжого сала, що так і тануло на сонці, знімали його з грузовиків, розстеляли перед бійцями, як білі ведмежі шкури.

— Діліть.

Був хліб білий, як сонце, сало в долоню було, тільки води бракувало. Весь Дніпро випили б, якби він протікав ближче!

Ті, кого посилали з кряжів по воду до Дніпра, приносили її хто в чому: у відрах, у казанках, у баклагах, а Степура приніс дніпрової, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, і вони, зібравшись біля його окопу, пили з тієї каски уволю.

Це була найдобріша у світі вода. Тепла, м’яка, солодка, вона пахла літнім синім Дніпром, і коли Богдан пив, не вірилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю води пити і лише в спраглих їхніх згадках житиме для них її прісний, солодкий, ні з чим не зрівняний смак!

 41

Біля Степуриного окопу — будяки головаті, татарник, цупкий петрів батіг та дика собача рожа цвіте. Під будяками серед полинів сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, і піт навіть із сплячих із них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопців порожня, вже випито з неї воду.

Степура розморено сидить біля окопу, курить. Оці будяки, та сині косарики, та собача рожа — це все друзі його дитинства. Наче звідти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорізьких кряжах. А внизу ото стелиться цупко «собаче мило». Влітку, коли, було, по-побігаєш за коровою і ноги на тобі «курчатами» візьмуться від ранкових рос, заструпіють та потріскаються, то щоб у неділю хоч трохи відмити — нічим не відмиєш, — тільки оцим «собачим милом». Треш, аж поки всю верхню шкіру з ніг ізітреш. То все було так давно, ніби й не з ним було. Все змінюється, і сам він змінився, виріс, тільки не змінюється для нього образ матері, постає вона зараз перед ним такою, як була для нього в дитинстві, як була всі ці роки. Випровадила чоловіка й синів на фронти, сама тепер удома, тільки, мабуть, тим і живе, що жде від них звісток. Щороку, коли він, було, приїздить на канікули, це для неї свято, вона тільки тим тоді й клопочеться, щоб він смачнішого попоїв, більше поспав, щоб набрався сил для науки. Ніяк не могла зрозуміти, чому він сам рветься до тієї роботи, що й брат його, комбайнер, хоча в душі гордилася, що загорілого її студента колгоспники ціле літо бачать то на току, то біля штурвала комбайна. І ось замість золотого літа з мирним стрекотом комбайнів кинуто його в інше літо — літо чорних пожеж! Навалилось горе на них на всіх, не для урожаїв, не для мирної праці тепер люди живуть, і жилавий батько його, садівник і городник, пішов тепер на війну з своїми медалями з виставки за капусту, за помідори… А могли ж бути канікули й цього літа, міг і Андрій, на радість батькам, бути оце вдома, в рідному селі, а не млів би душею отут, на пекучих задніпровських рубежах.

Аж ось куди докотилась війна. Ще два місяці тому він назвав би божевільним того, хто сказав би йому, що серпневого цього дня ти вже лежатимеш на горбах під Запоріжжям, з гвинтівкою захищатимеш Дніпрогес. І все ж хоч як тяжко, хоч який гіркий для них оцей серпень, але нема зараз на душі у Степури того відчаю, що терзав його біля Канева, коли, поранений, він ждав на березі переправи. Тоді йому здавалося, що все гине, що нема порятунку, крізь оту тужбу матерів по київських селах, на яких насувалося горе, він на мить мовби побачив у чорнім видінні, як вигибає його народ. То був хвилинний відчай, розпука, крик душі, спантеличеної першими нещастями, першою кров’ю і смертю товаришів. Відтоді хоч просвітку й нема і хоч війна, як степова пожежа, ще швидше б’є у всі краї, опалюючи уже своїм диханням Дніпрогес, але зараз Степура має на душі тверду певність, певність у тому, що є сили, яких не розтопчеш війною, є речі, яких не винищиш вогнем. Незборимий народ, що воздвиг своєю працею такі споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогодні. Он димлять на обрії запорізькі заводи, живуть — дарма що їх бомблять ніч крізь ніч, а ближче на гранітних плечах дніпровських берегів красується він, Дніпрогес. Символ нової України, витвір нової, соціалістичної цивілізації. Електричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе народ, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край. Перша любов країни будуючої, її енергія, її порив до щастя втілились у тобі, гордому первісткові п’ятирічки. Розум і руки, що зуміли таке збудувати, вони сильніші за всіх руйнівників!

Про Дніпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вірші. Оте наївне далеке його віршування, навіщо воно було? Слави кортіло? А що таке слава? І чи така це вже необхідна річ для щастя людського? Він вважав себе поетом, дряпаючи оті вірші, а поетом, може, тільки зараз стаєш, без віршів, коли серце твоє повне горя народного і ближчими, ніж будь-коли, стали тобі думи народу, його болі, його велика боротьба. Ні, не хотів би він ніякої слави, не треба б йому нічого, тільки б не було тужби материнської, та не червоніло б небо пожежами вночі над його землею, та вічно б красувався над світом отой найкращий твір його народу — залитий сонцем Дніпрогес.

Заводські ополченці, що разом з бійцями займають тут оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, чистять гвинтівки. Багато тут робітничої молоді, сміливої, тямковитої, але ще більше літніх робітників, у яких вдома сім’ї, діти чи й онуки. Робітники хоч і з гвинтівками, проте мало схожі на вояків, вони й тут, на кряжах, залишаються більше людьми праці, тими, хто ще вночі стояв біля мартенів і для кого нема ніякої радості в тому, що вони змушені були кинути верстати, домни, крани і взяти зброю до рук.

Духнович, прокинувшись, лежить горілиць, дивиться в небо. Потім озивається до Степури:

— Тебе не дивує, що небо голубе?

— А яким же йому бути?

— Могло ж воно бути чорним, скажімо.

— Небо — чорне? Пофантазуй.

— Ну, не чорне, то руде чи ще якесь. А то, бач, голубе. Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!

— А що з цим небом роблять, — промовив Богдан, який теж, уже прокинувшись, лежав горілиць, підклавши руки під голову. — Навітьйого запоганили.

— Пригадуєте, хлопці, картини Васильківського в харківській галереї? — знов заговорив Духнович, пристрасть якого до малювання була їм добре відома (всі факультетські стінгазети він оформляв). — Ніхто так, як Васильківський, не вмів передавати барву неба. «Небесний» Васильківський — так і звали його. І тут ось небо справді як на степових його акварелях…

Далеко було зараз від них усе те — Харків, картинна галерея, яку вони не раз відвідували, і Васильківський з його незрівнянним степовим небом. Розкидало, розметало у вировищі війни молодий їхній студбат. Нові люди довкола, нові номери підрозділів, тільки чорні медальйони й кишенях іще студбатівські.

