Роман Хмари скорочено. Нечуй-Левицький

Роман Хмари скорочено

Одного літнього дня, у місяці липні 183… року, з  міста Тули вийшла купка хлопців. Між ними був вищий од усіх – їх поводатар, Степан  Іванович Воздвиженський. Це були тульські семінаристи. Йшли вони до Києва. Їм були видані гроші на коні, але вони вирішили йти пішки, агроші пропити. Перед ними зявилася чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці. Проти їх стояла  лавра. Київські гори стоять непорушно. Тульські семінаристи пішли прямо  на гору до лаври, до митрополита. Він їх розділив: ті, хто йде до академії; ті, хто в попи. Пообідавши розійшлися на 2 боки. Одні – до лаврської  гостиниці – і жили там, доки митрополит не роздав їм парафій на Україні. Друга половина – на Поділ до академії. Там вони здали екзамен – їх було прийнято до академії (Воздвиженський був серед них).

По розкішних алеях Братського монастиря гуляли студенти з усіх кінців Російського царства. Студенти з України та Білорусії були цифілізованіші, делікатніші. Всі «…говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м’яку розмову українську… В Братськім монастирі… панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди… Све давнє українське лежало десь глибоко під землею…» Незабаром студентів розділили по номерах (по 5-6 чоловік; поміщаючи, їх мішали між собою). Степан Воздвиженський попав у 10-й номер. Разом із ним жили українець, болгарин, серб, грек і архангелець. У номері всі любили чистоту,  а Воздвиженський, здається, і не розумів, що це таке, — вдача його була  деспотична, кожному говорив «ти». Студенти дуже пили того часу, але Воздвиженський пив  більше од усіх. Співали пісні. «Чудовою здалась українська пісня всім студентам з далеких країв, що зроду її не чули!» Степан був дуже богобоязливим, навіть  вночі молився.

Українець, що жив з Воздвиженським – Василь Петрович Дашкович, родом з Черкащини, високий, з темним волоссям та розумним поглядом. Найбільше вподобав Філософію, сам вивчав німецьку мову. Дуже любив чистоту (брав лінійку й вигладжував ковдру, щоб не було ні складочки). Воздвиженський через веселу вдачу й гарний голос подобався паннам і паніям. Почалося тихе студентське життя. Степан вже не вставав вносі молитися, почав чепуритися й прибиратися.

«Київська  академія того часу стояла дуже низько і не давала нічого для мислі. Змість латинського язика уряд завів великоруський. Про український язик ніхто не дбав… Академія випускала тоді… професорів, котрі були темні, як темна ніч… З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух… Давня академія Могили служила сже не Україні,  не українському народові,  а великоруському урядові…».

Одного разу говорили про жінок. Дашкович: «…щоб уміла господарювати, порядок в домі подавать, і щоб уміла українських пісень співати,.. буде коло мене шити й пісню мені співати». Воздвиженський: «…Коло мене жінка буде ходить навшпиньки… А я так читатиму або спатиму, то вона повинна завмерти на той час… Я голова в домі, а вона моя піддана…».

Проти  манастиря була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Він мав двох дочок. Старша – Марти, манша – Степанида. Сухобрус овдовів, і ого дочки хазяйнували в господі. Великий порядок і чистота були в хаті. Марта і Степанида були схожі вдачею: розумні, чепурні й веселі, але уперті. Вони гуляли вкупі, але не було між ними щирої любові. З них вийшли «розумні й хазяйновиті панни, але зате палкі й сердиті». До Сухобруса почали вчащати паничі. Але ніхто не припадав до серця сестрам. Дівчата хотіли вибрати собі женихів не дуже темних купців, бо й самі навчалися  в пансіоні. Вони кожної неділі ходили до церкви. Там їх і примітили Дашкович і Воздвиженський. Студенти давали усім панночкам приізвиська. Сухобрусівен вони звали «пальмами».

Одного разу, у неділю, літнього вечора, була гулянка в Царськім садку. Були там  Марта і Степанида, а також студенти. Тільки сестри пішли у сад, як через паркан перескочило двоє, — вони злякалися й  побігли до хати. А студенти, напившись в одного купця, переплутали стіну й залізли в садок. Вийшов Сухобрус, запросив їх до світлиці. Туди зайшли і дочки. Познайомилися. Степанида мала лице щиро київське, ніс був чисто міщанський. Марта скидалась на сільську молодицю. Дашковичу сподобалася Степанида: «Якп вона тиха! Мов та голубка!» (співає та грає). «Моя суджена», — подумав юнак. Просиділи до ранку. Їх запрошували ще заходити. За обідом батько все хвалив Дашковича, а донькам більше до вподоби був Воздвиженський. З того часу між сестрами почався ще більший нелад.

