Остап Вишня Дилда читати

Остап Вишня Дилда читати у повному обсязі

Загрузка...

Остап Вишня

Дилда

читати у повному обсязі

шкільна бібліотека

Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.

Прiзвище таке в нього: Дилда.

Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, – отак: круть-круть-круть! – i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:

– Гуртове – чортове!

Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.

Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського громадянина вимагається, – одноосiбник у нас всi громадськi права має.

Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, – ну, й хай собi хазяйнує окремо, – колись зрозумiє, де лiпше, – чи в артiлi, чи в одноосiбному господарствi.Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, – вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:

– А мо’ воно ненадовго?

Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.

Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:

– Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на “недовго”, – як думав Дилда, – а зовсiм навпаки – назавжди.

От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:

– Салимонько!

– Га?

– Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!

– Мо’ сирiвцю внести?

– Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!

– Мо’ десь засвербiло?

– Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! – аж скрикнув Тимiш Iванович Дiiлда. – Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!

Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.

– Салимонько! – раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.

– Га?

– Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!

– Ой! – ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в почви та тодi ще раз:

— Ой!

Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:

– Салимонько, сядь!

– Я вже сидю!

Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.

Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.

Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.

Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:

– Стелись!

Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати… Не спалося.

Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:

– I чого ти не спиш, Тимочко?

– Думаю!

– По що ж ти, Тимочко, думаєш?

– Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!

I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.

Час iшов.

Колгоспи росли, розросталися.

Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв…

Та восени, було, до таких колгоспникiв, – у кого – ой, трудоднiв! – пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:

– Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! – гукав до хазяїна шофер. – Печи пироги та розпишись у квитанцiї!

– Ой, хай тобi щастя! – говорив хазяїн. – Ти поможи хоч вивантажити!

– Допомогти можна!

– А на пироги забiгай, будь ласка!

– I забiгти можна!

Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, – сильно дуже почали болiти.

До непритомiї просто!

Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. – Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!

– Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, – воно як штриконе, – криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам – паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, – штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, – а вона баба тямуща! – казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!

Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, – брало отут – пiд грудьми:

– Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить – гвалт! В очах у мене нiби курка зозуляста – ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося… А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм пiшло-пiшло-пiшло, – звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, – а вона баба тямуща! – казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.

Сильно дуже хворiли Дилди – i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.

Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, – чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю…

Довго тривала така у Дилдiв хвороба.

Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять…

Ну, й що?

А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.

I добре зробили.

1948