Ольга Кобилянська Сліпець

Ольга Кобилянська Сліпець

Ольга Кобилянська

1863 — 1942

Сліпець

 читати в повному обсязі

Я осліп.

Через що якраз — не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.

А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого.

— Ні, — каже він.

— А ти?

— І я ні.По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?

По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали — товариші мої дали мені костур на дальше життя.

І я ходжу по світі.

То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.

Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу — і ні.

Не бачу.

Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю — ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна за милостиню.

Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже тем-на, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!

Сонце…

Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» — а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.

Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця — сліпим воно ніколи не світить.

Потім я потопаю в глибінь своєї душі.

Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.

Схожі записи

  • Ольга Кобилянська Вальс меланхолійнийОльга Кобилянська Вальс меланхолійний Ольга Кобилянська 1863 — 1942 Valse melancolique  читати в повному обсязі Фрагмент Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до […]
  • Ольга Кобилянська ЛюдинаОльга Кобилянська Людина  Ольга Кобилянська 1863 — 1942 Людина  читати в повному обсязі ПОВІСТЬ З ЖІНОЧОГО ЖИТТЯ   Присвячено високоповажній Наталі Кобринській Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es […]
  • Ольга Кобилянська біографія скороченоОльга Кобилянська біографія скорочено  Ольга Кобилянська 1863 — 1942  біографія скорочено Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. […]
  • Ольга Кобилянська ЗемляОльга Кобилянська Земля  Ольга Кобилянська 1863 — 1942  Земля  читати в повному обсязі Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському посвячує авторка     ЧАСТИНА ПЕРША «Еs Ііеgt um uns herum gar mancher […]
  • Ольга Кобилянська СнитьсяОльга Кобилянська Сниться Ольга Кобилянська 1863 — 1942 Сниться  читати в повному обсязі (Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.) Ми ще не в дорозі до повороту; ще […]
Мітки , , , , , , , , , , , . Закладка постійне посилання.