— Скільки з нас уже ніколи не повернуться до університетських аудиторій, — зітхнув Степура. — Вибув навіки Мороз. І Славка Лагутін. І Підмогильний…

— І наш невгамовний Дробаха, — додав Духнович, — такий співун, задирака, розбійник…

Почали згадувати тих, що зостались з комісаром Лещенком на Росі в боях, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим полком десь там воює, на Київському напрямі.

— Це нам пощастило, що ми з ним починали, — сказав Колосовський. — Не уявляю собі кращого комісара для нашого студбдту…

— А як він палив наші паспорти у вагоні, — пригадав Степура. — Вогнищем паспортів і матрикулів освітлена наша ніч випускна.

— А може, хлопці, ми й справді ідеалісти, як каже Лимар? — промовив раптом Духнович, мовби борючись з якимись своїми сумнівами. — Може, більшість воює лише в силу необхідності, чи з принуки, чи з інстинкту самозбереження — і все?

— Тоді треба вважати ідеалістами всіх оцих, — підводячись, кинув Богдан на гурти народних ополченців, що видніли по кряжу. — Як і ми, прийшли вони сюди з власної волі, з власного бажання.

— Бо все це, — додав Степура, — їм, як і нам, життєво необхідне, все дороге їм тут — від споруд Дніпрогесу до оцього будяка…

— Будяк, він теж недаром на світі живе, — кинув мимохідь розвалькуватий дядько-ополченець. — Будяк у степу як барометр, він погоду віщує: якщо колеться — буде сонячно, не колеться — жди дощу…

Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.

— Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мій будячок, хоч не красивий, зате колючий…

— Чому не красивий? — заперечив Степура. — Мов козак у малиновій шапці…

— Ось ви скажіть таке мені, хлопці, — заговорив серйозним тоном Духнович. — Чи в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмірна прив’язаність до свого краю, до певного місця на планеті, тобто до своєї землі, — якість, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не стане все це предметом вивчення лише таких наук, скажімо, як етнографія, краєзнавство?

— Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людині, — пробубнів Степура, — як і любов до матері, це ніколи не зникне.

— Та я, звичайно, й не хотів би, щоб це почуття зникло, — ти не розумій мене так, — сказав Духнович. — Є речі, без яких душа людська стала б справді безбарвною і убогою. Але все ж — скільки тисячоліть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степів?

Неподалік проходила група бійців з водою від Дніпра, і Богдан, загледівши серед них Васю-танкіста, погукав його:

— Завертай до нас.

Цей з обпаленою щокою Вася, єдиний з госпітальних Богданових товаришів, потрапив сюди, потрапив хоча й без танка, але з думкою про нього.

Окликнутий Богданом, танкіст уже й далі не пішов, затримався тут.

— Кого напоїти, студенти? — він простяг Богданові погнуте відро, в якому ще бовталась на дні вода. Хлопці стали по черзі пити з відра нахильці.

— А це ось ще один з вашого брата, теж майже студент, — вказав танкіст на блідолицого, в білій вишитій сорочці ополченця, що стояв трохи осторонь, ніяково усміхаючись. — Вчитель тутешній, хортицький, він Київський університет кінчав.

— Голобородько, — чемно назвався вчитель, підійшовши ближче, і на запитання Духновича, хто ж він за фахом, відповів: — Мовник. А ви?

— Ми колишні історики.

— Чому колишні?

— Ну, може, й майбутні. Бо зараз поки що, замість істориків, мовників, поетів, — Духнович іронічно глянув на Степуру, — ми всі тут тільки — активні багнети.

— Це правда, — сказав учитель неголосно.

Був він середнього віку, з привітним обличчям і одягнутий так, ніби збирався не в бої, а на вчительську конференцію, одну з тих традиційних конференцій, що саме проходили б у цей час: в новій кепці, в чистій з відкладним комірцем сорочці, в сірому новому костюмі, нещадно перетягнутому зверху патронташем.

— Які степи! — в захваті промовив Вася-танкіст, присівши зверху на бруствер і озираючи місцевість. — Ось де нам треба було танкодроми робити!

— Колись у цих степах дикі тури водились, — лагідно пояснив йому вчитель.

Танкіста одразу взяла цікавість;

— Що за тури?

— Тур — це предок свійського бика, вільний житель степів. Останній тур, як свідчать літописи, загинув на початку сімнадцятого сторіччя.

— Славний край, нічого не скажеш, — задивився в степ Вася-танкіст. — Тільки чому ж противника ні слуху ні духу? Розвідка, правда, нікудишня. У нас, танкістів, за таку розвідку по шиї дають, і хіба й не слід, як вважаєш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж?

Богдан дивився на нього з посмішкою. Йому подобався цей хлопець. Малий, коренастий, віком майже підліток, а вже зсутулений у плечах, наче зсутулило його від довгого сидіння в танку. Обличчя землисте, з шрамами від опіків, а очі світлі, широко посаджені, бешкетні, — так і жди від нього якоїсь витівки. Богдан ще з госпіталю знає, що родом Вася саратовський, перед тим як піти в армію, вчився на Уралі в автодорожному технікумі, а службу відбував на кордоні і вже з перших днів війни брав участь у танкових боях. Він і зараз не втрачав надії, що рано чи пізно пересяде «з лопати на танк».

— Це правда, що ваша Хортиця, — звернувся він до вчителя, — була колись столицею запорозьких козаків?

— Була якийсь час.

— Так ті жвоювали! А ми що — не тієї кості? Пороху не зосталося в порохівницях? Віддати їм усе оце… Заводи он ще працюють. Дніпрогес на ходу. Це ж по цих дротах струм іще йде, — показав він на щоглу з товстими дротами неподалік. — Високовольтна річ!

— У нас тут усе високовольтне, — підкинув із сусіднього окопу роботяга. — Зайдеш до їдальні пообідати, то навіть біля буфету почуєш: «Сто грам «високовольтної», будь ласка».

— Що ж воно за «високовольтна»?

— П’ятдесят шість градусів міцності, і ніяк не менше.

— Здорово, — прицмокнув язиком танкіст. — А пам’ятаєш, Богдане, козака Дудку, що з нами в палаті лежав? — обернувся він до Богдана. — На шостий день після операції сто грам уже забажав, і молодиця, каже, приснилася. Ох, Дудка, сміх один! Як почне витівати, вся палата регоче, аж шви на хлопцях тріскаються!

