Українська література. Теорія літератури. Готуймося до іспиту та ЗНО з української літератури.

Григорій Квітка-Основ’яненко Салдацький патрет

Шкільна бібліотека

 Григорій Квітка-Основ’яненко

Салдацький патрет

читати

оповідання

Латинська побрехенька, по-нашому розказана Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише — бо й письменний був собi — що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива. Раз… (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив — так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: «Тепер, хлопцi, дивiться, що за кумедiя буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А вiн каже: «А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попової кобили». От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли її гарненько; таки точнiсiнько, як кобила стоїть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: «Що за ледащо мiй Охрiм!» (а його батрака та звали Охрiмом). «Кобила, — каже, — зiйшла проти ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi її пiймати!» А далi зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї пiдкрадатись, та знай цмока та приговорює: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далi, як пiдiйшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоїть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, — каже, — цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеї напився. Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов’язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанiї, так не проливав; добре було на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не їстиме, а без тiї поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом — коли чували — з Борисiвки, Курської губернiї; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякiї маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалює, нi розмалює, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сеє дiло, ну! — тiльки почухайся, та й вiдiйди. Торгується i требує багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш — блакитна, а вiн товче: «Синя-ста». Йому кажеш — не годиться, а вiн чухається та каже: «Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог брядє». Тьфу! на їх голову! Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. «А буде яка хвальш, прикину, — каже, — тобi». От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? — так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаєш: «От побiжить… от битиметь!» Так-то скусно був намальований! Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: «Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу». Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата — коли хто зна — аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав на палiтру красок, що «коли, — каже, — що не так, то я й пiдмалюю». Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла. Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички достав, — бо се, знаєте, було об перших п’ятiнках, так вже зорi холоднi були, — i сiв у своїй ятцi, щоб прислухатись. Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а — таки нiчого грiха таїти — знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько i збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне — плюсь! — бiльша половина чарки назад у дiжку! Лихо та й годi! П’єш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то їх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди їм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись. Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i озирається… Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закриває, по потилицi шльопається; аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тiї патли не мотались. I сорочка на ньому — не як у людей; замiсть бiлої, як закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно i є. От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — i вздрiв, що стоїть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього: «Служба! — каже, — пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде». Стоїть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утретє — салдат нi з мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чує сеє все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: «Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!» Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном понаїжджали то з Деркачiв, то з Вiльшаної, та були аж iз Коломака. Що то, батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять їх тут було, то, єй же богу моєму! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Знаєте, прийшло урем’я подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цiєю бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом її заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до нової нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти. Так оттакi-то там були. I їх вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять. Ото гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть пiд гору, та йде вулицею… Луп очима! стоїть салдат.. Охрiм був собi парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: «Добридень, господа служивий!» А салдат мовчить… От Охрiм i пiшов своєю дорогою, а Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: «Одурив i своїх! що то дальш буде?» Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: «Отже ж тут є постой! А що, як спитаю, чи не треба їм бува коням овса або якого борошна?» Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже: «Господа москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому командєрству: коли треба вiвса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська; вiсiм з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки». Сеє кажучи, достав з халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, пiднiс салдату та ще й приговорює: «Кабака гарна, терла жiнка Ганна! стара мати вчила її мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось подозвольте лишень!» Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв собi на розум: «Цур йому! — каже собi на думцi, — щоб ще по пицi не дав, бо вiн на те салдат…» Пiднявши баклаги та мерщiй до табору, не оглядаючись… А Кузьма Трохимович, сеє чувши, та «ких, ких, ких, ких!», та аж за боки брався, регочучи. Поки ж сеє дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв її кат: чорнява мордата, трошки кирпатенька, та й рум’яна, як рожа, та таки й одягнена: очiпок, хоч вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки, i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не проста, а мiщанська, бо вона узята була у Липцi аж iз самiсiнького Харкова, i не простого, а мiщанського роду; шушон набойчатий, спiдниця каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого вона є цвiту, бо дуже було замазано олiєю; вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а около сього дiла не можна чисто ходити; зараз випачкаєшся, як той чорт, що до вiдьми через трубу лазить. От молодицi i кричать Явдосi: «Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми бiля тебе». Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. «Ох, менi лихо! — сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула її мiж свiй товар, — як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне… та тут таке буде, що й коробок не позбираємо…» — «Вибирай же друге мiсце, — гукнули молодицi, — може, й не з так щасливе буде, та усе-таки лучше, чим дати москалю орудувати над нашим крамом»: Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп’ять другою, теж чужою булкою i мiж свої положила ; а де паляниця впала, так сама з своїм товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де й школяр, що з малими грiшми купує самий дешевий товар, її не знайде; та за чергу кожен базар i лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiма перекупками отаманювати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять; тiльки щоб усi перекупки її слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого потребує, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав її хто? Так зараз i нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип’є, або п’яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде. Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з своїм крамом розташувалась, аж… тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них. Як же напустяться на нього перекупки! «Зачим тут став? Пiди собi геть; стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до чортiв, опрiч хлiба святого». От як затуркали, затуркали — бо звiсно, як нашi молодицi, скiльки їх не буде, та як заговорять разом усi ув один голос, так нiчого i не второпаєш: мов на потоках вода шумить, аж у вухах лящить! — а москаль i байдуже, а знай собi кричить: «Гречишнищi гарячiї!» Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш, роби, а москаля збудь!» Нiчого Явдосi робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в’язки бубликiв i пiшла до патрета, та й… далебi що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородiє, господа салдатство! будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького, бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями». Сеє кажучи, бачить, що салдат i не дивиться на неї, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорює: «Кете, озмiть, ваше благородiє! Пожалуйте, дома здасться». Салдат — нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, — засоромилась, почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, — вiд нього та бублики — у свою коробку, i сiла. Що вже не питали її молодицi, що їй там було вiд москаля? так мовчить та й мовчить i каже: «Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…» Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посмiявсь собi нищечком та й каже: «Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!» А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаєш, усе є. Чи груш? Та i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба, та з якої хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля їх сластьонниця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаєте, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду у в олiю — аж шкварчить! — та зараз i пряжеть, i подає, а вже на олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктує. Тут же бiля неї продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там — залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А тут вже — лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякiї сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав’яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля їх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня — а хатньої нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову — цур їй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баєвi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов’янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого-то там не було! А промеж такої пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiє у вутренi, як Христа, дочитуються, або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той прицiнюється, той спорить, той товариство склика; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: «По глину, по глину!», а назустрiч йому викрикує: «По горшки, по горшки!» Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: «Ходи сюди, дядюшка! — кричать, — вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi… «Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троїсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й вiдбiг. Iде й спiває, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне: «Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многiї лiта!» Вип’є i поштує його; коли той не схоче, так додолу горiлку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: «Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!» -та й пiшов дальш. Iде i побачив дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: «Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами». Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: «Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!» Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалує i нi об чiм не жалкує! А там, чути, ведмiдь реве i танцює, а циган викрикує: «Ану, Гаврилку, як старiї баби п’янi валяються?..» Циганка ворожить та приговорює: «I щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п’ятачка на рученьку — усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тiльки дивишся та лупаєш очима i не знаєш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоєї кишенi хустку, де гаманець з грошами зав’язаний, а сей вже й здачi дає, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв своє ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та же ж за мої грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: «Шкапа твоя, — кажуть, — трохи, чоловiче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…» Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: «Добридень», або «Здрастуйте, господа служба!» А служба нiчичирк: стоїть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятцi, бачив сеє все та й дума: «Добре наше дiло: побачимо, що дальш буде». Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоїть, вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяїн і незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок — нiхто не баче; потягнув його до себе — нiхто не баче; положив гарненько на плече — нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок — сiп! — «Нащо ти грушi узяв? сякий, такий сину!» -питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: «Нєшта то вашi грушi-ста?» — «Адже ж не чиї, як нашi». А вiн як крикне на них: «Ах ви, хахли безмозглiї…» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). «А зачим ви, — каже, — менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?» — та до них з пенею: «Ви, — каже, — зiваєте по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку». Наше хазяйство щоб то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й лає. А далi ухватив за комiр i тягне i кричить: «Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi» Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: «Цур тобi, — кажуть, — батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!» Так де! Так реп’яхом i узявсь i каже: «Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..» Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тiї спiва: «Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет, — пайдьом iк ньому». Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п’ятиалтинного — так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фiть, фiть! — посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своїй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качається, а далi каже: «Ох!» — та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя. Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали, що їх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка їх, та усе на пiдбор: одна вiд другої чорнявiша, одна вiд другої краща. Порозряджуванi так, що господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожної разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi* (*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi. От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: «Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!» — «Врешеш! Де ти їх уздрiла?»- питаються i розглядаються усюди. «Та онде, онде, бiля дiгтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…» — «Так i є», — гукнули усi та .й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тiї пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм i лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили i обридли. От i визвалася з них Домаха та й каже: «А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене». От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв’язку пiдв’язувати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: «Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б менi хто показав?..» Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала. Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: «А куди ти, Домахо, пiшла?» А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: «Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине». А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! «Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще…» От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається i каже голосно: «Ох менi лихо! забула хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!» Озирається, сердешна, i погляда iспiдлiб’я, та ба! Стоїть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: «От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…» Пiдiйшла, — i нахиляється i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неї: «А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?» — «Але, говорить…» — кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить. «Що… що таке?.. Що вiн тобi сказав?..» — обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав? — каже Домаха, — то не живий салдат, а то його парсуна!» — «Йо!» — гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сеє чувши i багато дехто пiдходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; «Так i є, що намальований!» — та й пiдуть собi. Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi. То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини — зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови трохи не на п’ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: «При далiнусцi стояла»; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода їм назустрiч, — нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не бачать нiчого, буцiмто й не вони. Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i поженихатись… Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб їх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур’янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк їм поважа: «Нехай, — каже, — хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять». От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!..» Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузує! «Тепер, — дума сердека, — не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!» Стоїть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк… Хiба тут були такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш’ється чобiт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намалював же якийсь-то дурень!..» От i пiшли своєю дорогою, i Терешко дуже радий був, що спокутував iз себе бiду. Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на мiсцi народу було, таки, мабуть, душ з п’ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то до єдиного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо. «Се вже, — каже собi, — курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь, щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб нiякого хвальшу не було у моїй роботi». Вилiз iз своєї ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмалював, як там швець надряпав, та й уп’ять полiз та й каже: «Нехай пiдожду, поки краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобiт намальований». Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми i йдуть вп’ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобiт, як ти сказав». — «Еге! iще б то й не послухав? — сказав Терешко, пiдсунувши шапку на саме тiм’я i узявшись у боки. — Я же силу знаю i зараз побачу, що не до шмиги!»* (*Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику силу у малярствi зна; посвиставши й каже: «От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…» «А зась не знаєш? — обiзвався Кузьма Трохимович з своєї ятки, — швець знай своє шевство, а у кравецтво не мiшайся!» Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма Трохимович так вiдрiзав Терешка-шевця! Як пiдняли Терешка на смiх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав. Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь i вiдрiже: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мiшайся!» — то так язик й прикусить i вже нiчичирк. От i вся.