Тютюнник Григір. Климко

Загрузка...

Шкільна бібліотека

Тютюнник Григір

Климко

повість у повному обсязі

РОЗДIЛ 1

Климко прокинувся вiд холодної роси, що впала йому на босi ноги (видно,
кидався увi снi), i побачив над собою скам’янiло-бузкове небо, яким воно
буває лише восени на сходi сонця, – без жайворiння, без легких з позолотою
хмарок по обрiю, без усмiхненої радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги
пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз
горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на
стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю
набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми
гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах,
пищали раденько, що є їм розвага, i Климко проганяв їх усяк: сукав ногами,
кишкав на них сердито – аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями
вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна – то був вихор з
великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком,
коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та
листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла,
розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi,
i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного
холоду в усьому тiлi.
“Нiчого, – подумав. – Пробiжуся з гори – зогрiюся”.
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом,
срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж
телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи
багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було
велике мiсто Слов’янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами
сiль, – бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна
вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й
хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було “сто лiт”, i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу
коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.
Повертався вiн завжди несподiвано – з залiзною скринькою в руцi, зморений
очима i усмiхнений до Климка.
– Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? – питався, бувало,
знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався
червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у
пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все
одно не одмиються.
– Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, – казав дядько. –
Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з
роботи… А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
– А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це
була найбiльша радiсть Климкова – покласти перед дядьком чепурно списанi
зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою,
витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не
обернувся, насипати йому юшки, якої сам i наварив, – гарячої та запашної.
Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав
“посередньо”.
– О! – дивувався дядько, розгинаючись над столом. – А це що? Треба було
написати “холодно”, а в тебе “хохолодно”…
Климко на те знiчено одказував:
– То в мене, дя, пiсля великої перерви руки дуже померзли, от воно й
хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до
юшки.
– Ай добра ж, – хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. – У-у-у, такої не
всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди
хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам
дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи їх не чiпав, бо то
були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у
скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб
набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй
ножик – рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ
пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках,
зв’язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю
зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД
стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби
ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi
колеса – ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля
нього i взимку було тепло.
– Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, – казав дядько. –
Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з
паровозної будки i махав рукою – отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiї, ходили на роботу i
поверталися з неї хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi –
зi станцiї, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, – i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцiї вночi! Брязкали сталевими тарелями
вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у свої сюрчки й
вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по
колесах обходчики поїздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним
голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал,
штибу, котельної пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль
малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти:
червоне – маки, синє – волошки, жовте – соняхи, вони мiнилися i тремтiли,
як од вiтру в степу… То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi
ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi
iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi
вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi
чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не
вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз
шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло
лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками
лiтакiв i гармат…
I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч
на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав
тодi на станцiї, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i
не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт – гудок дядькового
ФД, – i Климко впiзнав би його серед тисячi…
Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила,
його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах,
i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi
обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той
натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i
закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
– Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися… Климко побачив лише сиву дядькову
чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але
хтось придержав його за плечi й сказав:
– Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо – i подивишся.
– Пряме влучення… – квапливо розказував хтось. – У тендер, їх
вугiллям побило…
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi
було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного
скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники
в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i
знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися
з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала
вголос i припадала щокою до чорних – їх так i не вiдмили – дядькових рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi
сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з
деповської клумби i гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти
дихали м’яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними
днями.
– На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в
грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком,
заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i
розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до
пам’ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не
стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля
порога й сказала:
– Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер
тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою – зварити
їсти, прибрати в хатi, випрати одежину – вiн умiв i сам. Давно вже вмiв…
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом’яному
кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за
перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому
лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у
вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi
понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi
куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках
стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що
трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно,
куняв – пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в
розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв
голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок
глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся
на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши
кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене
зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з
карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов
до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли
дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось
бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканої – Климкове кубло – i пiшов
до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути,
ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути
зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого
не бачачи перед собою, крiм блискучої пiдкови на пiдборi, схопився на
колiна, – брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з
пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив
карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в
маленьку чорну дучку карабiнного дула – воно тремтiло, нацiлене йому в
перенiсся, – потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
– Не бiйтеся, дядьку, – сказав, затинаючись вiд холоду. – Бачте, в мене
ж нiчого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не
опустив.
– Немає, – кажу, – Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
– О-у, – сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i
засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб’ячому, потiм зареготав так лунко, що
синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко
дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв
угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями
окулярiв i спитав:
– Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат
затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став
перелiчувати:
– Iван, Александр, Петер…
– Нi, – сказав Климко. – Мене звати Клим.
– О-у, Клiм Ворошiлоф! – реготнув солдат. – Клiм! Розумем… Тут єсть
твой дом?
– Нi, – похитав головою Климко. – Я тут тiльки но чував. Дому в мене
нiде нема.
– Так, – сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив
довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: “Пуф! Пуфi” – i кiлька разiв
повторив слово “партизан”. Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який,
очевидно, був чехом, боїться якихось партизанiв i мало не застрелив його,
Климка, зненацька,
– Я йду по сiль, отуди, – Климко показав на бiлi гори. – Менi треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. – Солi.
– А-а, соль! Розумем… Хлеб-сольї..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од
холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд неї покоротшала i
потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлої
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав
головою: “Война, война… Плохо…” – i пiшов до коней, згорблений, у
важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i
незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих – вони торохтiли –
зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка
солi – може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив
i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою
млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона
пахла м’ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод
враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та
сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею.
Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив
у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. “Мо’, за них солi дадуть або ще
чогось”, – подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов
путiвцем просто на бiлi гори.

РОЗДIЛ 2

Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi
грiла босi ноги, в кишенях дядькової дiжурки лежало шiсть великих сухарiв
з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом
повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб войи дужче
пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим
камiнням на голих пагорбках.
Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i
дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок – так звала аптекаря вся дiтвора у
висiлку й на станцiї – цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у
висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на
манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим
животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i
кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати
ранками по базару – в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до
колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими
китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи
не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд
бiлих розпущених вусiв: “Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!”
I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка,
i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто
посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно:
“Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже”. Або: “Авспiрiнi, авспiрiнi
пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!”
Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi своєю
загадковiстю й урочистiстю:
– Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте
якось.
Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди
заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його
таємничi слова – “куальцексс”, “хiна”, “авспiрiнi”… Найдужче йому
подобалося в них “а”: кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,
перекочувалося в аптекаревому горлi – теж як бочоночки…
Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до
Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка,
i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким
тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних своїх штанiв стосик червоних
тридцяток i поклав перед Климком на столi:
– Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони – безцiнь… А
ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусi в помiч та й
перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станцiї дядькiв пайок, так що жити
можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
– Вони вже не почнуться, – зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть…
Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з
висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив
здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно
впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум’ям i димами пiсля кожного
вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його
розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у
Климка на очах – швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя
горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за
посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.

Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна,
вiд неї потерпли пiдошви i зробилися як дерев’янi. Коли вони мерзли так,
що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред
дороги й одтирав їх руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то
другу, i знову одтирав.
Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи
що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив
Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав
набiк, як то буває при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому
супокої. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими
осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч неї на межах лежали купки
старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два
труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у неї якусь
цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим’ятого картоплиння,
змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю
вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко
розворушив палицею багаття – з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля,
картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок,
рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навiть, що в нього є
сiль. I тодi йому так схотiлося їсти, що сльози самi виступили на очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько
видмухнув з них остюки та солом’яну потеруху i ще трохи поласував. Останню
половину сухаря вiн iз’їв учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в
ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний
кущ глоду. Климко обiрвав його до останньої ягоди i їв доти, аж доки не
занудило.
Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби їх давав
йому дiд Бочонок, а не його жiнка, – худа, злюща i скупа Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв,
здавалося, що Бочончиха не ставляє миски iз святковим їстивом на стiл, а
кидає їх, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi,
проте мовчав.
Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль
вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше – не
зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском
перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку
втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску
борщу. Вона кинула її на стiл i знову зачинилася на кухнi.
– Я не голодний, – сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не
дивитися на борщ.
– їж, – попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за
той, то за той вус. – Ти на бабу не дивись. Вона така i є.
Климко навiть не поворухнувся.
У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста
ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на
високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд
кухнi пахло гарячим хлiбом.
У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з
стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув
крiзь них змучений жiночий голос:
– Не кращає йому, Карповичу… Горить увесь. Ви ще щось дали, таке
щось, щоб помогло… А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку…
– Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
– Хто там? – вийшла з кухнi Бочончиха.
– По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
– Людина, людина, – перекривила Бочончиха. – I всiм на дурняк дай.
– Чого це на дурняк? – сердито одказав Бочонок. – Пiди вiзьми там
“подаяния”.
– Яєчка… Сальце осьо… – знову почув Климко.
Потiм рипнули дверi в прикомiрок, – видно, Бочончиха пiшла ховати
“подаяния” за лiки.
Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в
фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось
сама собi тонкими сердитими губами.
Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
– Глядися ж у дорозi. А краще – пристань до яки хось добрих людей,
бiженцiв, – серед нещасних багато є добрих, – та iди вкупi з ними. їх
тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. – I скрушно подивився на босi
Климковi ноги. – Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь
босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою
сховаєшся.
На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота
й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати її в кожне око
по черзi…
Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцiї кiлометрiв за
двадцять п’ять i сiв перепочити – гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об
дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло млоїло вiд утоми.
Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбної бiлої черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав їх соломиною, ще раз розломив
сухар i ще повикидав… їсти довелося вже крихти. Але то було не
найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся,
щоб iти, i впав: ноги не вдержали, їх нiби одняло. Що встане, то i впаде,
i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i
кричав: “Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!”
Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй
пилюзi.
Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти
повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi
п’ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити
їх не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька
кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно,
тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.
Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго
одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагрiє,
потре добренько обома руками i знову суне до полум’я. Аж доки вигнав
зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
– Одна! – вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. – О! Друга! О!
Третя!..
Сонце вже припiкало, – не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко
працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув
дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних,
притоптаних дитячими ногами кущiв (“Он хто картопельку пiк!”), i,
розриваючи їх палицею, приказував:
– А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!
До обiду Климко накопав п’ятдесят сiм картоплин – великих, менших i
зовсiм дрiбних. Дванадцять, найдрiбнiших, вiн спiк. їв помаленьку,
вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку – щоб довше, та й живiт не
заболить. А то глоду он переїв – i знудило. Потроху треба було…
На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув за плечi торбину з
картоплею i рушив далi через вибалок: може, де вода трапиться. По дну
вибалка помiж камiнням справдi бiг струмок, мив боки тому камiнню,
полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс
жовте листя. Климко став навко лiшки, припав до води – холодна та добра! –
тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над струмком дрiмала
жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила листя. Було так м’яко i
затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою, що Климко не
одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв…
Одразу ж за вибалком на пагорбi починалося якесь мiстечко: чепурнi,
вистеленi брукiвкою вулицi, бiлi будиночки в невеличких пожовклих садках,
далi – грибок водокачки, клубчастi дими понад нею; тоненько коротко
свиснув паровоз – “кукушка”… Климко аж зупинився, розгублений i
зляканий: чи не приблукав оце вiн, кружляючи незнайомими дорогами, назад,
на свою станцiю. Та нi ж, нi. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут
цiла. Не видно й шахтного терикона, та й брукiвки в їхньому висiлку не
було, її зробили перед самою вiйною тiльки вiд станцiї – повз базар до
магазинiв i перукарнi. А так усе схоже. I, йдучи з торбою за плечима понад
парканами незнайомої вулицi, Климко згадував свою станцiю, кожен день її
життя i кожну годину.
Будили його щоранку, ще задовго до того, як iти до школи, хлiбозавод i
водовоз. Першою повз барак, повiльно второхкуючи колесами по кам’янцi,
їхала до пекарнi порожня зелена будка, запряжена парою маленьких (менших,
нiж у нiмцiв) дебелих коненят. За тихої погоди вiд будки лишався у повiтрi
хлiбний дух, що довго не розходився потiм. На будцi було написано великими
бiлими лiтерами “ХЛIБ”. У передку, на високому рундучковi, сидiв дядько в
чорному халатi – його теж звали хлiбовозом – i досипав недоспаної ночi,
покивуючи головою, а конi йшли самi, бо вони знали дорогу.
Трохи згодом до барака з гуркотом i хлюпотом у довгому бочонку на
чотирьох колесах пiд’їздив водовоз i веселим спiвучим голосом (хоч був вiн
уже старенький) розлого вигукував: “Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а
вода-вода!” В барацi разом одчинялися всi дверi, торохтiли вiдра, чути
було жвавий гомiн коло бочонка й пересмiхи з водовозом. Воду завжди
набирали весело, – може тому, що водовоз був завжди веселий,
буйно-червоний на виду, а вода, що так i сяяла проти вранiшнього сонця,
була чиста i холодна, мов з-пiд льоду. Взимку водовоз привозив воду
обмерзлими, в срiбних бурульках, саньми. Вуса в нього теж були обмерзлi i
теж у маленьких бурульках. Пiдождавши, доки Климко нацiдить води, вiн
забирав у нього з рук вiдра i заносив до кiмнати. “Дзядзька Кирiлл та
iгдзе, на рабоце? – питався. – Прiвєцiк яму пiрадаш, как вярньоцца. Ад
дзядзькi Сiмьона” мол…” Взимку, коли такої ранньої пори надворi ще
поночi, вiд станцiї через колiї i до самого висiлка блимали рухливi жовтi
вогники, схожi на свiтлякiв: то поверталися додому з нiчної змiни шахтарi.
Аж ось вiд вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, з шипiнням, а
далi все чистiше й потужнiше, долинав гудок, скликаючи людей на роботу.
Климко вирушив до школи – повз шахтну сортувальню, закурену штибом, далi
повз гомiнкий велелюдний базар i аптеку. Бiля клубу, супроти кiнобудки,
вiн зупинявся i слухав, як там шерхотить-спiває кiноплiвка: механiк
перемотував її пiсля вечiрнього сеансу – “Думи про козака Голоту”, або
“Щорса”, або “Чапаева”. Як недавно ще, лише два мiсяцi тому, все це було,
а тепер здавало ся, що давно-предавно, як був ще дошкiльням…
Бiля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовту акацiю
звисала велика яблунева гiлка. На нiй помiж рiдким уже листям висiло двоє
поморще них яблучок, що злиплися докупи, – видно, червотока сточила її. В
акацiї на осоннi зiбрався цiлий базар гороб’ячий. “Тепло знайшли, –
подумав Климко. – Немає на вас кота!” Горобцi, ганяючись один за одним,
шугали в гiллi й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися вiд
того гороб’ячого бешкету разом з тонень кою гiлочкою, на якiй росли.
Климко поклав торбину з картоплею пiд паркан i сiв на неї, сказавши собi:
“перепочину трохи”, – а сам не зводив очей з пари яблук.
Вiн просидiв отако, задерши голову вгору, довгенько. доки шия не
зболiла. Горобцi аж кишiли в яблуневих вiтах, а яблука гойдалися i не
падали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину на плечi
й, зiтхнувши, ще раз подивився на зморщенi яблучка. “Нi, мабуть, вони ще
скоро не впадуть. Хай собi”. I почимчикував понад парканами далi, вже не
поглядаючи вгору на садове гiлля – i то, чого доброго, ще десь закортить
“перепочити”…
За мiстечком знову був степ i степ. Сонце звернуло з полудня, свiтило
навкiс, i Климкова тiнь з торбиною ковзала у надвечiрньому промiннi –
ближчали й ближчали, ставали бiльшi й жовтогарячiшi. Незабаром Климко по
бачив велике мiсто у долинi, зупинився i роздивлявся його довго, мружачи
очi проти сонця. Воно вже спiвало свою тиху червону пiсню вечорову, i
Климко заозирався довкола: треба ж на нiч стати, бо в мiстi де притулишся?
Далеко в полi, гонiв за десять, вiн розгледiв низеньку чорну копичку сiна
чи соломи, коли б не торiшньої, i звернув з дороги…