Відтоді Воздвиженський і Дашкович почали навідуватися до Сухобруса, гуляли з дочками. Сухобрус обіцяв кожній заставить будинок.

Настав останній рік академічного курсу. Воздвиженський почав записуватися в лавру, щоб показати ректорові свою віру. Він став зовсім іншим –  перед професорами гнув спину, низенько кланявся ченцям. Репутація його йшла вгору. Здали іспити митрополиту. Воздвиженський просить у ректора, щоб його  залишили в Києві. «Йому треба було… пограть комедію, частіше ходити до ректорового товариша (протоєрея) і вдавать із себе жениха його старшої дочки… посватав і заручивсь там». Але коли юнак дізнався, що цого залишили в Києві і зробили професором в академії разом з Дашковичем, він покинув увиватися коло неї. Коли ж усі почули про заручини Воздвиженського й Марти, то пороззявляли роти. Батько говорив, ща Марті дасть новий дім, а Степаниді залишиться все інше, а також купив їй грунт  через вулицю, обіцяє збудувати також новий дім, а флігель  — пополовині. Але Воздвиженський сказав, що батько все це записав, а папір той сховав у кишеню.

Ввечері хлопці пішли до Сухобруса. Дашкович також посватав Степаниду Сидорівну. Сухобрус не знав краю своєму щастю. Після заручин була багата вечеря. Воздвиженський і Дашкович вінчалися разом. Весілля: гостей було багато. Пили і їли, але позаочі гості звали Воздвиженського недобрим чоловіком, що зрадив одну й женився на багатій купчисі.

Молоді жили спочатку мирно й щасливо: Воздвиженський займав верхній поверх, Дашкович – нижній. Папроти ріс новий будинок, а між двома хазяйками в одному домі росла незгода. Сухобрус більше любив меншого зятя, посадив їм молоді деревця у садку.

Дашкович визначався між професорами своїми лекціями з історії філософії. З кожним роком лекції були кращими, росла його репутація. Не в одну голову запала крапля світу й думок від його лекцій.

Воздвиженський не любив науки, мав її за спосіб прокласти собі стежку в житті. Він заходив, виймав старі листки, читав, а потім вивчив їх напам’ять. Студенти перестали ходити на його лекції. «Воздвиженський… кожному ректорові встигав зайняти  скрізь перше місце і розпоряджався академічними грошима. І за  все це він доставав добрі гроші. При кількох ректорах… мав право сказати: «Академія – то я!»

Дашковичі вже живуть в новому будинку. Часто він  до півночі сидів у кабінеті, Степанида біля нього вишивала, а чоловік не звертав на неї уваги. Завидувала сестрі, що їй жилося веселіше з Воздвиженським. Щоб витягти Дашковича з кабінету, Степанида задумала влаштувати вечів з танцями. Танцюючи, він звивався. Тим часом Воздвиженський програвся в карти. Марта сказала, що треба йти додому. Воздвиженський  спересердя встав і мусив іти  з нею. Він хотів  зломить її. Вдома вона говорить, що за його гроші й одежини не купила, що не бачить його грошей, а живуть за її. Сон Воздвиженського  був важкий. Він зрозумів, що помилився в характері жінки. Зранку вона ходила і командувала слугами, як воєвода. Порядок виникав, де тільки вона ступала. Під час вечірнього чаю Марта так посунула чашку, що той розлився,  а сама не сіла пити. Вона вимагала гроші, тому що  на вечорниці у сестри одна вона була у старомодному капелюшку. Вона підступала до нього все ближче, а  він одступав. Дістав із комоду гроші та дав їй.

Другого дня Марта пішла до магазинів, набрала шовку, купила капелюшок. Вертаючись, зайшла до сесрти, похизуватися. Степанида, вихопивши копелюшок,  побігла до Дашковича. Той мусив дістати гроші.