За розмовами, за жартами минув цей день.

Вночі кілька підрозділів було знято з кряжів, і командири, кваплячи, повели їх кудись на нове місце. Спершу гадали, що перекидають їх на Хортицю, бо дійшли чутки, що острів уже захоплений ворожим десантом: там — чути було — весь час іде бій. Але, здається, не на Хортицю їх ведуть.

Ідуть через селища правого берега, де все потопає в садках і лише дахи будиночків поблискують під місяцем черепицею. Не тримаючись доріг, бредуть навпростець, і тріщать під ногами бійців повалені паркани, палісадники, квітники, толочаться виплекані робітничими руками кущі винограду з лапатим росяним листям і важкими холодними гронами плодів. Час від часу зупиняються в садках, і командир їхньої роти старший лейтенант Лук’янов, підкликавши Колосовського, як тутешнього, починає радитися з ним, і Богданові соромно, що він не впізнає цих місць: почуває, що вони знайомі, але не впізнає, — чи так розрослися запорізькі садки за останні роки та набудувалися нові селища, чи воєнна ця ніч усе так змістила, змінила, переплутала. І роса, і блиск яблунь між листям, і запах квітів нічних — все було якимось напівфантастичним, причаєним, тривожним і відгукувалось болем в душі.

Доки вони там звіряють з картою місцевість, Степура стоїть між деревами і слухає, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах, а в нічному небі гудуть літаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цією землею — землею росяних садків, і гідроспоруд, і нових робітничих селищ, а земля під ними відкрита для ударів, для всіх їхніх пекельних бомбових вантажів, вона протистоїть бомбам лише своєю нічною красою, лише яблуками, що поблискують між гіллям, та ніжними пахощами любистків, фіалок, м’яти. «Красою проти війни, — думає Степура, — ні, цього не досить. Тут ще потрібна сталь, безжальність і жадоба винищення їх, потрібні проти них сталеві дощі-урагани, що могли б прикрити, відстояти це все». Ніч світла, висока. Насторожилась садками безшелесними, прислухається до чогось.

Для пісень дівочих, для чарів закоханих була ця тиха заворожлива ніч придніпровська. Не чути зараз пісень, війна владарює садками. Хтось труснув поблизу гілку, і яблука гупають на землю, мов ядра. Під другим деревом чиїсь руки шарудять між листям і зривають яблука разом з листям, вгризаються в них, аж чвиркає соком. А Степура не рве, чомусь боїться зірвати, стоїть і дивиться на облите місяцем дерево, що поблискує над ним правічною ряснотою плодів.

— Рвіть, — чує він біля себе тихий доброзичливий голос. — Чого ви не рвете? Це вчитель Голобородько.

— А то ось, прошу, візьміть мого, покуштуйте. Добувши з пазухи яблуко, він подає Степурі., і цей, перш ніж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно пахло всіма садками цього краю, всією мирною сонячною довоєнною дійсністю… А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують, хтось нещадно нагинає гілку, його застерігають:

— Обережніше, відчахнеш!

— Не відчахну!

І одразу ж чути тріск, гупають яблука, їх збирають, а до дерева вже набігли інші, опали, трусять…

— Гріх Адамів починався біля такого дерева, — гірко пожартував Степура до вчителя.

— Справді, як ми трощимо ці садки, — з жалем сказав учитель. — Як знецінилась раптом праця людська. Знаєте, тут же кожен з робітників ще й садівник, і квітникар, і виноградар.

— В мене батько теж садівник, городник.

— Я чув, що ви — поет. Це правда? Коли я вчився в КДУ, були в мене друзі — чудові молоді поети Гнат і Леонід. Скільки наших Шекспірів і Чехових ми втратимо під це лихоліття, винахідників, талантів народних… — І після паузи провадив далі: — Звичайно, кому хочеться вмирати, кожен хотів би вижити, але якщо вижити, то тільки для нашого життя, а не для того, щоб бути рабом у чужинців. Ви чули, яку вони комедію розіграли у Ровно?

— Не чув.

— Привезли у своєму обозі якогось Вишиваного, покидька, жалюгідного претендента в гетьмани…

— Знаємо ціну таким штукам. По чехах, поляках, по народах Європи видно, що з ними робить фашизм. Це ж саме, або ще й гірше, несе він нам.

Знов їх кудись ведуть. В будиночках селища розгардіяш, плачі, двері порозчинювано навстіж, в руках у людей вузли, — там, видно, збираються в евакуацію. Туча якась виникає над бійцями, заступивши місяць. Туча — то дуб, крислатий, могутній. Розкинувся віттям у всі боки — кілька взводів бійців могли б від зливи або від спеки сховатись під ним.

— Це козацький дуб, — пояснює вчитель Степурі. — Понад сімсот років йому. Ми ще цієї весни ходили до нього на екскурсію з школярами. Колись Тарас Григорович у затінку цього дуба спочивав. Скільки тут молоді у свята збиралось! Колгоспні зборивлітку теж були не в клубі, а під цим дубом.

Стоїть велетень, не шелесне. Століття вистояв, чув голос битв далеких, чув гомін Січі, дзенькіт шабель козацьких. З століття в століття все шумів на вітрах, все вигонивсь незламно вгору, розроставсь.

Бійці з-під касок позирають на нього. Сила, могуття. Такого ніякій бурінезломити, такому й блискавка не страшна.

І знову йдуть далі, петляючи по селищу, плутаючись у виноградних лозах, спотикаючись по ядрах яблук, що встеляють цю багатющу землю.

Зненацька над садками спалахнула ракета, одна, друга, стало чути віддаленустрільбу.

Перебігаючи табуном через дорогу, зустріли групу цивільних, що, як виявилось, були працівниками місцевого райкому партії, з ними також командир винищувального батальйону.

— Ворог близько, — попередиввін. — Танки щойно обстріляли вантажне автонаших розвідників, ми посилали їх по дніпропетровській дорозі. Машину розбито снарядом, а людейчастина вернулась.

В цих же садках почали квапливо займати оборону. Степура одразу взявся копати ячейку, рубаючи саперною лопатою м’язисте яблуневе коріння. Важко було рубати. Степура чув, як болить корінню від кожного його удару.

Ще не встигли окопатися тут, як їх уже підняли і бігцем повели в інше місце, де теж садки й виноградники, і лопатки їхні вже крешуть по іншому живому корінню.

Ракета щораз ближче, стрільбалункіше. Неподалік від них за садками чути гуркіт тривожний, гуркіт, що просувається в бік Дніпра.

— Там уже танки проходять!