РОЗДIЛ 3

То була не копичка, а старий курiнь на баштанищi з прив’ялим уже
огудинням та дрiбною, з яблука завбiльшки, пiзньою зав’яззю кавунчат.
Климко розбивав їх об колiно i смакував блiдо-рожеву холодну серединку:
ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осiнь…
У куренi було багацько соломи, твердої, злежаної, – сторожi вкачали.
Климко зняв з того лiгвиська тугий пластiвець, щоб ним укритися, а решту
соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й лiг.
Зразу тремтiв, не так вiд надвечiрньої прохолоди, як вiд кавунчат, тодi
надихав собi в пазуху, зогрiвся й принишк у теплi. Вiн дивився на сонце,
що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне i велике. Воно заходило за
гори, i гори з цього боку потемнiшали, взялися голубою тiнню. “Скоро з-пiд
них почнеться нiч, – думав Климко. – i пiде-постелеться степом далi й
далi, на всi боки. I до станцiї дiйде, до чорного згарища на тому мiсцi,
де був барак, а тепер лиш купа попелу впе ремiш з головешками
зосталася…”
Того задушливого вiд полум’я i диму серпневого дня, коли згорiла
станцiя, Климко знайшов собi притулок у невеличкiй кiмнатцi на шахтнiй
сортувальнi, де була колись вагова. Товстi кам’янi стiни вагової i зовнi,
й зсередини були густо вкритi чорною кiптявою: зовнi вiд вугiльної куряви
й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами;
зсередини – вiд диму з круглої чавунної грубки-“буржуйки”, що виходила
iржа вою трубою надвiр через бляшану шибку у вiкнi. Ще у ваговiй стояв
старий конторський стiл. за яким сидiв колись вагар i важив вагони з
вугiллям; стiл ряхтiв од великих i малих чорнильних плям.
Климко перенiс iз гуртового барачного погреба тi запаси, що вони мали з
дядьком про осiнь: шестеро вiдер дрiбної картоплi-“розовки”, два кусники
сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин – i зажив у ваговiй
сам-один. А втiм, вiн рiдко коли залишався наодинцi у закiптюжених стiнах,
бо в нього частенько, – бува ло, що й до ночi, – засиджувалося шкiльне
хлоп’яче товариство – бiдовi непосидющi висiлковi хлоп’яки. А Зульфат
Гарєєв, онук дiдуся Гарєєва з хлiбопекарнi, той i ночувати мало не щодня
зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькiй кам’янiй Климковiй хижi
серед глухих штибових кучугур на одшибi вiд висiлка – нiби на
Робiнзоновому островi… Повсiдаються долi, сплiвши ноги по-турецьки, i
гомонять – без свiтла, серед червоних райдуг вiд напаленої до вишневого
кольору чавунної “буржуйки”. Або ж умовкнуть нараз усi не змовляючись i
слухають, слухають далекий гуркiт нiчного бою.
Але то було вже потiм. А першi два днi Климковi жилося у ваговiй так
незатишно, так самотньо, що аж. З пiдвалу, де стояли величезнi ваги, тягло
крiзь щiлини в старiй дерев’янiй пiдлозi прiлою вiльгiстю, по закутках i
попiд стiнами вигарцьовували вночi пацюки, а тепло вiд “буржуйки”, доки на
нiй не обгорiла iржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її,
повiтря вгорi робилося запаморочливо гаряче, вiд нього ломило голову, а
внизу ходила хвилями густа пiдвальна охолода.
Двi ночi Климко спав на голому столi й одбивався вiд пацюкiв палицею,
стукаючи нею по стiнi. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати
тут, лякалася i нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав i повiки
склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю нiч Климко заснув спокiйно, бо пацюки вже не надокучали
йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давнiй Климкiв товариш. Вiн
знайшов Климка по димковi з труби, що виходила крiзь шибку надвiр. Прибiг
захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, i так зрадiв
зустрiчi, що схопив Климка в оберемок i носив його поперед себе, до
хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий вiд
Климка, вважай, на голову.
– А я бiгав-бiгав по висiлку, – видко, злiплюючи слова, заговорив
Зульфат. – Сюди-туди… фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає
Климки, нiхто не бачив… А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всмiхався. Вiн дуже зрадiв Зульфатовi i мовчав тiльки
тому, що завжди був небалакучий у товариствi. Вiн любив слухати i тихо
всмiхався, або сумнiв, або напружувався весь, уявляючи те, про що
розповiдав товариш.
– Пацюки в мене тут, – сказав Климко. – Такi здоровi, що тупотять…
Вузькi й такi чорнi, що аж рiзучi, Зульфатовi очi на мить заплющилися
(так вiн робив завжди, коли йому треба було помiркувати) i враз гаряче
зблиснули:
– А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? – вигукнув завзято. – Всiх вижену
пастися в степ! Хочеш?
Вiн хутко познаходив усi пацючинi ходи й виходи, вигрiб з “буржуйки” в
цеберку вугiльний жар i заходився натовкувати його палицею в кожну нору,
втираючи сльози вiд гарячого їдкого диму.
– Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! – кричав вiн
Климковi. – От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! – I сам чхав раз
по раз i смiявся крiзь сльози.
Потiм вони наносили з шахтної лiсопильнi тирси i товсто вслали нею
пiдлогу, щоб не тягло з пiдвалу; знайшли в барачному сараї старе лiжко з
нiкельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової i зладнали постiль
iз сiна, яке не встигли доїсти шахтнi конi: шахту-бо вже затопили водою, а
коней забрали на вiйну. До вечора похмуре Климкове житло прояснiло,
нагрiлося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб вiдсвяткувати входини,
як належить справжнiм господарям, хлопцi зварили на вечерю картоплi в
кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..
А через пiвмiсяця – сталося те зранку – пiсля короткого бою на станцiю
зi степу прийшли iталiйцi. Вони цiлий день ганялися по висiлку за курми,
стрiляли по них iз карабiнiв та автоматiв i лементували, як цигани. (До
їхнього приходу нi Климко, нi Зульфат не знали, що кури можуть лiтати не
згiрш за всяку птицю, тiльки невисоко). Поївши курей, iталiйцi гуртами,
найменше по двоє-троє, пхалися вiд двору до двору i шукали собi їжу за
грошi.
– Марка, марка!.. – вигукували вони.
Нiхто у висiлку не розумiв, що те означає, i тi, у кого завалялися
марки для конвертiв, виносили їх iталiйцям. Вони сердилися i то по-своєму,
то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi:
– Дурнi! Сольдато iтальяно… дати вам маркен… Денаро деля…
Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен… вi повiннi дати… фюр дiзес вертфоллє
гельд: лютте – молько, бурро – масльо, формаджо – сiр… Манджяре! Ессен!
їсти!..
Про це розповiв Климковi Зульфат, бо iталiйцi приходили й до них. Дiд
Гарєєв сказав їм:
– У нас є вугiлля… Бiльш нiчого в нас немає.
Тодi iталiйцi кинулися грабувати i брали не тiльки їжу, а й одяг, де
кращий.
Через тиждень вони пiшли далi, а у висiлку почався голод.
На маленькому базарному майданi щоденно, з ранку до вечора, стояли
мовчазнi люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновiше: костюми i
пальта, сукнi й сувiйчики матерiї, черевики й “кiровськi” годинники на
вузеньких ремiнцях… I все те не продавалося, а мiнялося хоч на
який-небудь харч. Та найчастiше в натовпi було чути: “Солi… Солi нi в
кого немає? Вiддаю за склянку солi…”
Якось, покружлявши навколо хлiбопекарнi, де ще не давно з жовтих
дерев’яних лоткiв горнувся, мов з рукава, гарячий хлiб i де ще й досi
пахло хлiбним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не
завернули б туди – надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь
дитячою жалiбною надiєю в очах, – якби там не зчинився гвалт.
Бiля старих дерев’яних прилавкiв, побачили вони, стояла пiдвода, її
оточили з обох бокiв i кричали, пiднi маючи над головою у кого що було:
– Вiзьми в мене! Новiсiньке, подивися!..
– Бери костюм. Шевйотовий, не надiваний i разу…
– Черевики хромовi треба?..
– Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вiчне буде пальто.
На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько i
гув примирливо, перемацуючи очима товари:
– Тихо, тихо… Що менi треба – все вiзьму. Сам виберу. Тiльки тихо,
граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу. Мацає
воно… Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно є, кукурудза, сiль бiла,
слов’янська…
– Натовп iзнову загув, заколихався.
– Були б оце нашi шахтарики, вони б тебе вдягли i взули, ще й
пiдперезали б… – неголосно мовила якась жiнка. В руках у неї було
приношене дитяче пальтечко.
Бородань почув її, знайшов кам’яними очима в на товпi i сказав:
– А ти вобше может тут не стоять. Вобше не пiдходь, бо я в тебе й
золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. їх пожалiй, привези, а вони
ще й зубами скреготять…
На жiнку несердито зацитькали, нiби просили її мовчати.
I тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою i Зульфатову.
Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям
трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цiй
сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять. Наталя
Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрiчаючи їх, своїх учнiв, а чи
проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндової сукнi зацвiтали в неї й
на щоках. А минулої весни на останньому уроцi вона сказала, печально
всмiхаючись: “От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а я знову
повернуся до маленьких, таких… грибочкiв, як були ви, коли при йшли до
першого класу. Пам’ятаєте?” – I сльози, двi сльозинки, покотилися їй з
очей, однак вона не чула їх i посмiхалася. Тодi сказала: “Урок закiнчено,
до побачення, дiти…” – I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за
партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк,
сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, – хто ж не радiтиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив пiдводу, i,
маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не
було нi презирства, нi гнiву, а лише зляканий подив. Одна її брова,
поторкана золотом од ранкового сонця, напружено пiднялася вгору i
дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко з Зульфатом пiдiйшли до неї (вона не
помiтила їх) i, затинаючись вiд хвилювання, сказали, перебиваючи один
одного:
– Добрий день, Наталю Миколаївно…
Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом
спритно пiдхопили її, легесеньку, як пух, i так стояли з нею, нiяково й