Воздвиженський хотів покликати гостей, але Марта сказала, що не буде колоних панькатися. Марта довго терпіла, як Воздвиженський обходився  з нею, вважав нижчою від себе, а їй бажалося всім правувати. Йому заманулося зломити її:  запросив гостей того ж вечора. Але дівчина до них не вийшла. Йому було соромно,  жалівся батькові на дочку, вона відповіла: «…Я його присилую мене поважать». Прийшовши з лекцій, Воздвиженський пообідав і заговорив до Марти солодким голосом. Вмрішили зайві гроші здати в банк, зовсім помирилися того внчора. Настав у хаті мир на довгий час. Марта того ж дня побігла до сестри. «…Я йому виварила виду! Тепер мене слухатиме… Причепись і ти до сого!.. »  Степанида пішла до Дашковича, розповіла, що Воздвиженські відвезли гроші в банк, сестра купила модний одяг. Дашкович на це висунув зі столу  шухляду з грошима й віддав жінці.

Сухобрус старівсі і впадав у містицизм. Почав часто їздити у лавру, боявся сам спати. Почали ввижатися цопові та собачі голови. Заслаі – і помар. Недовго дочки журилися – почали ділити спадок. Прочитали заповіт – флігель залишається Воздвиженським. Степанида почала сперечатися, одначе треба було з цим миритися, бо ще не було розділене батьківське добро.

Всі речі занесено у залу – почали ділити. Але залишилися одна перина і три подушки. Довго  сперечалися —  ірозбили постіль пополовині: перетягли шнурком перину і подушку – та  й розрубали сокирою.

Дашкович все глибше  закопувався в книжки. Він давно не був у свого   батька, на Черкащині. Схотілося йому поїхати у село, у Сегединці. Коло ставу коні повернули до церкви і хзаїхали у двір священика. Батько вже стояв однією ногою в могилі. Покої були дуже старі: у них тхнуло трухлятино. Ввечері пішов подивитися на село. Дівчата йшли й співали, сміх і жарти. Дашковича вразило таке кипуче життя, що він сам собі здавався мерцем. Другого дня повіз косарям обід. Сів з ними їсти куліш. Слухав та записував у книжечку поезії, жарти, пісні. Через тиждень почав нидитися за книжками. Приїхавши додому гопорить: «…думаю вивчить життя свого народу, і його мову… і навіть … дещо записать про свій народ». Воздвиженський відповів на це: «Найкраще, що ти привіз,.. то кавуни та дині. Я б не проміняв їх ні на яку філософію…»

І Воздвиженський, і Дашкович мали чимало дітей, і все дочки. Старша Дашковича – Ольга, а Воздвиженського – Катерина (на кілька місяців менша за Ольгу). Їм найняли гувернанток котрі їх вичли. Потім поїхали здавати в інститут, де начальницею була пристаркувата пані – генеральша Турман. Їй одразу сподобалася Ольга, бо була дуже гарненька, на Катерину не звернули уваги —  і в її маленькому серці заворушилось недобре почування. Аристократична обстава в інституті, розмови – все те вплинуло на Марту і Степаниду, вони почали копіювати маркіз. Ольга стала «коханою ученицею». Її класною дамою була маркіза де  Пурверсе (сестра Турманші). Ольгу хвалили, називали янголом, і вона думала, що все мусить схолятися перед нею. Читала французькі романи і бачила себе там. На Катерину не звертали уваги, хоч і навчалася вона краще. Настав час виходу з інституту. Ольга довго плакала.

Одного вечора Марта і Степанида  з доньками гуляли біля пам’ятника. Побачили там паничів (студенти з університету). Ольга примітила одного, що вразив її серце. У думці уявляла його сином князя. Незабаром Степанида задумала зробити вечірку, щоб показати дочку знайомим. Зібралися гості. Між ними був і студент, який так сподобався Ользі – Павло Антонович Радюк  (із Полтавщини, село Журбані). У них був невеликий панський будинок. Все те батько взяв за жінкою Нідаєю Степанівною Іскрою. Батько ж, Антін Антонович, був з небагатих козаків, мав хутір. Він дуже гарно розповідав анекдоти, оповідання – веселив увю околиця. Мати закінчила харківський інститут. Радюк дуже любив сина, дочок же виховувала мати. Син бігав до наймитів, навчався українських пісень, казок. Мати була проти. Тому Павла відвезли в київську гімназію. Великоруська мова там панувала. Повернувшись на канікули, втратив слід української національності. Вступив до університету, почал нове життя. Всі європейські ідеї хотів прикласти до України. Був ватажком між товришами, його знали й професори, «… він був тією силою вітру,.. що розносить з собою насіння всяких рослин…» Батьки чекали його в гості. Побачили, що до двору йде сільський, але гарний парубок. Це був Павло, в українському костюмі («ми народовці», «ми націоналісти»). Батько був гордий сином перед сусідами. Читали з ним заборонені твори Шевченка.