— Не танки — танкетки…

— Один чорт!

— КурсантКолосовський,— почувсяз-поміж дерев голос командира роти. — Візьміть групу добровольців і розвідайте, що за гул…

В групі Колосовського — Степура, Вася-танкіст, вчитель-ополченець, ще кілька бійців і ополченців.

Перебігши через подвір’я, через городи, вони опинилися в якомусь скверику з підстриженими кущами, з доріжками, притрушеними піском. Ракети вже розсипаються зовсім близько, летючі разки трасуючих куль пересновують темряву скверу, трощать десь поблизу скло вікон, черепицю, оббивають листя з дерев, і воно, як під час граду, з гіллячками сиплеться на розвідників.

Колосовський наказав лягти, пробиратись далі поповзом, ближче до гуркоту, до ракет. Кущі туї дурманливо пахли, пісок шелестів.

— Хтось он стоїть між деревами, — штовхнув Степуру незнайомий боєць. Степура приник до землі.

Справді, між деревами бовваніла чиясь постать. Трасуючі кулі, пронизуючи сквер, летіли нарівні з нею, а вона стояла, не падала.

— Та то ж Ленін! — тихо вигукнув учитель, що лежав попереду Степури.

Вони швидко поповзли туди, де виднілася постать. Так, це був Ленін. Скромний бронзовий Ленін на високій клумбі робітничого селища.

Гаряче дихаючи, бійці підповзли аж до монумента і залягли біля нього щільним півколом. Ракетами його освітлюють, а він стоїть. З кулеметів по ньому — аж кулі плавляться, а він не зворухне.

Мить передихнувши біля нього, бійці поправили каски, поповзли далі вперед. На гул, на світло ракетне, що все ближче розпліскується над ними, під вихровище куль, що хвиськають, сичать назустріч.

Недалеко від Степури хтось ойкнув злегка, ніби зітхнув. Степура підповз до нього. Вчитель Голобородько. Сорочка вишивана темніє, береться гарячою кров’ю. Нахилився, чи дихає, але той уже не дихав, і тільки потом та яблуками від нього пахло: яблук була в нього повна пазуха.

 42

Дніпрогес працює.

Безперервний рівномірний гул стоїть у машинному залі. Від роботи турбін все приміщення злегка двигтить; і могутні лапаті генератори, що вишикувались один за одним через зал, сповнені внутрішнього потужного гулу.

Машинний зал повен сонця. Тут поруч живуть зелені пальми і оливково-сріблясті багатотонні генератори, поміж якими господарем походжає людина. Відтоді, як пущено першу турбіну, і до сьогодні не перестають крутитись вали, не перестає вироблятися струм. Ритм і розгін тут взято ніби на вічність.

Вище машинного залу — пульт головного управління, світле, напівкругле приміщення з вікнами в усі сторони світу.

Як і вчора, як і позавчора, як рік і два тому, стоїть на вахті біля щитів черговий інженер-енергетик, звично стежачи за роботою приладів, підтримуючи зв’язок з тими, хто віддалений від нього степовими відстанями і хто протягом років одержує звідси по дротах енергію Дніпра.

Приймаючи після нічної зміни вахту, інженер виявив, що все тут гаразд, принаймні він так визнав, хоч, розписуючись у вахтенному журналі, він, як і його попередник, що стояв тут, обидва виразно чули кулеметну стрільбу десь на околиці Четвертого селища, чули, як рветься шрапнель уже над Дніпрогесом.

Інженер, що заступив оце на вахту, — високий, прихоплений сивизною, з худорлявим обличчям аскета — був із когорти кадрових робітників Дніпрогесу, з покоління тих людей, для яких ця споруда на Дніпрі була їхньою комсомольською молодістю, і мужньою зрілістю, і найбільшою гордістю їхнього життя. Босим підлітком-грабарем прийшов він сюди із села, ламав дніпровський камінь, місив бетон, тут і вчився, а тепер стоїть інженером на пульті, і давно вже його ніхто не називає Ваньком, давно вже він тут для всіх Іван Артемович.

Вночі він відправив сім’ю в евакуацію. Разом з сім’ями інших дніпрогесівців дружина його з вузлами та дітьми тепер уже на лівому березі, сьогодні ж ешелон їхній відправиться на схід, піде невідомим маршрутом — Іван Артемович тільки приблизно знає, що ешелон піде кудись на Північний Кавказ. Де їх розшукувати? Домовились так: дніпрогесівки їхні там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцію, по черзі вартуватимуть вдень і вночі під станційним дзвінком, щоб не пропустити своїх, останнього запорізького ешелону…

Вся ніч минула в шарварку, в плачах, діти краяли душу своїм розпачливим криком, чуючи, як кулі б’ють по черепиці будинків, бачачи — вперше в житті — над садками моторошне світло чужих ракет.

Проводжаючи своїх, Іван Артемович не встиг поголитись, заріс, чує долонею тепер колючу щетину на щоці, і це дратує його: не годиться в такому вигляді з’являтись на вахту.

Монтери, збившись біля вікон, що виходять на Хортицю, обговорюють кимось принесену чутку, що німці нібито вже в Нікополі, вдерлись зненацька, захопили й міліцію, і НКВД, і міськком, що саме засідав, обговорював заходи по зміцненню оборони міста.

— Хто це може знати? Де той Нікополь? — сердиться на ці розмови інженер.

Як комуніст, він вважає, що не личить піддаватися таким чуткам, він вважає своїм обов’язком заспокоювати людей, домагатись, щоб тривога не заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Дніпрогесом, над цілим краєм, вона не повинна дістати право доступу сюди, на пульт. Людина тут має бути спокійна, як оті прилади, що не знають відхилень, як оті сигнали, що суворо й виразно спалахують різнобарвними вогниками лампочок на чорних панелях.

Тут тільки стеж, щоб не було аварій.