щасливо всмi хаючись.
– Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали… – I осяяла їх такими
лагiдними, такими рiдними очима, що їм обом здалося на мить, нiби все
навколо так, як i колись було, що немає i не було нiколи вiйни, i
похмурого бороданя на возi, i вибитих вiкон у магазинах, i холодної
неживої пекарнi за сiрим дощаним парканом; що ось зараз на станцiї
озветься гудком паровоз i дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на
перший урок..
– Ей ти, молодице! – гукнув бородааь. – З червоним платтям. Пiдходь, я
беру твiй товар.
Наталя Миколаївна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так,
що всi в натовпi почули i огля нулися:
– Нi-нi. В а м я його не промiняю. Нiзащо.
Бородань примружив кам’янi очi i, перекосивши рота, сказав:
– Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тодi пухни з голоду! – Видно,
сукня йому подобалася.
– Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, – сказала Наталя Миколаївна
до Климка i Зульфата.
Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу:
– Хто вона? Вчителька? – I погукав: – Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Iди
сю…
Вiн де встиг доказати, хутко присiв на возi й затулив голову руками.
Каменюка пролетiла понад ним i вдари лася об стiну аптеки. Натовп
одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопцiв,
а Зульфат тремтiв i кричав:
– Я вб’ю його! Таких треба вбить! – Вiн ухопив грудку породи, прищулив
очi й замахнувся вдруге…
– Не смiй, Зульфатеї – звелiла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив
товаришеву руку i сказав:
– Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
– Iш, чому вона тих виродкiв навчила! – прохрипiв бородань. –
Вчи-и-ительша.- Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову випростався
на возi. – Iш, чому навчила!
Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв, мов
у пропасницi, i раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя
Миколаївна легенько погладила його блiдою, в синiх прожилочках рукою по
чорнiй стриженiй головi й сказала:
– Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся… Кармелючок мiй милий. – Вона
тихо, лагiдно засмiялася, i хлопцi, мовби вони ждали знаку, теж
заусмiхалися. Тодi Клим ко нерiшуче спитав:
– А можна, ми подивимося на вашого маленького?
– Маленьку… – На щоках у Наталi Миколаївни виступили ледь помiтнi
блiдо-рожевi троянди. – її звати Оля. – Вона трохи пiдняла косинчик
бузкової сповивачки, i Климко з Зульфатом разом, зiткнувшись лобами,
заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, бiле,
аж крейдяне, i щiльно заплющенi повiки, що здригалися вiд сонця, а
губеняти, не червонi, а синюватi, ожиновi, невпинно ворушилися, наче
шукали щось.
– Зараз, зараз… – промовила до личка Наталя Ми колаївна.
Хлопцi не зрозумiли, що означало те “зараз”, лиш усмiхалися: “Олю,
О-олю!” – i причмокували губами.
– Де ти живеш тепер, Климку? – Наталя Миколаївна сумно глянула Климковi
в очi. – Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i… менi дуже
хотiлося… треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той
день…
Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
– Ми зараз удвох iз Зульфатом, – сказав Климко. – Додому до нього,
правда, навiдуємося щодня – води наносимо, вугiлля навибираємо пiд
териконом… Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У ваговiй живемо,
на сортувальнi. Де штибовi кучугури, знаєте? Iталiйцi туди нi разу й носа
не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залiзна, картопля… –
Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тодi швидко
закивав головою. – Наталю Миколаївно… – Климко зупинився i подав
учительцi її трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядькової дiжурки. –
Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте – це ми вас iз Зульфатом
удвох просимо, – переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку
глядiтимемо…
– Все помагать будем! – вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю
Миколаївну гарячими вiдданими очима. – А Олi я колиску принесу. У нас є.
Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузнi гнув,
електрозваркою варив! Наталя Миколаївна всмiхнулась i опустила очi: їй
справдi нiде було жити. Коли iталiйськi солдати отаборилися в школi i
вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в
шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з реготами й спiвами),
Наталя Миколаївна з дитиною i чемоданом, у якому були одяг та дещиця
сухарiв, тихцем пiшла iз своєї кiмнати у виселок i назад уже не
повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками.
Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух
курячої смалятини. Не те що жити – моторошно й жаль дивитися було на
стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вiкнами…
– Спасибi, – тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопцiв i додала ще
тихiше: – Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива…
Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли
з кiмнати Наталi Миколаївни все, що в нiй було: лiжко, стiльцi, книги,
розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з
них вiялося пiр’я). Зостався тiльки великий вазон у дерев’янiй дiжечцi –
розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, i
вони вже смерком, щоб нiхто не бачив, обнявши бочонок з обох бокiв,
спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової
i троянду.
Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши її сiткою
на голову. Колиска була з усiх бокiв розцяцькована квiтами з дроту i
всякими дротяними кучериками. Фарба на нiй, весела, голуба, деiнде
облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем,
вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: “Дивiться, яка
гожа я нянечка!”
Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у
ватяних штанях, вовняних шкарпетках i гостроносих шахтарських чунях.
Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi, а сам
пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив
стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок i мовчки дивився, як
Наталя Ми колаївна, маленька, з рожевим у сяйвi од “буржуйки” волоссям на
плечi, поїть дитину чаєм з пляшечки.
– Тобi тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй…
Маленькому – чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi
грiть. Да-а… Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там є що кушат. Сюди
послав iтальянiв – тут нiчого кушат! – Вiн хрипко засмiявся. Тодi кивнув
сивою стриженою головою на сухарi: – Нестандартний сухар. Хлiб
нестандартний – сухар нестандартний. Вийняв з печi хлiб, узяв буханка,
верхушка раз – одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не
буває брак. Хлiб нiколи не брак… Да-а, можна жит! Молодим жит, старим –
туди! – i постукав костуром по пiдлозi. – Сухар економить!
– Не кажи так! – сердито крикнув Зульфат.
– Мовч! – iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гарєєв.
Вiн посидiв ще, покивав головою своїм думкам, потiм устав i зiмружено
подивився в личко немовляти на руках у Наталi Миколаївни.
– Молока треба! – сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
– Немає… Не стало, Муса Шафарович…
Дiдусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
– Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там є молоко.
– Зараз? – пiдхопився Зульфат.
– Завтра, – сказав дiдусь.
– Нi-нi, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, – благально мовила
Наталя Миколаївна.
– Мовч! – сердито, як i на Зульфата, сказав їй дiдусь Гарєєв, i хлопцям
стало вiд цього нiяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише
усмiхнулася, схилившись над дитиною.
Дiдусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб iшов за
ним i Зульфат.
Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пiтьмi бiлiла i
похитувалася голова дiдуся Гарєєва (вiн ходив швидко); Зульфат чимчикував
поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали.
– Знаєш, що я придумав, Зульф, – збуджено сказав Климко. – Я пiду по
сiль. Зульфат зупинився.
– Куди?
– У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарi казав: “Сiль
слов’янська, бiла?” А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив.
Уранцi поїхав – увечерi вже дома… – I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не
перебив його: – Що, що в нас картоплi є трохи та сала? Цього хоч би на два
мiсяцi хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчiв
намiняємо по дорозi назад, молока, може…
– Сам не пiдеш, – уперто сказав Зульфат. – Я теж з тобою.
– А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дiдусем? А з
Наталею Миколаївною? Обiцяли помагати, а самi втекли. Та тебе й не
пустять. А мене держати нiкому…
– Не пустять, – погодився Зульфат.
На прощання вiн сказав:
– Завтра?
– Вдосвiта, поки ще спатимуть, – сказав Климко. – А ти потiм розповiси
Наталi Миколаївнi, куди я подався.
Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до себе i довго держав
так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо:
– Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
– Поцупив? – здивувався Климко.
– Нi. Вимiняв на четверо яєць. Вони за їжу i карабiни промiняли б! Я
знаю.
– Не треба кинджала, – сказав Климко. – Так пiду. Хто мене займе?..
Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще тiльки-но почало сiрiти.
Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком-
Бiля неї тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а тепер спала
мiцно, i щоки їй узялися ледь помiтним сонним рум’янцем.
Климко тихо пiдсипав у “буржуйку” вугiлля (вiн i вночi вставав
пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом), узяв
чистий зошит, олiвець i написав:
“Наталю Миколаївно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся.
Клим”.
Вiн навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвiтнього степового
повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка.
…Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже
пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили
йому щоки.
Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв.
А на баштанищi то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої
ночi кiнчився вересень i почався жовтень.

