Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Григір Тютюнник

Вогник далеко в степу

скорочено

короткий зміст

Павла, якого всі прозвали Павлентієм, прийняли до училища разом з друзями — Василем Силкою, Василем Оборою та Василем Кібкалом. Пав­ло був сирота. Мати його померла, а коли хлопцеві було дев’ять років, бать­ко одружився з тіткою Ялосоветою. Через місяць батько пішов на війну і не повернувся. Так і живуть вони з тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою.Тітка Ялосовета сама привела Павла до училища і так розхвалила його перед директором: «Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко…», що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного міся­ця для вступу до училища.

Попав Павло в п’яту групу, більшість якої складали дітбудинківці. А всього в училищі було десять груп: і «механіки», і «столяри». У всіх уже були свої майстри, а п’ятій ще не призначили. І от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. «Він буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще гірше, ніжу мене; передня пола гімнастер­ки сягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину».

Директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвав­шись, наказав слухатись і поважати Федора Демидовича Снопа, так звали майстра. Слова директора запали хлопцям вдушу: «Майстер — ваш учи­тель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і притишив голос,— можливо, й не пам’я­тає своїх батьків…»

Потім хлопців повели до майстерні. Там не було нічого незвичайного: «ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі повигадували, ні інстру­ментів, розкладених по поличках, ні креслень та схем по стінах». Все було набагато простіше. Та ще й в кутку лежала купа гільз з—під снарядів, з яких потім переробляли залізо на різні деталі.

Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Почалося навчання. Майстер терпляче пояснював учням навички ко­ристування різними інструментами: «Якщо котрийсь із вас ненароком влу­чить себе по пальчику або щиколотках,— це буває,— не бійтеся: прикладем подорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися — по зубилу чи по руках. Від болю прибуває ума! Така теорія».

З часом всі руки в хлопців були в синцях. Та майстер терпеливо вчив далі: «Набити руку — це не означає побити руки… Йоду в нас немає. Йод пішов на фронт!»Хлопці вже бачили різні інструменти на стендах, та одно­го разу майстер приніс невеличкий дерев’яний сундучок з інструментами, якими працював він сам. Вони були чисті, блискучі, як іграшки. Першою продукцією, виготовленою хлопцями, стали лопати. Коли учні побачили свою роботу, то дуже зраділи, та ще й майстер похвалив їх. Цього ж дня на лінійці директор за сумлінну працю та старанність нагородив п’яту групу новими комбінезонами.

До училища хлопцям було ходити далеко, і тому вони свій шлях розбили на станції. «Перша, одразу за селом,— Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояв вітряк). До цієї станції дорога була крута, але брукована, а далі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли — це два теле­графні стовпи, що підпирають один одного. Третя А — такі ж самі два стов­пи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта — Осика, п’ята — Вербичка, далі Місток, Олійниця…» Так хлопцям було і веселіше, і дорога здавалася не такою довгою. Одного разу вони підрахували, що за чотири роки навчання в училищі їм доведеться пройти понад чотири тисячі кілометрів. Та коли розбили цей результат на роки, виявилось не так уже й багато.

Ходили хлопці босі, бо взуття не було. І тільки в Василя Кібкала було і взуття, і сумка, і сніданок йому з собою давали з дому.

Дорогою хлопці багато розмовляли. Силка любив географію і розпо­відав про кожну країну так, наче він там був: «…Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани, апельсини, ананаси…» Хлопці ніколи не куштували абрикоси і бачили їх тільки в одному садку — в діда Штокала. «Тепер щодня, після силчиної оповіді про абрикосову Австралію, ідучи в училище й назад, ми дивимося на Штокалові абрикоси такими очима, що дід кам’яніє посеред садка — довгий, сухий, сивий — і свариться на нас пальцями». І так хлопцям хотілося цих абрикос, що вирішили вкрасти хоч по жмені: «Та хіба ж це крадіжка, як по жмені?» Вони запалили вогнище неподалік од Штокалового саду і стали чекати ночі. Сиділи довго, вже все й переговорили, аж раптом почули, що до них хтось іде: «— Нате їжте, та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться.— Штокало дихнув на насядучим тютюновим духом з рота.— Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лаго­диться красти? Кричать, балакають, не тільки мені,— у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається…» Дід сів біля вогнища і разом з хлопцями їв абрикоси, а потім ще й послав за добавкою. Потім хлопці допомогли дідові добратися через провалля до двору, а самі понесли додому в пілотках стиглі абрикоси. «Вони тьмяно жовтіли і пахли, здавалося, на всю ніч, аж за село».

Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Григір Тютюнник Вогник далеко в степу скорочено

Щонеділі вечорами збиралися біля двору Василя Силки. Сиділи на лавочці коло оградки могили солдата Івана Івановича Кудряша, якого було вбито під час бомбардування.                          ,

Прийшла зима, а з нею й перший сніг. Павло все мріяв, дивлячись на свої півхати, як колись він збудує нову хату. Годинника вдома не було, тому хлопці будили один одного: Павло заходив до Василя Силки, разом з ним до Обори, а вже потім всі разом заходили за Кібкалом. Одного разу їм навіть повезло: вийшли раніше, ніж треба, і їх запросили до Кібкалів у хату та ще й напоїли молоком, якого вони вже й запах забули.

Ще з літа хлопці берегли вогонь біля станції Осика, з настанням зими так і не загасили його, а в дорозі зігрівалися біля нього.

Одної ночі була заметіль. Цілу ніч валив сніг, і так уже сталося, що Павло проспав. Прибіг вранці до Силки, а мати сказала, що той вже пішов. Побіг шви­денько далі, думав, що хлопці почекають його в степу біля вогнища. Надворі ще були сутінки. Йти заважав сніг, якого чимало насипало за ніч. Та от вдалині з’я­вився вогник, Павло вже подумав, що то хлопці роздмухали вогнище, але тут придивився, що вогників було два. Страх холодом пройшовся по спині: «Це ж вовк!». Однактікати було нікуди, аж тут вчувся гул машини і на дорозі з’явилось світло від фар. Павло зрадів і повернувся до машини, махаючи руками і шепочу­чи. «Візьміть, дядьку… Візьміть дядьку…». Машина навіть не стишила ходу, але Павло, зібравши всі сили, вчепився за борт і заліз у кузов. Потім дотягся до віконця кабіни і попросив: «Дядю, там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх!»

Скло в кабіні опустилося, і хлопець почув: «Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..»

Машина на повній швидкості пронеслася повз хлопців, що йшли за­сніжені. Павло через скло роздивився водія. Це був Фріц, який і раніше ганявся за хлопцями.

Шофер знову трохи опустив віконце і вже мирно спочатку з’апитав у Павла, чи запам’ятав він номер машини, а коли той сказав, що ні, тоді за­пропонував довезти до емтеесу. Ще й попередив, що тільки пригальмує, щоб швидше зіскочив, бо йому стояти ніколи.

Але коли хлопець хотів сплигнути, машина різко набрала ходу, і Павло перекидом полетів на бруківку. Коли опритомнів, почув голос жінки: вона розповідала, як знайшла його в снігу. Поряд сидів майстер і прикладав до його голови сніг. Спитав, чи не запам’ятав номер, та хлопець тільки й зумів промовити: «То Фріц… Я козирок бачив…» Силка пригадав номер машини Фріца. Майстер підвівся і покликав старосту. Наказав зібрати сильніших хлопців і вийти на дорогу. Павло, почувши, як староста називає прізвища своїх дитбудинівських хлопців, подумав: «Одних — не втече…»

Послали за лікарем.

Гришуха сів біля Павла і простягнув шматок хліба з сіллю, щоб той підкріпився.

Схожі записи

  • Тютюнник Григір життєвий і творчий шляхТютюнник Григір життєвий і творчий шлях роки життя 1931 — 1980 Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., […]
  • Григір Тютюнник Климко скороченоГригір Тютюнник Климко скорочено Григір Тютюнник «Климко» скорочено короткий зміст І Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги, глянув на шлях і підбадьорив себе — збіжить він з гори й […]
  • Григір Тютюнник На згарищі скороченоГригір Тютюнник На згарищі скорочено Григір Тютюнник «На згарищі» скорочено короткий зміст Йшов урок. Вчитель Федір Несторович перевіряв знання учнів з історії. Одна дівчинка навіть не змогла відповісти, коли була війна, […]
  • Григір Тютюнник Дивак скороченоГригір Тютюнник Дивак скорочено Григір Тютюнник «Дивак» скорочено короткий зміст На початку зими Олесеві до школи можна ходити двома шляхами — річкою або бором. Але мати забороняє ходити по тонкій кризі, тому хлопчик […]
  • Григір Тютюнник Зав’язь скороченоГригір Тютюнник Зав’язь скорочено Григір Тютюнник «Зав'язь» скорочено короткий зміст Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову […]
Мітки , , , , , , , , , , . Закладка постійне посилання.