Серйозних аварій Дніпрогес не знав відтоді, як його збудовано, відтоді, як станція виросла на оцих надійних гранітах Дніпра. Багато гідростанцій бачив Іван Артемович, у Франції був у відрядженні, але такої, як ця, нема другої на світі. Красуня! Серед південної природи, в садках уся, абрикоси навесні зустрічають тебе білим цвітом, коли йдеш на зміну, і з вікон станції теж видно всюди садки. Весною найбільше помічаєш, як багато тут плодових насаджень: ще листя нема на деревах, а вишні та абрикоси вже забіліли своїм цвітом по яругах, підгір’ях, на місцях колишніх смітників та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили дніпровська вода. По-різному вона себе тут виявлає. Де пласт води тонкий, там вона ллється з греблі, як білосніжне, щойно виткане мереживо, стікає рівно, ласкаво, а де рине могутній натиск весняних вод, де сотні тонн води падає водночас, там вона летить блискавично, обвалюється важко, мов розплавлений метал, і внизу вибухає з гуркотом грізним, глибинним. Під час повені, коли скидають зайві води, все тут реве лев’ячим ревом, шум могутній стоїть наокіл, а в нижньому б’єфі, падаючи з греблі, бушує біла буря весняних вод, навкруги в повітрі здіймається сяюча курява розбитої в пилюку, в проміння води! Ніби розщепилася вода, все перейшло в енергію, в світло. Гуркіт, райдужна курява збунтованої води і твоє відчуття, що все це ти можеш приборкати, обернути користю для людей…

Потім з’явилися чорні величезні штори в приміщенні пульта, з’явилися штори і в машинному залі — на всю скляну стіну еркера, і вже тими шторами-запиналами вони на цілу ніч стали одгороджуватись від зоряного неба, від Дніпра, від лиховісного гулу чужих літаків у небі. Потім чули далекі вибухи, схожі на ті, що долинають сюди, коли рвуть каміння десь унизу, на далеких кар’єрах. Але то не були кар’єри, то вже падали бомби. Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Дніпрі, і ударом повітряної хвилі так обдало Дніпрогес, що скло їхнього величного еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер бомблять потойбічні заводи, налітають майже щоночі.

Днів десять перед цим відступали через греблю війська десь з-під Одеси, ті, що уникли там оточення. Пройшли, і не стало. А тут життя продовжується, кожен залишається на своєму посту, працює Дніпро, і не вщухає вічний вітер турбінних валів.

День за днем проходили через греблю закіптюжені війська, підводи з біженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись, рухалося через дніпрогесівську греблю на схід, і корови тужливо ревіли, бредучи повз блискучі вітрини соцміста…

Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, і кілька днів уже нишпорять по Дніпрогесу команди мінерів на чолі з полковником, приглядаються, про деякі речі полковник розпитує робітників і його, Івана Артемовича.

— Принцип у нас такий, — говорив йому полковник, — якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час війни. Вивести з ладу, а не знищувати навічно, — і пояснював, як це він собі уявляє: — Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з підшипників. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рік.

«Отже, через рік повернемось, — подумав інженер. — Це він хотів сказати».

Проте інженерові в думці все ж не вкладалось, що й тут може дійти до руйнувань. І ці команди мінерів, І ота стрільба за селищем, і. від’їзд сім’ї цієї ночі — все це здається Івану Артемовичу якимось недійсним, примарним, таким, що не похитне Дніпрогесу й того ритму, яким він живе.

Щоразу, коли Іван Артемович приходить сюди й затупає на вахту, почуває себе тут у своїй електричній фортеці певніше й безпечніше, ніж будь-де. Ніде, певне, людина не усвідомлює так свою силу, як тут, на пульті. Коли інженер заступає на чергування, він на всю зміну стає мовби електричним володарем цього краю, бо його волі на цей час підкоряються і Дніпро з його титанічною силою, і робота потужних агрегатів, і лінії електропередач, що йдуть на сотні кілометрів звідси. Ті, хто звик бачити Івана Артемовича скромним рибалкою на Дніпрі, хто зустрічає його у вихідні десь аж у плавнях на моторці, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не впізнали б його, коли він одягає на себе синю робочу блузу і стає до щитів. Півколом біля нього — чорні панелі з приладами на них, різнобарвно змигують на щитах світлові сигнали, автоматичні пристрої самі ведуть записи на паперових стрічках — одні записують температуру, інші напругу, чистоту, і все це сходиться до нього. Тут зовсім інший вираз з’являється на обличчі Івана Артемовича; розписавшись за долю Дніпрогесу у вахтенному журналі, він починав жити іншим життям, завжди напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримій реальності всі, кого він постачає, — рудники Криворіжжя, і металургійні заводи Придніпров’я, і далекі шахти Донбасу, і безліч колгоспних токів у степах, що цілими ночами працюють на його струмі, при його світлі. З тими далекими забирачами енергії у дніпрогесівців завжди контакт, з ними Іван Артемович зв’язаний невіддільно, і важко йому уявити, що зв’язки ці можуть раптом порушитись, обірватись і весь край погасне.

В глибині селища все виразніше чути стрілянину, з Хортиці гухкає в степ артилерія. Добре б’є, може, ще віджене і становище стабілізується.

— Іване Артемовичу!

Ліда, білява, серйозна не по літах дівчина-практикантка, кличе його до телефону. Він підходить до столика, бере трубку.

— Черговий по щиту слухає.

— МИ — КРИВИЙ РІГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВІДКЛЮЧІТЬ НАС!!!

Одна з найбільших підстанцій, що її живить Дніпрогес своїм струмом, вимагає відключити її, умертвити одним ударом. Він чує, як кров приливає, б’є йому в скроні. Відключіть, відключіть!... Щоб відключити — досить повернути вимикач. Очужілий, ворожий сам собі, інженер підходить до щита, кладе руку на чорний ебонітовий ключ вимикача… Треба зробити один рух, але йому тяжко, і страшно, і ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!

Ліда, підскочивши, вирячилась на нього, як на божевільного.

— Іване Артемовичу! Що ви хочете?

— Відійди.

Посірілий з лиця, він рвучко повертає ключ вимикача.

— Що ви робите? — скрикує Ліда, кидаючись до нього так, що, здавалось, очі йому зараз видере.

І в цю мить знову дзвінок. Хто це ще? Інженер приклав трубку до вуха.

— Щит слухає.

— МИ — ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПІДСТАНЦІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ! НЕГАЙНО ВІДКЛЮЧАЙТЕ НАС!!!

Погляд інженера знов на щиті. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним потом, він повільно йде, зупиняється проти панелі приладів, і рука його раптом ще лютіше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стіл, в нестямі стискає кулачки…

— Ви їх самі… Ви їх вбиваєте… Весь правий берег відключили…

Він відповідає їй мовчки: «Так, відключаю. Відключаю заводи, що живились нашою силою. Відключаю степи, що ми їх освітлювали ночами. Відрізаю від себе все те життя з нервами, з кров’ю».

Зостається ще лівий берег, що вони його живлять. Лівому потрібен струм — там працюють крани на заводах, іде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього.

З прохідної дзвонить Поля-прибиральниця.

— Іване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столі, вся документація лежить відкрита, в кабінетах розміщаю поранених. Що мені далі робити, скажіть?

— Будь там. Не пускай на територію нікого.