РОЗДIЛ 4

Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’янiй постелi i
туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча млость, в
очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто.
“Ще захворiю”, – подумав Климко. I злякався: що тодi? Були б оце
сiрники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрiвся, картоплi
напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотiлося.
Дiстав з торби галети, подержав у руках – просто так, аби знати, що
вони є, – i поклав назад. “Хай, пригодяться”. – I знову тяжко закашлявся.
В очах бринiли сльози, бринiла сиза роса на бур’янах та кавунячому
огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв їх пальцями i затис мiж
колiньми.
“Треба швидше йти. Там хоч люди”.
Климко пiдвiвся – ноги одразу загули i налилися гарячим, – похитнувся,
але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за куренiв дашок,
виступив на двiр. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у
блискiтки – хто кого переблищить – i зовсiм не грiло. З рота йшла крута
пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за курiнь. Нi,
по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно,
мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками – рукою наче дiстав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши од напруги
зуби, одiрвав од неї чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще навпiл – i
вийшло двi онучi.
“Однаково холодно буде, як намокнуть”, – подумав Климко.
Навибирав, де цiлiшої, сухої соломи, поробив товстенькi устiлки i
примiрив їх до ступнi, щоб нi великi були, нi малi. Потiм туго обмотав
ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав’язував кiнцi вище
кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня – ступалося у новiй взувачцi
легко i м’яко – i сказав сам собi, як дiд Гарєєв:
– Можна жить!
Вiн ще посидiв у куренi, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечi торбу
i пiшов до шляху, раз по раз корчачись вiд вибухiв кашлю.
Йшов i розмiрковував, що робити далi: чи податися одразу просто в гори
по сiль, а чи зайти в мiсто на базар i спробувати Бочонковi грошi. Той
жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папiрцiв, що дав йому
аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спiднiй кишенi
дiжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мiдною дротиною i
закрутив її. Можна й спробувати. Адже солi тут, мабуть, стiльки, що за так
бери. Якщо грошi – безцiнь, то й сiль не дорожча.
“Спробую”, – порiшив Климко i пiшов швидше.
Мiсто починалося такими ж будиночками в садах, як i в звичайному
висiлку. На парканах коло хвiрток висiли дерев’янi поштовi скриньки з
дашками вiд дощу. Всi вони були порожнi… Вицвiрiнькували горобцi,
пiдплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кiт i
мружився на сонце зеленими очима.
Вiконницi в будиночках було позачиняно, – може, тому, що рано, а може,
вiд вулицi їх i вдень не одчиняли.
Климко йшов iржавою трамвайною колiєю, переступаючи iз шпали на шпалу.
Взувачку свою вiн зняв ще край мiста – незручно якось тупцяти в онучах,
подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвiртка, висунеться з неї дитяча
голiвка, стригне очима по вулицi: оно якийсь вурка йде з торбою за
плечима, худий, брудний, босий, а великi синi очi, червонi по бiлках, так
i нишпорять… Хлоп – зачинилася хвiртка.
– Ей, хлопчику чи дiвчинко! – гукне Климко. – Як до базару йти – не
знаєш?
Тихо за хвiрткою, тiльки чути, що сопе. Тодi: туп-туп-туп до хати –
втекло.
“Що за люди?” – зiтхає Климко i, покашлюючи, йде далi.
Почалися будинки довшi й вищi, – у три, чотири, п’ять поверхiв. Вони
були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей побiльшало. I
всi вони – з тачками, клунками, вузлами – сунули в одну вулицю. Бiженцi,
чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив базар. Вiн
починався старцями, що густо сидiли й стояли попiд вицвiлим зеленим
парканом. Були тут зрячi й слiпi, безногi, безрукi, старi й молодi.
Кухлики, картузи, пелени, простягнутi коритцем жменi…
– Пода-айте… подайте… подайте… – линуло понад парканом, як одна й
та сама скорботна i жалiбна пiсня,
– Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата i
подай йому рруку! – вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очi в
нього були недобрi, пекучо поблискували в усi боки.
Дзень, дзень, дзень… – падали в кухлики монети.
– Спасибi, дитино, дай тобi боже дiждатися мужа чи брата.
– Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас полiцiя
загребе?
– А що я таке сказала?..
– Що, що… Чуємо, не глухi.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусi, яка гомонiла до
перехожих тихим немiчним голоском, але не жалiбно, а так, нiби казку вела:
– Прийшла немiч, люди добрi. Оце дивiться на мене та й побачите, яка
вона, тая немiч. Кажу земельцi: розступися, забери стару… А вона не
розступається. Прошу-прошу – не хоче й квит… – В пеленi у бабусi лежало
три картоплини, дрiбна цибулинка i з десяток гривеникiв. Бабуся подивилася
на Клима вологими вилинялими очима й сказала: – Iди, iди хлопчику, це я не
тобi розказую…
Климко видлубав з кишенi одну тридцятку i поклав бабусi у пелену, а сам
швидко пiшов геть.
Над мiстом високо в небi прогули густi косинцi нi мецьких бомбовозiв, –
може, з пiвсотнi чи й бiльше. Во ни блищали проти сонця, як склянi. Старцi
принишкли, всi, навiть слiпi, попiднiмали голови i тривожно питалися у
зрячих сусiдiв:
– Багато?
– Багато…
На базарi теж запала тиша. Тiльки з-пiд розламаного ларка при базарних
воротах чийсь тонюнiй голос (були до вiйни мороженицi з такими голосами,
згадав Климко) набридливо скиглив:
– А хто ще желающi-iнтересующi погадать? Зiночка гадає, що кого
ожидає… Климко пiдiйшов до ворожки i став навпроти, грiючи ноги в теплiй
на осоннi пилюзi. Жiнка сидiла на стiльчику, тримаючи в пеленi довгий, як
пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папiрцями. З-пiд поли в неї
визирала Зiночка – дрiбненьке, схоже на пацюка звiрятко в бiлих i жовтих
латочках. Очицi у звiрятка були маленькi й хитрi.
Климко торкнув Зiночку пальцем за писок i всмiхнувся:
– Чого тобi? – сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товстi,
червонi, в густих синiх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климкiв
подив, басом.
– Нiчого… – сказав Климко. – А ви за галети нiмецькi ворожите? Або за
картоплю?
– Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу i витяг жменю картоплi.
– Дрiбна, – сказала ворожка. – За таку – нi. Галетам вона зрадiла:
– О! Буде до чайку! – I наказала звiрятковi: – Зiночка, работай!
Звiрятi прудко скiкнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло i висмикнуло
зубами один папiрець, списаний нерiвним первацьким почерком.
“По ранєй дорогi вам пристоїть свiданя з мужом”, – прочитав Климко.
– Це не менi, це – жiнкам, – сказав вiн, подаючи ворожцi папiрець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навiть не глянула на Климка, а забрала
Зiночку пiд полу i, розгойдуючись на стiльчику, заскиглила противним
тонесеньким голосом:
– А ще хто желающi-iнтересующi погадать?.. Климко вже хотiв був iти
далi, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною вiд носа до
вуха i хрипко спитав у ворожки:
– Ну, як сьогоднi з клiєнтом?
– Слабо, – сердито, басом прогула власниця Зiночки.
– Пр-ровiримо! – сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив
з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зiгнутим дзьобом, посадив її
на мiзинець i, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
– Евстрррелiйський папуга!! Виддає предсказания- в око лiпить! Од-дин
раз удовольство- сiм лiт продовольство! Ну, навались!!! Не може буть,
сказав Суворов, щоб Чортов мiст не перейшли! Хто перший – першому
безплатно!..
– А хто ще желающi-iнтересующi… – хотiла перебити його ворожка, але
дядько з папугою накрив її голос:
– Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засмiявся i закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж,
що одiрви й покинь! I раптом подумав: “Чого ж оце я граюся тут? Хiба за
цим сюди йшов?” Вiн замашно стукнув себе кулаком по лобi, як це робив
Зульфат, коли хотiв покарати сам себе, i пiшов у ряди.
За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi
й неголосно, сторожко озираючись на всi боки, припрошували до своїх
товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них – боги пiд склом
серед барвистих воскових квiтiв: мiднi, поначищуванi каблучки i серги;
товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами – i знову iкони, старiшi й
новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на одного,
як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом, кукурудзою, просом;
бiлiли склянки з борошном, содою, вологою сiллю (“Ось вона!” – зрадiв
Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро не
продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники…
“Видно, й тут грошi не нужнi нiкому”, – подумав Климко, вiдчуваючи
страх: нiчого вiн тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до вiйни, а з якоюсь похмурою
настирливiстю, наче бороли один одного i нiяк не могли побороти:
– Скiльки ж ви даєте?
– П’ять кухлiв.
– Так спiдниця ж – подивiться!
– Як хочете, не силую.
– Шiсть!
– Нє-є…
– Дитину хвору в Полтаву на тачцi везу…
– Ну то давайте вже.
– Запальнички, замки, кресала, губка, кремiнь!
– …А воно ж на ватi чи на клоччi?
– Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивiться: вата.
– Пiвпуда.
– Скiльки?!!
– Сiль-крупка! Печатне мило загряничне! Тiльки за марки!
– …То дiйдемося ми з вами?
– Хiба що на тому свiтi.
– Ну й люди ж! Наче до вiйни таких не було.
– Бiда наплодила…
Ряди скiнчилися. Далi було засмiчене токовисько, а за ним, коло
магазинiв з потрощеними вiтринами, стояли люди з тачками. Климко пiшов ще
туди.
“Якщо i там не вiзьмуть грошi, тодi – в гори”.
Бiля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дiвчина, з напуском на
очi зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно,
квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах у неї була ще
одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квiтах, а
темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини були
перепнутi по-старечому, навкiс, як у хворої на зуби, а маленькi тонкi
пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця.
– Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка… – тихим голосом так лагiдно
i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля неї. – Я й чорнобривцiв
на додачу ще дам… Купiть мою хустку…
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав:
– Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi?
Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими очима i швидко
вп’ялася пальцями в квiтчасту хустку.
– Та ви мене не бiйтесь, – усмiхнувся Климко i згадав, що вiн сьогоднi
не вмивався. – Я не вурка, я по сiль сюди прийшов…
Дiвчина одвернулася i стояла мовчки.
– Ото хлопець тобi правду каже, – озвався з-пiд магазину якийсь дядько.
– Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi
треба. А то – “чорнобривцi”…
Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою.
На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було все
в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, чаїлася добра лагiдна
усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi тапочки
– великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець i сам
їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
– Здалеку йдеш чи тутешнiй? – спитав.
3 Донбасу я, – сказав Климко.
– А-а! Землячок… По сiль, кажеш?
Климко кивнув.
– А що ж у тебе на сiль?
– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.
– Нi, – усмiхнувся швець, i кожна його зморшка теж усмiхнулася. – Я
питаю, на що мiняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
– Такого нема, – зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки (“Чи не спробувати
вимiнять”?). – Грошi довоєннi є, так за них нiчого не продають. Треба йти
в гори, туди, – вiн махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?
– А чого ж босий?
– Щоб легше на ноги… – Климко ледь скривив губи, пробуючи
усмiхнутись. – Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви промiняли взувачку на
неї? Дрiбнувата, правда…
– Вiзьми примiряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
– Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, – порадив швець. Климко послухав його,
взув бiльшi й заходився розв’язувати торбу.
– Не треба, – сказав швець. – Носи собi, раз уже ти землячок…
Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички i
сказав, огортаючись димом:
– А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п’ятдесят зайвих пройшов. Сiль
– це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив це мiсто здалеку
днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така є, називається вона Сiль.
Там сiль. А тут що – крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу
її не набереш… Проминув ти, брат, сiль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як пiсля
цiлоденної ходьби. Вiн сiв на проломлений дощаний ганок i мовчав,
стиснувши долонями щоки.
– Що ж… треба вертатися, – насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що
стояв йому в горлi, i закашлявся.
– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климковi велику руку,
подзьобану вугiльними скалками, наче покроплену синькою. – Нiчого, не
скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два полiцаї в чорному, з карабiнами за плечима
i плоскими нiмецькими багнетами при боцi. Вони пiдiйшли до дiвчини з
хусткою i стали.
– Приймись! – сказав один з них, у кубанцi, на яку по-селезнячому
закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в тачку, нiби йому не
було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба.
Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в
неї тремтiли.
Полiцаї пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i той,
що в кубанцi, сказав другому;
– Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем?
– А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли:
– Що то воно?
– Полiцаї, хiба не бачиш?
– Так нашi чи нiмцi?
– Турки!
– Ха-ха…
– Цсс…
– Нова власть…
– Новi прихвоснi, – сказав швець, i на нього заозиралися – однi з
острахом, iншi – ховаючи посмiшки.
– Щось вони затiвають, – сказав швець до Климка i кивнув головою. –
Бач, скiльки їх ононо висипало. Як гусей.
Полiцаї, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на однаковiй вiдстанi один
вiд одного швидко йшли понад обома парканами.
– Ловитимуть когось…
В рядах принишкли, i вiд цiєї тишi, що настала враз, одрубом, на
майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив, що з базару через
токовисько спершу поодинцi, далi невеликими гурточками почали
вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потiм
швидше, швидше… I раптом бiля прилавкiв надривно, страшно серед тишi
закричала жiнка:
“Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою дитину! Пустi-iть!” Все торжище
разом схарапудилося, гойднулось – i люди побiгли, збиваючи одне одного,
вириваючи з-по мiж плечей свої клунки, вузли, торби…
– А-а-а!… – злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн.
А помiж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климковi
слово: “Облава!.. Облава!..”
Сiра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Вiн
прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в край i впав. Але на вулицi
щiльно, майже один проз один, стояли нiмецькi мотоцикли i грузовики.
Пролунало кiлька автоматних черг – видно було, що стрiляли вгору, – i
натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому
густо синiли полiцайськi шинелi.
– Молоденьких виловлюють, – сказав швець, примружено, гостро дивлячись
туди, де вирувало людське стовписько.
Вiн обернувся до дiвчини з хусткою:
– Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвiте на
весь базар.
Дiвчина, блiда, з величезними карими очима, в яких аж кричала
безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала її
пiд полу жакетика. Вона сiла мiж Климком та шевцем, затулила обличчя
руками i заплакала.
– Цить, – суворо звелiв їй швець. – Сиди собi й годi. Як щур у горах –
тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дiвчат
i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций
юнак. Звiдти було чути плачi. Полiцаї з карабiнами напереваги оточили i
повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло кiлька жiнок з
вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн тримав у