Наступного дня були іменини Радючки. Серед готей виділялася немолода вдова – капітанша Ликерія Петрівна Висока. Було також багато панночок. Найкраща серед них – Галя Масюківна – зумисне одягла національний костюм. На канікулах Павло їздив у гості до сусідів, проповідував свої ідеї. Панія Висока його не забувала й часто запрошувала.

Одного разу Павло поїхав до Масюкового хутора. У садку дівчина співала пісні й збирала вишні – то була Галя. Побачивши його, злякалася, випустила кошик – і побігла. Іван Корнійович Масюк повів його дивитися на хазяйство. Скрізь був порядок. Олександра Степанівна (дружина) запросила до столу. Галя ж полюбила його, як уперше побачила. До двору приїхала і пані Висока – любила випити, бо звикла випивати у походах з офіцерами. Галя пообіцяла Павлу, що не забуде його: «Бо я  вас ніколи не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час». Батькові хлопець сказав, що кохає Галю, і ладен одружитися. Другого дня ледве діждав вечора, взяв книжки і поїхав  на хутір до Масюків. Йому сподобалась дівчина, її батьки – хаззяйновиті, близькі до народу, Галя підходила під його ідеал.

Павло їздив на баштан. Там від діда Ониська записав пісні, думи. Кінчалися вакації (канікули). Приїхавши до Києва, написав листа до Масюка і Галі (вона вивчила лист напам’ять). Минув рік – і Радюк зустрів іншу красу.

Дашковичева Ольга з часом кращала,  а Катерина ставала гірше. Дашкович запросив до себе молодих студентів. Коли Ольга зайшла, то побачила, що поруч з батьком сидів її ідеал – Павло Радюк. Вони познайомилися. Пізніше Ольтга заспівала. Павло запитав, чи не співає вона українських пісень, — дівчина не знала жодної. Ольга і павло закохалися один в одного. Наступного ж дня Ольга попросила матір навчити її  українських пісень. Покликали куховарку, Ольга записувала почуте від неї. Ввечері Радюк знову прийшов до них. Ольга заспівала йому українські пісні. Він приніс їй новий журнал, але вона сказала, що  любить французькі романи. Радюк задумався: «… буду я приносити для неї наукові книжки, то, може, трохи розів’ю її».

Другого дня Радюк купив французький роман і пішов до Ольги. Там був Кованько з таким же романом. Але дівчина взяла книжку Павла. Пізніше прийшла Марта сидорівна з дочкою. Радюк почав розмовляти з Мартою, А Катерина чекала, поки він заговорить до неї. Кованько попрохав Катерину заграти. Вона перейшла на українську думку  — й почала гратиз душею, почула, що плаче в мелодіях. Всі заслухались. Вона любила Радюка,хоч знала, що без надії.

Здавши іспит, Радюк залишився у Києві в канцелярії. Написав до батька, розповів про Ольгу.

Одного дня прині ользі наукову книжку. Але читаючи її, вона швидко втомилася. Її читала Катерина. Ввечері, у Дашковича, він почав розмову з Ольгою, але вона нудилася. Тоді Катерина почала говорити дуже розумно, побачила, що очі Радюка заблищали. Під час прогулянки Радюк освідчився Ользі, поросив її руки. Дівчина сказала, що теж його кохає, але ще не думає про заміжжя. Тією відповіддю неначе громом ударила його. Не такого чоловіка вона уявляла собі, він був не блискучий своїми чинами. Хоч батьки хвалили Радюка, але Ольга бачила у мріях послів і графів.

Він довго не бував у Дашковичів. Незабаром принесли листа від батька – мати заслабла. Пішов до Дашковичів попрощатися, Ольга дала фотографію. Павло поїхав до Журбанів. Матері стало легше. Показав їй фото Ольги.

Увечері пані Висока  поїхала до Масюків і розповіла про Ольгу. Галя наче зомлівала: «Нехай його Бог осудить!.. Я обо страчу розум, або серце моє розірветься од горя…»

Радючка одужувала. Павло повернувся до Києва – і одразу до Дашковичів. Там були танці. За Ольгою юрбою ходили паничі, вона була весела, байдужа і за ним не журилася. Один офіцер говорив, що посадив би її на трон. Павло сів коло Катерини, розмовляли про книжки. Марта Сидорівна запросила його до себе.