— А поранених?

— Поранених пропускай.

Монтери і Ліда вже товпляться біля вікна, що виходить на лівий.

— Іване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.

Видно грузовики, що під’їжджають з лівого берега аж до виходу з потерни, і постаті бійців, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якісь ящики.

Ліда слідкує за ними в тривозі.

— Що то вони носять?

Іван Артемович знає що. Він знає про це ще з учора. Вибухівку заносять в потерну! Головний інженер та військові підривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що їй сказати, чим відповісти оцій дівчині-практикантці, яка приїхала сюди вчитись мирної праці, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Дніпрогес вибухівкою, від якої разом з розламаним бетоном греблі, може, злетять у повітря й вони, люди останньої зміни?

— Невже це буде, Іване Артемовичу? Невже всьому кінець?

Дівчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрі й червоні від сліз, і він почуває щось схоже на сором перед цією юною практиканткою із заляканими, як у птиці, очима, сором за все те, що діється навкруги, поглинаючи її сподівання, плани, майбутнє.

— Тобі тут більше нічого робити, Лідо. Відправляйся на лівий.

— А ви?

— Нам ще треба.

— Чому — треба? Чому?

— Чому та чому! — сердиться один з монтерів. — Ми — комуністи, ось чому. Ми підемо звідси останніми.

— А мене першою? — захлипала дівчина. — Не піду, не можу, я буду з вами!

Інженера лютить її впертість.

— Тобі сказано відправляйсь!

— Не кричіть! Я маю право… Я практикантка!

— Кінчилася твоя практика.

Вона плаче ще дужче.

— Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Дніпрогесу?

— Цить! Не побачиш ти його смерті! — гримнув Іван Артемович, втрачаючи самовладання. — Іди! Геть звідси!

У двері вона вже вийти не може. По дверях уже б’ють снайпери. Вхопивши дівчину за плече, інженер підвів її до ліфта, сердито штовхнув у кліть, брязнув за нею залізними дверима. Крізь металеву сітку він ще раз побачив заплакане, скривлене болем її обличчя, перш ніж воно з кліттю провалилося вниз.

Коли він повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звісткою:

— На Хортиці німці!

Він кинувся до південного вікна. Те, що він побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячіння: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельці, повільно спускаються по схилах острова вниз до Дніпра, до розкиданих над рікою будиночків. Звідти їм уже видно весь Дніпрогес. Вони вже поганять славну споруду дніпровську своїм завойовницьким оком, вже, певне, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, діючий, рідний Дніпрогес і лави наступаючих фашистів перед ним — від цього можна було збожеволіти. Отже, все те, значить, реальність: і прорив бронетанкових їхніх авангардів, і зненацька захоплений Нікополь, і десанти… Були перед цим ночі тривог, аеростати в небі, бомби падали в воду аванкамери, і дружину відправив, але аж до цієї миті жевріла в серці надія, що все це якось не торкнеться Дніпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. І ось тепер, дивлячись на отих, що топчуть своїми чобітьми священну землю Хортиці, на власні очі побачивши фашистів з вікна Дніпрогесу, інженер відчув, як і в ньому самому вже прокидається руйнівник, росте жорстока готовність хоч цієї ж миті висадити в повітря все, що будував, що протягом років було красою і славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається гребля! Хай купа руїн залишиться тут від усього, аби тільки їм не дісталось!

Інженер кличе з собою монтерів, і, відійшовши від вікна, вони вже радяться про те, чим закінчать цю свою останню погибельну вахту.

 43

Важка залізна брама відчинена навстіж, кров запеклась на бетонованій доріжці, що веде на територію Дніпрогесу. Дніпрогесівська територія, ця свята святих, куди раніш без дозволу не міг ступити ніхто сторонній, тепер відкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свіжі рани, кров, бинти — це зараз єдині перепустки, на які зважає начальниця прохідної тьотя Поля. Директор сказав: сиди — і от сидить, стереже. Пропустить поранених, пильно придивляючись, чи нема між ними, закривавленими, здорового дезертира, гукне їм: «Отам у садках розташовуйтесь», — а сама знов займає місце на посту біля вікна бюро перепусток, там, де сиділи раніш караульні начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в чорнильниці, ще не використані шорсткі книжки перепусток лежать на столі з корінцями, простроченими, як на швейній машинці. Вперше сіла вона за цей стіл. І руки її, грубі, великі, що потріскались від роботи, що знали тільки ганчір’я мокре, щітки та відра з помиями, тепер на столі, на порожніх, незаповнених перепустках лежать владно.

Поля, Поля-прибиральниця… Як назвали так, коли була молодою, так і осталась для всіх на Дніпрогесі з дівочим ім’ям, хоч давно вже минув той вік, коли могли так називати. Для всіх зосталася тут по імені, мовби дівчиною-дніпрогесівкою, хоча вона вже мати дорослого сина, студента авіатехнікуму, якого позавчора проводжала до армії. Одинока тепер. З самого ранку на прохідній, на посту, з польським карабіном, з якого не вміє стріляти, серед документів, що їх позалишали хлопці з секретної частини, подавшись туди, на виселок, де бій, де з ночі не вщухає стрілянина.

Волею подій поставлена Поля ось тут на воротях Дніпрогесу. Сидить над нікому вже не потрібними перепустками, прислухається до віддалених звуків стрілянини в робітничому селищі. Сірі очі великі, обличчя широке, суворе, в ранніх зморшках — не дуже багато посмішок знало, зате від плачів кривилось не раз. Всяко бувало в житті: було і кривджено її, було й премійовано, але все це тепер кудись відійшло, коли її отут залишено, ніби саму на варті Дніпрогесу: стій, стережи. Сама тут тепер і за НКВД, і за дирекцію. Хоч малописьменна жінка, а так ясно їй видно зараз, що було добре в житті і що не гаразд. Гарно уміли будувати, ночами з музикою приходили сюди із заводів робітники помагати дніпрогесівцям, і цілі ночі кипіла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його від весняної повені, не боячись ніяких простуд, не жаліючи себе! І ось він вигнався над дикими скелями, їхній Дніпрогес. Щоліта екскурсії ішли сюди потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де біля самих трансформаторів яблука наливаються, де червоні троянди ціле літо буйно горять серед чорного лісу металевих конструкцій. Тепер там уже хвиськають кулі, бродять по садках поранені, яких вона туди направляє, б’ють снайпери по вікнах, по дверях, і монтерам, щоб потрапити на відкриту підстанцію, доводиться пробиратись підземними ходами. А на. тому боці до потерни підвозять вантажними машинами вибухівку. Краще б осліпнути, ніж бачити їй, як начиняють вибухівкою греблю Дніпрогесу, ту греблю, де кожна крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де ніби не інженери все планували, а розпланувала усе вона сама…

Вільність якась у природі і чистота — оце Дніпрогес. Навіть птахи його люблять. Ластівки в греблі коло шлюзу, в неприступних місцях під виступами бетону повиліплювали собі гнізда — цілі купи, цілі колонії гнізд. А цієї весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у садках, як інші це люблять, а на самій греблі, на високому крані, кувала, в його залізній гущавині. Невтомна, багато літ накувала Дніпрогесові — що ж, збрехала, виходить, зозуле?

Таке ось лихо їх спіткало тепер. Скільки хвалилися, що битимем ворога на його території, а тепер уже на території Дніпрогесу свищуть кулі, смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, із своєю наукою? Де ваші літаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стікаючи кров’ю, з самої ночі стримують на селищі ворога, доки інші тим часом мінують потерну?

Прохідна вже в крові, в крові поранених бійців, яких вона пропускає на територію.

В другій половині дня поранених стало прибувати ще більше.

Ось двоє ведуть під руки третього, майже волочать його чобітьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очі, а ротом — кров.

— Сюди, сюди його, — вказує Поля, заводячи їх через відкриті ворота на територію, де сади, де затінки. В садку недавно скошено сіно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку. Весь у крові: і груди, й живіт, сяк-так перев’язані якимось простирадлом, що вже набрякло кров’ю і стало як ота червона матерія китайка, що нею на зборах накривали столи.

— Зніміть з мене каску, — просить поранений.

Ремінець каски, видно, давить йому на горло.

Зняли.

Ті, що привели — один якийсь наче підсліпуватий, у щетині рудій, а другий теж у щетині, але чорній, циганській. Обоє сумно стоять над товаришем.

Поранений запитує кволо:

— Що це пахне? Сіно?

Йому, мабуть, дивно, що на Дніпрогесі пахне сіном. Не тільки сіном, а ще й яблуками спілими. Під деревом, де його поклали, стирчать шпичаки скошеного бур’яну і яблука, нападавши, густо лежать на стернищі. Біля плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на стернину, скипілося соком. Пахучі, теплі, нагріті сонцем яблука, вони тут сповнюють пахощами повітря, і поранений, певне ж, чує, як вони пахнуть йому після пороху, толу, газу…

— Пити, — важко хрипить він.

Поля кинулась до прохідної, там у неї ще є вода, але один з тих, що привів пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її:

— Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Він назвав її тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього:

— Хто ж ти, що знаєш мене?

— Колосовського пам’ятаєте? Я його син…

— Невже це ти… як пак тебе… Богдан? Нізащо б не впізнала.

— А вас я одразу впізнав. Ви все — така ж.

Син Колосовського. Так, це він. І сухим блиском карих очей, і довгобразим обличчям, і всією вояцькою вродженою ставністю він справді нагадує батька, того червоного командира, що його всі тут знали на Дніпрогесі і якого було потім забрано. Коли той бравий вусатий Колосовський проводив, бувало, навчання із своїм дніпрогесівським полком, вона пам’ятає, що біля червоноармійців все, було, крутиться смагляве командирове хлоп’я, що так і росло біля полку. Чи давно хлоп’ям бігало, а тепер ось високий юнак стоїть перед нею, защетинений, до чорноти прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюці, в крові, а рука з міцним волохатим зап’ястям тримає важкий — наш уже — автомат, що їх рідко в кого іще й побачиш. Перед тим як піти, молодий Колосовський нахилився над пораненим, а коли підвівсь, то в очах його було блискучо від сліз.

— Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю… Найкращого товариша вам залишаю…

Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищі, як він уже був з товаришем коло прохідної, а далі подалися обидва до задимлених боєм садків.

— Пити, пити, — знов хрипить поранений і крутить головою так, наче все душить його той ремінець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на сонці.

— Не можна тобі пити, голубе…

— Усе вже можна, — стогне він тяжко. — Вогнем все горить у мені…

Богатирського здоров’я, видно, хлопець. Кров дзюрить з нього, як із вола, життя з нього витікає, а він живе. Нутрощі всі йому порвано, груди порвані, а серце могутнє б’ється, не хоче вмирати. Хрипить, хапає ротом повітря. Помутнілі очі блукають десь угорі, де над садками здіймається залізо металоконструкцій, об нього дзвінко вицокують кулі, і білим череп’ям обсипаються розбиті чашки ізоляторів.

Рука пораненого, помацавши на животі, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку.

— Візьміть ось…

Поля догадалась: оце він і є, медальйон смерті, — вона чула про них; невміло відкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрій Минович.

Вона не дочитала. Її вже настирливо кликав до себе з прохідної дзвінок телефону.

— Ти що, оглухла там? — почула в трубці голос чергового інженера. — Кидай пост і бігом сюди.

— А документація?

— К чорту твою документацію!

— А поранених?

— Їх теж направляй сюди.

— До греблі?

— Та ти що, нічого не бачиш? По греблі він уже міни кладе. Потерною відступатимем. Поспіши, не ждатимем!

Вона чула, як інженер кинув трубку.

Оце ж тобі… Мінами вже ворог б’є по Дніпрогесу… пост наказано залишати… Мовби тільки аж тепер збагнула Поля всю ступінь небезпеки. Мерщій хапати вузол і бігти! Вузол її в кутку. Вранці прихопила на роботу з собою, щоб усе було тут, напохваті, коли доведеться зніматись в евакуацію. А що з оцими паперами, купами перепусток незаповнених! І в кабінетах шафи набиті паперами, що їх начальство називало поважним словом «документація», — куди все це?

Ні, так цього вона не може залишити.

Вхопила свій вузол — величезний напірник, напханий всякими домашніми речами, витрусила з нього все, навіть ковдру з клаптиків, що сама пошила, — ніяке ганчір’я тепер не дороге! Натомість похапцем стала напихати в напірник папки, книжки ордерів, папери жужмом… Ніколи не думала, що папір такий важкий, ледве підняла цей напірник-канцелярію, а чорнильницю, щоб тим не дісталася, змахнула рукою зі столу, аж бризки чорнила заляпали стіну.

В садку поранених вже не було, тільки цей, Степура Андрій Минович, як і раніш, лежав на своєму місці, весь підпливши кров’ю.

— Що ж мені з тобою, голубе, робити? — ступила вона до нього. — Як тебе заберу?

І враз одсахнулась. Заспокоєний перед нею лежав. Очі прикриті, спраглі губи вже не просять води. Полі стиснулось серце: чому вона його не напоїла дніпровою хоч наостанку. Хто ж поховає тебе тут, голубе? Садки будуть тобі наші запорізькі шелестіти, Дніпро шумітиме, та Дніпрогес буде тобі пам’ятником!

 44

З селища наближалася стрілянина, насувався якийсь гуркіт, і за мить між садками вже блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева, він продирався в напрямі відкритої підстанції, підминав під себе клумби, квітучі троянди, обірвані дроти.

Задихана, перехняблена під вагою напірника, Поля бігла вниз, до потерни, і було їй уже нічого не страшно, не згиналась під кулями, захищена від них лише бурдюками свого надвоє мовби розділеного напірника, що все з’їжджав їй на голову і сам підштовхував Полю вниз по крутосхилу. Кулі б’ють, ляскають, залізний град дроботить по ізоляторах, по металу щогл.

Внизу біля входу до потерни вже зібралися всі, кого тут застало нещастя: інженер, монтери, поранені бійці.

Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася коло них і скинула з себе напірник, то всі жахнулися: напірник ущент порваний кулями — клоччя з нього висить, папери з дірок вилазять.

Іван Артемович насупивсь:

— На біса волокла ще цю канцелярію?

— Не залишати ж їм, — сказала Поля і оглянулась туди, звідки прибігла.

Там, на величезній території їхнього Дніпрогесу, в цей час уже розгулювали ворожі танки, трощили садки, розорювали гусеницями клумби. Сюди кулі не залітають. Звідси видно, як ворог обстрілює греблю, кладе міни точно по ній, хоч там ні живої душі. Через греблю вже людям ходу нема, пробиратимуться на лівий через потерну.

Коли стали рушати і Поля знову взялася за свій напірник, до неї підійшов у закривавленій гімнастьорці знайомий лейтенант із спецчастини. Нахилившись над напірником, він порився в ньому серед паперів, потім добув з кишені сірники, черкнув, і за хвилину вся Полина документація, витрушена на землю, вже пойнялася жарким полум’ям.

З усіх документів залишено було тільки один — вахтенний журнал останньої зміни, що його тримав під пахвою черговий інженер Іван Артемович. Так із журналом під пахвою він і вступив у потерну.

Потерна — це кілометровий тунель глибоко під водою у бетонному тілі греблі. Раніше грузовик міг пройти по ній, а зараз, може, так уже начинена вибухівкою, що й людина не пролізе. Вхід до потерни напівзавалений мішками з піском.

— Нащо це? — питають поранені. — Для чого тут ця барикада?

Інженер мовчить. Він знає, що цей завал, ця гора мішків із піском для посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду.

Вогкістю льоху, холодом підземелля війнуло на людей, коли вони стали заглиблюватись в потерну. Вода плющить, як у шахті, товсті кабелі тягнуться по стінах; із стелі звисають, як сталактити, вапнякові бурульки — вимите з бетону фільтруючими водами вапно.

Попереду йдуть групою інженер, лейтенант із спецчастини, монтери. Поля-прибиральниця — за ними, розтягнувшись, сповнюючи стогоном тунель, бредуть поранені. Їх, здається, там безліч. Когось несуть, когось підтримують на ходу, рухаються повільно. Далеко не всі ще тут усвідомлюють небезпечність цього переходу, далеко не всі почувають титанічну темну силу Дніпра, що мільйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує над ними. Ідуть, шкандибають, не квапляться.

«Як повільно! — думає інженер. — А треба бігцем би пробігти цей підводний кілометр! Бо там не ждатимуть, там і нами пожертвують, якщо ворог тільки вдереться на греблю…»

Головінж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Івану Артемовичу — негайно забирати людей і відступати потерною на лівий, — не сказав йому всього, але по тривожній нервовості голосу начальника вахтенний інженер зрозумів, що там уже все вирішено і досить тільки натиснути кнопку. Коли її там натиснуть? Ноги спішать самі, хочеться рвонутися й мчати, але поранені не побіжать, їх не кинеш, і він, обернувшись, тільки вимагає сердито, щоб вони набавили крок.

Котрийсь із поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено:

— Нікуди тепер спішити.

— Є куди.

— Може, скажеш куди? — огризається знову той. Інженерові нічого не залишається, як відкрити їм те, про що поранені навіть і не підозрюють.

— Гребля незабаром буде висаджена в повітря.

Тривожний гомін прокотивсь по тунелю.

— Не може бути!

— Буде.

— Коли?

— Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить!

Після цього навіть поранені гунули жарким натовпом уперед.

Заглиблювались в похмуру тунельну лункість, бачили нависаючі вапнякові сталактити над головами, чули плющання вод, що фільтрувалися крізь бетон. Дедалі тунель ніби вужчав, і, здавалось, ще нижче нависало над ними мокре бетонове склепіння в розводах білих вапнякових плям, що серед гідробудівників звуться «білою смертю». Протягом років «біла смерть» не розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось нависає над нею, давить на цих крокуючих в півтемряві людей всім тягарем приреченого на розшматування бетону. Ідучи, вони відчувають цей тягар, як шахтар відчуває в штреці вагу земних пластів, під якими от-от може затріщати кріплення. І все ж, незважаючи на це, почували в душі, що мусять бути вдячними тим будівникам, які, закладаючи греблю, мовби передбачали вже далеке можливе лихо, яке сьогодні загнало їх сюди, в цей дніпровський підводний тунель.

Чи врятує він їх? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним підводним підземеллям на той бік, де всі свої, чи, може, шнур уже підпалено, і вибух ось-ось стрясоне тунель, розламає _бетон на брили, і безліч тонн дніпровської води, що нависають зараз над ними, розплющать їх, затягнуть у свій темний вир?

— Швидше, товариші! Швидше!

Тунелеві, здавалось, не буде кінця. Здавалось, скільки йтимуть, все буде оця вогкість, вапнякові сталактити, гулка беззвучність склепу, куди не долинає жоден звук верхнього світу. Лункі кроки. Постріли крапель згори. Важке дихання людей і нестерпне чекання щомиті вибуху…

— Стій!

— Що таке?

— Потерна перекрита!

Так, перекрита. Гора ящиків, виникла попереду з темряви, захаращує весь прохід. Ящики з вибухівкою. Підійшли, зупинились. Миша не пролізе, так щільно вони вкладені, ці важезні, начинені толом ящики. Тупик. Мішок. Лобами в тол! І виходу нема. Живі в могилі! Саме так — живими в могилі — відчули себ