руцi) дiдусь на дерев’янiй ступцi. Вiн махав нею швидко, i рукою з
картузом у лад ходi своїй вимахував, – певно, боячись вiдстати.
– …Та тут самi старi, ми вже дивилися, – почув Климко i впiзнав голос
полiцая в кубанцi, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне
обличчя в ряду тачкарiв. – Де ж це та пташка з квiточками? Казав, давай
зразу брати, так нi.
– Ну да, – заперечив йому другий, у синьому карту зi, вигнутому на
нiмецький манер. – А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б.
Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця:
– Спасiть мене, дядю, спасiть…
– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бiйся…
А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув її в руках
так, щоб затулити дiвчину, i став роздивлятися, бурмочучи заклопотано
перше, що спало йому на думку:
– Якби не надiрвана, то була б довша… Так надiрвана… – а в головi
стукотiло: “Хоч би пройшли, хоч би пройшли!”
– Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному
рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула
його вгору. Дiвчина пiдняла голову i дивилася на полiцая повнiсiнькими
слiз карими очима.
– Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га?
– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.
– Ш-шо? – перепитав полiцай, скосивши на нього нахраписто-веселi сiрi
очi. – Ш-шо ти промекав?!
– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.
– Ану встань! – випростався полiцай. Два iншi теж похмуро дивилися на
шевця. – Вста-ать, кому сказано!!!
– Немає на що стать, – осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн
дивився кудись повз його колiна.
Полiцай коротко, прямо вдарив його п’ятiрнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обiпертись на руки.
Вiн притулив долоню до розсiченої губи, а полiцай одкинув чоботом
ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота. Пiд шевцем був маленький
дерев’яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч лежали двi дерев’янi
пiдпихачки – двi дощечки з обшитими шкiрою ручками.
– Шмаркач, – незлостиво промовив з-пiд долонi швець, дивлячись, як i
ранiше, мимо полiцая. – Я, щоб тобi тепленько жилося, ноги в шахтi
зоставив, а ти мене за це – по зубах…
Полiцай покашляв у стуленi докупи пальцi, потер ними губи, нiби
поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини:
– То тебе що – просить? – сказав крiзь зуби, вхопив її за руку i
смикнув на себе.
Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли, розiслалася по землi) i
звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу
руку i закричав:
– Пустiть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на менi за матiр!!
– Та облиш ти цих старцiв, Стьопа… – сказав третiй полiцай,
позиркуючи на людей, якi покидали свої тачки i пiдiйшли ближче. – Ходiмо.
Без одної Химки ярмарок буде.
– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанцi. – Однак ти далеко не зайдеш.
Чула?!.
Полiцаї пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли за
ворiтьми.
– От бачиш – i минулося, – сказав до дiвчини швець, утираючи долонею
закривавленi губи.
Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку, що розiслалася
на землi. А Климко мiцно тримав її за руку побiлiлими пальцями, i кашляв,
i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi хусточку втертися, але
вiн сказав:
– Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше
загоїться.
Поспiвчувавши, тихо i злякано оглядаючись, жiнки помалу розiйшлися.
Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт: який там
тепер базар.
Дiвчина враз немов опритомнiла, вхопила шевця за руку, гладила її
тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи:
– Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький… Отак вони вас… через
мене… Повiки не забуду… Спаси…
Швець легенько вивiльнив руку.
– Чого ж ти плачеш? Минулося – i цур йому, радiй, що минулося. Далеко
тобi ще йти?
– В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасi. А Тут вiйна…
Тепер до мами добиваюся…
– I доб’єшся, – лагiдно хмурячи брови, сказав швець. – Чого ж. Тiльки
накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб
нi лиця, нi очей не було видно. Та серединою мiста не їдь, а глухими
вуличками – i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе на
своїй машинi проведу закавулками. – Швець усмiхнувся i поторкав долонями
шарикопiдшипниковi колiщата.
Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою.
Тодi обернулася до Климка i винувато, соромко подивилася на нього
заплаканими очима.
– Спасибi тобi, хлопчику… Я тебе зразу так i злякалася… Тобi, бува,
не по дорозi зо мною, нi?
– Менi назад, – сказав Климко, крiзь кашель. – У Донбас.
– А то й справдi був би моїм братиком… – Дiвчина жалiбно пiдняла
брови. – У нас iз мамою нiкого бiльш немає. Жив би в нас…
– Назад менi треба, – сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на
босонiж.
Швець озвався до неї:
– Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери.
– Та хотiла, – сказала жiнка i зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили
борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла.
– Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, – швець
кивнув на Климка, – земляк мiй, забився аж iз Донбасу. Двiстi кiлометрiв
пройшов, щоб солi достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жiнка швидко зиркнула на Климка.
– Роздала ж бо я, хазяїне, сiль. Те просить, те: “Дай те, тiтонько, хоч
у носовичок, хоч зо жменю”. Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток
осталося.
“Десять склянок!” – подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку.
I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi.
– Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солi при везла два мiшечки,
як вiйна почалася. А тут – осьо, тiльки на денцi… – Жiнка дiстала з
тачки жовтий сировий клуночок.
– Давайте, скiльки є, – сказав швець, – та вибирайте собi взувачку, яка
на вас дивиться. – Тодi подумав i додав: – А може, хлопчик помiг би вам
тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га?
– Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що
скажете. Чесне слово! – Климко похапцем розкрутив дротинку на кишенi i
простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на неї вгору хворими очима.
Жiнка зажурено подивилася на нього:
– Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так на сиплю з пiвпуда, а то
й бiльше, скiльки донесеш. – I спитала в шевця з надiєю в очах: – Що ж
воно оце далi буде, хазяїне?
– А що буде, – одказав швець. – Ось вернуться нашi, пошию вам усiм
трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi… А ви менi пiснi
хорошої заспiваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! – I вiн
посмiхнувся. – Отак i буде. А як же iнакше?
I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по
всьому виду, i над похмуро порожнiм, усипаним смiттям майданом нiби
прояснiло. А швець дiстав з-пiд свого вiзка старий речовий мiшок
солдатський, поскладав у нього парами тапочки – тi, що зосталися, –
ковдру, зав’язав тугенько i накинув лямки на плечi.
– Що ж, рушаймо, одбазарувалися, – сказав вiн. – Ти, дiвчино, паняй за
мною, я покажу, де тобi повернути. – Узяв у руки дерев’янi пiдпихачки,
дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за плечима, покотив до
ворiт.
Усi рушили за ним.
За ворiтьми швець сказав жiнцi:
– Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе хоч звати, земляче? Климко?
Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж тобi неблизька. Бувай. – I
помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою.
Вiн, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому
опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, – озивалися пiдшипниковi колiщата пiд
його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним
свою тачку на дерев’яних колесах.
– Поїхали й ми, тiтонько, – сказав до жiнки Климко. – Разом веселiше
буде, еге ж?
– А ти бiдовенький, – завважила жiнка. – Бiдовенький же?
– Не знаю, – знiяковiв Климко.
Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчиної тачки i ще раз,
востаннє подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром: iз
тiнi в сонце, iз тiнi в сонце… I все глухiше було чути: тьох-тьох,
тьох-тьох…

РОЗДIЛ 5

…Перше, що побачив Климко, коли розплющив очi, – велике, рiвно
обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов крiзь морок), i
став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав:
– Тiтонько, тьотю Марино… Що воно – ранок чи вечiр? Де ви, тiтонько?
– спитав так тихо, що ледве почув свiй голос.
– Тут я, синок, осьо, – тiтка Марина схилилася над ним i поторкала
теплими губами його чоло. – Слава богу! – зрадiла. – Охолонув лобик. А то
ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло.
– Довго я спав, тьотю? – спитав Климко.
– Не спав, а в гарячцi був. Без пам’ятi був трохи не три днi. Так тебе
тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i вкривати.
Застудився ти дуже…
Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав:
– Треба йти.
Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому –
тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт.
– Лежи, лежи, – придержала його тiтка Марина. – Куди ж ти пiдеш
отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi молочка
сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, їж. Тiльки
гляди ж не вставай.
“Три днi!” – Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi,
де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився.
Три днi… Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й бiльше нiж
половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б
сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою вихопилися за
Слов’янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той курiнь, у якому
ночував минулої ночi, а ще далi – станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв
пiд парканом та ждав, що горобцi зiб’ють йому двiйко червивих яблук. Отже,
вiн вертався додому!
– А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! – сказав тодi Климко i став
тягти так завзято i так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони
трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина – так звали жiнку – ледве
встигала за ним i дивувалася:
– Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i
холодний.
Климко-бо iз вдячностi до неї розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А
надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова
не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи
брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу
сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, –
i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке,
а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля…
Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе
одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти,
дiжурку свою – i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно
вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв
i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка
лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та
двоє червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з’їв хлiб i одне
яблуко. “А те хай, – по думав про друге, – у дорогу вiзьму”. Вiн побачив
на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля
прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i
вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко
витер їх пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в
їхньому висiлку.
“Листя палять, – подумав Климко. – Треба ж роботу якусь зробити тiтцi,
а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те…”
Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та
вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки – так вони замiтали щоосенi i
щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий
цупкий бур’ян попiд призьбою – i хата одразу нiби повищала. Обдивився
довкола – що б його ще таке зробити? – i помiтив за хлiвом солом’яний
погрiбничок, теж зарослий густим бур’яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка,
вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур’янину, щоб її вирвати, i
раптом почув приглушене пiдземельне: “Ко-ко-ко-ко?!” Заджеркотiли й кури,
але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. “А-а-а”, –
здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур’ян: хай, серед нього не всяк
одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв
перепочити, бо втомився. “А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?” – i
заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде.
Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум’я нощока, очi смiються.
В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над
вiнцями в нього бiлiла шапочка молочної пiни.
– Таки встав? – здивувалася i високо, – ялиночкою пiдняла брови (вона i
в дорозi пiднiмала їх так, коли дивувалася). – Ну й меткий! У вас там на
шахтах що – всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна
отакому хворому – i за роботу? Тобi ще лежати та лежати.
– Я пiду, тьотю, – тихо сказав Климко. – Сьогоднi. А то ще один день
пропаде…
Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка
спершу злякано, потiм обличчя їй жалiбно скривилося, очi набралися
слiзьми.
– А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? – спитала вона
невпевнено. – Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала,
та зразу не сказала: бачу ж – хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою
якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слiд i взула, їсти
в мене, хвалити бога, є що – нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують,
то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй,
з вiйни – хай там його, козака, смерть обминає – жити мемо втрьох, будеш
нам за рiдного сина… В школу тебе оддамо… Га? – В очах у неї свiтилася
надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки
дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав:
– Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду,
так i прийду або приїду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть…
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ i
довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й
узгiрцi, звiдки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за
переїзд i Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться
на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат – що
не розрадив Климка, Наталя Миколаївна – що не почула, як вiн пiшов.
Надвечiр вертають онiмiлим у голодному горї висiлком назад до вагової, i
їм здається, що там їх уже чекає Климко – усмiхнений, мовчазний i
синьоокий. Але його немає…
Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть).
Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим,
стурбованим голосом:
– Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини
склянку i налила в неї молока, густого i тепло-пахучого.
– А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть… –
сказав Климко.
Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима:
– Хто тебе й викохав отакого… А що, хiба його чуть?
– Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi.
– Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у
погребi посмирнiшає. От босяцюра! – Тiтка зiтхнула. – Я не хотiла тобi
зразу казати, думала ж, зостанешся… Нiмцi товарний поїзд учора пустили в
Донбас, до Єнакiєвого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще
один пiде. З нашої станцiї. – (Климковi стало важко дихати – так стисло в
грудях.) – Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед
вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть,
не пiдеш – корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти
з ним, га? – I сама ж собi вiдповiла: – Перегомоню. А ти пий молоко та
лягай хоч до полудня поспи – здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять.
Климко скуштував ковток молока, ще ковток… У склянцi поменшало на
третину. Подумав, подумав – i долив її водою з кухля, що стояв на столi.
Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще… Поки стало не молоко, а синя
бурдичка.
– Що то ти робиш? – почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла
тiтка Марина.
– Доливаю… – винувато сказав Климко. –
– Водою?!
Климко опустив очi й кивнув.
– Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, –
сказав тихо. – Може, довезу…
– То й вiзьмеш! Спарю – i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану. – Вона
вернулася в хатину i голосно зiтхнула там.
А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг.
Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув.
Було вже поночi. На станцiї анi вогника, анi голосу людського. Тiльки
паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негустi iскри в
захмарене небо.
“Вугiлля в топку закидають”, – подумав Климко, – iнакше iскри не летiли
б”. Вони вилiтають з труби лише на ходу i коли “шурують” топку, щоб
пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила. В паровознiй
будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, – дверцi закрились, – перестала
шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн
сидiв пiд якоюсь будкою бiля клунка, а тiтка Марина пiшла шукати
обходчика.
З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно
ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла
черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини:
– А порожнi вагони є, Гнатовичу?
– Вони всi порожнi, – одказав їй хрипкий старечий голос. – Веди свого
пасажира до другого з кiнця, там уже є люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон.
Тiльки дверi тихо одчиняйте.
Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою мастильницею
в руцi – i знову задзвенiв по колесах молоточок. Пiдiйшла тiтка Марина,
теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла:
– Ходiмо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко
закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку.
– Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того виродка…
Начальник станцiї тут об’явився новий.
Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потiм тiтка
Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно:
– Свої, не бiйтеся…
Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину.
– Може, пiдсобити? – озвався зсередини чоловiчий голос, i простяглася
рука.
Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши
слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче:
– Прощай, синочку… Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти
менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, – серця б тобi
увiрвала… Приїжджай… Пiшки не йди – далеко… А приїжджай…
– Я не забуду вас, тьотю Марино, – надломленим голосом сказав Климко. –
Я… спасибi вам… я приїду… Чесне слово! – Паровоз тоненько свиснув.
Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i поїзд,
брякнувши буферами, рушив.
У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i
рипiв, а коли поїзд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в бiк, i
вiн уже не рипiв, а стогнав.
Чоловiк, – мабуть, той, що брав Климкiв клунок, – довго черкав
сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку i
пiд ними душ п’ять жiнок з якимись пожитками в мiшках i кошиках. Жiнки
дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима.
“Нашi, – подумав Климко, – донбасiвськi”. I йому стало легко, тепло й
затишно у цьому рипучому вагонi.
А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi:
– Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiмаєш у дорозi.
– Нiчого, я i сидячи вмiю спати, – бадьоро одказав Климко.
Вiн сiв бiля дверей, притулився спиною до стiни вагона, що ходила
сюди-туди, мовби приколихувала, i дивився в прочиненi дверi на небо.
Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час
вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i як тi зорi знову ненадовго
з’являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать.
Поїзд iшов нерiвне: то смикався i набирав шаленої швидкостi, то
гальмував так само рiзко, як i розганявся, то зупинявся просто посеред
степу i довго стояв, а вiд переднього вагона бiля паровоза було чути
нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де сидiли жiнки, нишкли, а чоловiк
гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно стареньке
зморшкувате лице з кустратими бровами.
I знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи нiч та посвистуючи
тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не їздив. Вiн пролiтав станцiю,
як ураган. I Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за
семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядьковi
Кириловi i побачити, як вiн усмiхається йому i махає рукою, а бiлява
хвиляста чуприна в’ється на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз… Вiн
мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса,
а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися пiд самiсiнький барак,
поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно
зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю.
Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу добу чи й двi, а
дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо, шахта,
станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами,
що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони,
i в барацi крiзь тонкi стiни було чути з кiмнати в кiмнату святковий
гомiн. Дядько Кирило, в бiлих напрасованих брюках, бiлих паруси нових
черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом,
одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в новi рипучi сандалi,
брав його за руку, i вони йшли до магазинiв по морозиво та цукерки –
смугасту “Ракову шийку”… Вiтер грався стрiчками безкозирки i лоскотав
ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав
кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав:
– Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами.
Очi в нього були усмiхнено-печальнi – вiн нiколи не усмiхався ними
весело, – а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком.
“Посадимо iз Зульфатом вишню над ним, – думав Климко, уткнувшись
головою в колiна. – Весною вона бiло цвiстиме, влiтку ягiдьми блищатиме,
шпаки налiтатимуть… А восени встелятиме могилу червоним листям з усiх
бокiв…”
Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i
лоскотали Климковi шию – так м’яко, так нiжно…
Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi
сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без зброї, у
довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi
кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув,
як вистрiлив:
– Гераус!!! [1]
Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик
i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено,
спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад,
обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище
колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у
попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити свої дверi, але
вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка,
закричала друга, третя… Нiмець бив їх так само, як i старого, – мовчки,
iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i
пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б’є лише правою ногою, i хотiв
проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не
зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся
калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця
i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся
сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче
придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди…
Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн
застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою
клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт
нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав,
гурт обступив його i зареготав ще дужче.
Скоро поїзд рушив.
Климко розтер груди й колiно. “Добре, що тiтонька Марина дала штани,
хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах не зосталося б”, –
подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн
побачив станцiю i впiзнав її: то було Дебальцеве!
Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за
акацiєву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з
мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов
слiдом за ними.
А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним
сунули хмари.

РОЗДIЛ 6

Другого дня Климко пiдходив до своєї станцiї. Було ясне пiсля дощу
надвечiр’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i
сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у
кожнiй росинi.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею.
Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось
дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев’язав пополам i нiс по
черзi то на од ному, то на другому плечi.
В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов,
напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн,
виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями
великий залiзний бак зваленої водокачки, звиваються димки по нiмому
териконовi – порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з
димарiв i тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Вiн не пiде висiлком, нi. На переїздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо
станцiї, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до
вагової. Постукає тихенько в дверi… “Хто там? – спитає Наталя
Миколаївна. – Заходьте, будь ласка”… Климко усмiхнувся i, сам того не
помiчаючи, пiшов швидше.
Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат.
“Невже знову iталiйцi?” – подумав Климко.
Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у
висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.
I тут Климко побачив, що вiд переїзду назустрiч йому бiжить якийсь
чоловiк – босий, у солдатському галiфе з розв’язаними поворозками i в
гiмнастерцi без ремiняки.
Вiн бiг i весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному,
i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
I тодi Климко все зрозумiв.
– Туди, дядю, бiжiть! – закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд
себе. – Тудиi Там балка!..
Вiд переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i
обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
Вiн уп’явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль…
– Климка-а-а! Кли-и-мка-а! – почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже
бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка
Зульфат.