Павло підійшов до Ольги, почали танцювати —  і він забув про все. Розповідав їй про поезію, але дівчині було нудно, вона чекала компліментів. Говорила, що любить, але щодо вінчання ще не вирішила. Ввечері говорили про н7ародовців. Ольга аж злякалася, що  Радюк присилує її та дітей говорити  тією мовою, що говорить кухарка.

У пятницю Павло пішов до Дашковичів, приніс «Кабзаро». Ольга сказал, що ніколи не буде говорити українською мовою. «Радюкові здалося, що хтось вистрелив … в голову!». Він почув, що втрачає Ольгу. Приїхала Турман. Павло говорить, що жінка повинна працювати, вчитися, «І той не добрий чоловік, що сіє та плодить таких графинь та княгинь». Гості судили Радюка і Кованька. І Ольга була проти нього – її краса зблякла для нього.. воздвиженський говорить, щоб Дашковичі не приймали у себе Радюка.

Після цієї пятниці скрізь у Києві заговорилипро Радюка, до  вищої власті «летіли»  анонімні листи. До нього  почали чіплятися, на службу не прийняли. Їде до Петербурга. Ольга забула швидко Павла. Одного разу гуляла з матірю  на шосе, побачила екіпаж з військовими. Це був той офіцер. Через місяць Ольга вже вже вінчалася  з полковником. Але він виявився бідним.

Радюк повернувся до Києва, пішов у науку. Захотілося побачити Галю. Поїхав у село. Заїхав до Ликерії, застав там Галю. Після цього почав бувати в Маслюків. Через місяць вони погвінчалися. Після весілля мали їхати до Києва. Масюки і панія Висока з ними теж – на прощу. У травні виїхали. Заїхали до Михайлівського монастиря одговітися. Знайшли у полковника з полковницею квартирку. Наступного дня Галя з матірю і Ликерією вештались по магазинах і скуповували всяку всячину на нове господарство. Через кілька днів молоді сиділи у світлиці та пили чай. Радюк: «То ти, певно, по своїй вдачі вже призначена для села… А тим часом тобі судилась інша доля: будеш зо  мною вештаться по усяких містах; мусиш стать городянкою».  Одного разу прийшов до них Кованько, Дунін-Левченко (запросив їх на іменини). Несподівані запросини викликали  в голові Радюка думи: «Треба буде сьогодні в товаристві зачепить питання про наші національні й просвітні справи… закутали ніби важкі чорні хмари Україну.  Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і джавно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари?.. Народні маси, тільки що  визволені од панщини, темні і непросвітні. Просвічені верстви байдужі до долі рідного краю…».

«Добре!.. – обзвалось багато голосів. – Ми усі… сіятимамо це насіння на користь масам». «А хто ж вам платитиме за це гроші? Чи ви ходитимете дурнички? – одрубав Кованько. – Як дурнички, то од мене буде дзус!» Усі побачили, що він не здатний до чогось путнього і не має ніяких переконань. Він зневажав селян, називав їх «хахлами». Йому Радюк сказав: «…Ти тільки гільма для нас і в цей час,  і гальмуватимеш нашого  культурного воза й далі…»

Молодь вирішила проводити читання в недільних школах. Знайшлося чимало охочих до читання лекцій для народу. Зявилися недільні школи. Але ненадовго. Коло Радюка та Дуніна-Левченка знову почалися розмови, почали їх обюмовляти. «Вишивані сорочки… злякали місцевих бюрократів». Радюк переїхав на службу на Кавказ, де його ніхто не знав.

Катерина вийшла заміж за Кованька, бо той збанкрутував і вирішив поправити справи. Професор Дашкович почав писати  про філософію Японії, Китаю, ніби це було цікавішим для нього од рідного краю, од України. Почувши, що його батько вмер, вирішив  зробити залізну плиту на його могилі і поїхав у Сегединці. Дуже здивувався, не знайшовши й сліду батьківського дому. На тому місці розрісся лопух. Вночі наснився сон, що все село входить в землю, розлилися ставки – і все залило.  Вода доходить йому до рота. Почав кричати крізь сон. Його збудили.

«…Це не сон, а мої тривожні думи заворушились… Каламутне  море заливає Україну, і вона завалюється в його…  А я  й сам  незчувся, як тонув у тому морі і …втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови,.. симпатії до рідного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…»

Заслаб Дашкович на декілька днів, а потім  повернувся додому в Київ.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *