Олександр Довженко. Україна в огні скорочено.

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Олександр Довженко

Україна в огні

скорочено

короткий зміст 

У садочку,  біля чистої хати, за столом  у тихий літній день сиділа родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо  співала «Ой піду я до  роду гуляти». Це була  пісня материна. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати.  До Лавріна  приїхали гості. Один син – Роман, молодий лейтенант  прикордонних  військ; другий – Іван, артилерист з прикордону; третій – Савка, славний чорноморець; четвертий – Григорій,  майстер урожаю, агроном; у п’ятого – діточки зелені (два хлопчики і одна дівчина); і дочка Олеся – всьому роду на втіху.

З’їхалися нарешті всі діти, щоб ушанувати материнську старість – 55 років.

Якісь жалібні слова  промовляла Тетяна, біжучи  за синами. Повіз старий Запорожець п’ять синів на війну.

Біля  криниці край села під вербою стояла  Олеся. Пили бійці воду  у неї з відра і відходили    на схід.

Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів.

Лаврін притулився до  мертвих синових грудей (Савка)  і заплакав.

Олеся дивилася на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була  красива і чепурна. А вишивки її висіли на стінах під склом у європейських музеях: у Лондоні, у Парижі, Мюнхені та Нью-Йорку. Була вона роботящою, тактовною, доброю. Легковажні хлопці трохи соромилися  її, вважаючи за горду і неприступну.

«Останні йдуть», — подумала дівчина,  і рішилася на  нечуваний крок, небачений у всім народі. До Олесі підійшов  один з останніх бійців – танкіст Василь Кравчина.

—   Слухай, переночуй зі мною. Я знаю, прийдуть німці завтра, замучать мене, поругаються наді мною, — сказала вона.

—   Я одступаю. Тікаю. Я не герой.

Вони стояли один перед одним у хаті. Були обоє незаймані. Він помив ноги, присів на лаві, щось поїли. Коли стемніло, вона зважилася перша. Довго говорили вони на світанку. Хлопець говорив, що повернеться до неї, якою б вона не  була: чорною, хворою, понівеченою ворогом.

Гітлерівці  входили в село. Ріжуть свиней, висаджують двері.

У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Свою промову виголосив  новопризначений  чорний отаман України Еріх Кох. З усіх радіостанцій транслювалася його промова. Він говорив своєму синові  Людвігу, що українську землю можна їсти. Такі, як українці,  не підкоряться. Коли він дивиться на їхню смерть,  то завжди  тремтить од жаху.

Солдати на площі вішали людей, серед них був пасічник Демид Запорожець, бджоли якого закусали на смерть чотирьох солдат.

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Ернст фон Крауз говорив синові, що у цього народу є ахіллесова п’ята. Ці люди позбавлені  вміння прощати один одному навіть в ім’я інтересів загальних. У них немає державного інстинкту. У них немає вічних істин, тому серед них так багато зрадників – от де схована їхня загибель.

У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, товариші Купріянових синів, що приперлись додому на горе батькам. Пилася горілка, гралося в карти. Купріян говорив їм: «Доганяйте армію. Біжіть, може ще не пізно. Бо горе вам буде».

Раптом зайшла дочка  Купріяна Христя, сказала, що Павло (брат) вже в поліції з рушницею. Коли син зайшов  до хати, то  батьківський гнів піднімався в душі Купріяна. «Кидай зброю», — сказав він і схопився за  гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян  упав з тяжким стогоном додолу: «Доню моя… Оце наша гірка слава. Наш талан…».

Збори у селі, обирають старосту. Пропонують Запорожцю. «Лавріне, рятуй, бо заклякнемо… Соглашайся…», —  сказав Мина Товченик.  Запорожець погодився. Але тут з’явився куркуль Григорій Заброда, почав говорити, що це  голова колгоспу, що у нього 5 синів у  Червоній армії, його не можна обирати старостою. Але  Крауз вирішив  старосту залишити, а Заброду поставити начальником поліції.

Минали дні. Минуло літо. Мокра осінь. Одступало  військо.  Василь Кравчина, поранений у руку, одступав по дорозі  з групою бійців, і тяжкий сором  розтинав його душу(«Я жінку кинув»).

У районному містечку вбігають до голови Н.Лиманчука дві красиві дівчини, запитують, чи буде місто здаватися ворогові. Він вигнав їх, сказавши, шо це місто  ніколи не буде зайняте. Василь, увійшовши в цей час до кабінету, сказав, що це неправда, що місто вони покидають, щоб тікали дівчата, бо горе їм буде.

Василь говорить: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав на голову, — що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».

Орали землю  в ярмах і шлеях. Люди говорили, що такого ката, як Запорожець, історія не знала. Він на це відповів, що якби не хотіли ярем, то билися б за волю.

Крауз кричить на Заброду, що молотять, а хліба немає, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає Запорожця.

Лаврін пропонує Краузу послати до Німеччини сотню молоді на роботу.

На другий день затужила вся вулиця. А Лаврін передав Мині Товченику листа, якого  Павло  Хуторний викрав і відніс   німцям.

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину людей. Горе розлилося по  недобитих вокзалах. Плакали люди, прощалися матері з  дочками, сестри з братами. Рушив поїзд. Лавріна заарештували. Ернст фон Крауз сказав, що молодь і його дочка виїхали до Німеччини, хату спалено, жінку вбито. На це Лаврін відповів, що ненавидить його, і що той не вибереться з цієї країни.

Вечоріло. У табір до Запорожця прийшов Заброда. Довго говорили вони, потім Лаврін сказав: «…Облиш мене одного. Я хочу перед смертю подумати… Я народний партизан, чуєш? А ти… труп. Мертвий ти!».

Запорожець вчепився в Заброду, закрутив дріт навколо його шиї. Він вирвався на  свободу, аж тут до нього кинувся Людвіг Крауз. Прострелив Запорожцеві   обличчя. Але Лаврін  насів на нього зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. І повилазило з ям  все, що було за дротами, паркан упав під тисячею  ніг.  Такого ще не бачив ні місяць, ні зорі. Запорожець виводив людей на волю, туди, де  було закопано зброю.

Олеся й Христя виплигнули з поїзда, бігали у  провулках станції, за ними  гналася німецька сторожа. Ось їх схопили.

Уночі вони  знову впали з поїзда на ходу.  По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли  руки вгору.

Ешелон спинився  на станції. З вагона виглядали чоловіки – дезертири. Вони спитали у дівчат: «Чиї будете?». «Фашистські!» — відповіла  Христя, а до Олесі  сказала: «Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилася на них?». Олеся говорить: «…ми матері нашого роду. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб  не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За що ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Страшно помстився фон Крауз за  смерть свого сина. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крам двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах.

Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову, потім кинулися до хат усіх, хто був у партизанському  реєстрі. Стріляли цілі родини. Не стало прекрасного села. Ні хат, ні садків, ні добрих людей.  Нікому було  ні плакати, ні кричати, ні проклинати.

Світало. У горіле село в’їжджав невеликий кінний партизанський загін – Роман Запорожець. Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Це був воїн, безстрашний месник. За його  голову  покладена  була фашистами висока ціна.

Не обізвалася ні одна душа в полі. Тільки одна душа обізвалася з ями (льоху) – материна. Кинувся Роман у яму – побачив серед трупів свою матір. «Синочку!..» —  і вмерла.

На другий день  повстав увесь район. Фон Крауз затремтів од жаху. У місто вривався Запорожець. Вороги тікали. Тікали поліцаї у байраки.

Поліцай Іван Гаркавенко  через кілька днів побіг до партизан. Його не хотіли приймати. Раптом привели Лавріна  Запорожця. Іван почав розказувати, як він людей у ярма запрягав, продавав у Німеччину. Лаврін сказав: «…Вбивайте, прощу вас… Доставте  радість полковнику Краузу… Хіба те, що сталося  із мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..». Партизани  притихли. Раптом залунали крики. Показалися вершники – партизани з-за Дніпра. До Гулака під’їхав Роман Запорожець.

—        Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?

—        Батько твій, синку! – узнав Запорожець свого сина. – Гітлерівський

прихвостень…

І Лаврін упав непритомний.

Курт Ріхтер – товстий свиноподібний німецький чоловічок. Не дивлячись на повноту, він був меткий і жвавий. Вся його постать, рухи видавали  в ньому  прикажчика. Біля нього  стояла убога, голодна, виснажена горем українська дівчина. Вона дивилася на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний оцей розпродаж рабів, і їй здалося, що все це сон. За нею  стояла купка товаришок, напівроздягнених і битих.

Олеся глянула  на свою господиню.  Перед нею стояла дружина полковника Ернста фон Крауза.

Василь лежав у польовому шпиталі на операційному столі. Над ним трудилися хірурги. А він непритомний кликав Олесю.

Одного разу стара Краузиха та Емма (невістка) отримали листа. Олеся перелякалася. Вона відчула, що трапилося лихо і що воно не обмине її. Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Кинулися  вони звірюками на Олесю. Дівчина вирвалася і плигнула у вікно.

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Олександр Довженко Україна в огні скорочено

Багато минуло часу, як кинулася Олеся через вікно у життєву прірву. Нестерпні поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до відчаю і бажання вмерти. Вона йшла додому. Вона було вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу. Земляних ям і нужди.  Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді  ви розстріляєте її за аморальність.

Вона зустрілася з Христею – вони впали  одна одній в обійми і голосно  заплакали в буряні посеред  двору.

Христя розповіла про своє життя, що вона жінка фашистського ката, італійця капітана Пальми. Одного разу фон Крауз сказав Пальмі: «Ви вішаєте, стріляєте, палите їх батьків. Нищите братів, а ця аморальна сволота, ці  духовні проститутки, тварюки лізуть до вас у ліжко кохатися з вами, вбивцею і катом.  І ви обнімаєте цю сволоч. Мені гидко на вас дивитися…». Він хотів її допитати, але Христя напередодні вночі зникла.

У село зайшли партизани – Лаврін та Роман Запорожці, але Краузу  вдалося втекти.

Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани схопили в полон жінку капітана Пальми (Христю), він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Христя йшла  серед рідних людей чужа та ворожа, їй хотілося вмерти. Глянувши на неї, прокурор побачив в її очах полум’я ненависті до Радянської влади. Допит закінчувався. Христя говорить йому: «…Я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село… Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним. От я і осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні.»

Прокурора перебив командир загону, запитав звідки дівчина і визвався сам її допитати. Вона йому сказала, що хоче вмерти. Командир відповів, що на це є ліки – помста, і посміхнувся.

Німці відступали через село. Люди ховалися в льохи. Хто не встиг, того німці вивозили. Радість перемоги прояснювала людські чола. Бійці привіталися з народом і помагали вилізати з погребів. Всі плакали. Плакав і Василь Кравчина.

Німці вішали диверсанта Мину Товченика, який підірвав міст. Коли поставили під шибеницю, він заспівав фашистський гімн, намагаючись стримати свою смерть. Коли німець підняв руку віддати команду, заторохтіли автомати, німці розбіглися. Мина зняв зашморг.

Та не пощастило цього разу втекти фон Краузу від Лавріна з Романом. День за днем прийшов Крауз до висновку – кінець… Кінець Німеччині Гітлера і його. Його спіймали – він підсудний. Запорожець розмахнувся і вдарив його по морді. Фон Крауз просив пощади. Лаврін оглянувся – серед партизан виділявся один, що стояв наче дерево після бурі, з сильною жадобою помсти. Йому сказав Лаврін, щоб одвів убивцю в ліс і  повернув усе, що той приніс на землю українську.

—                     Огонь! – закричав Іван Запорожець.

Німці пішли в атаку  в 13-й раз. Потерпівши 12 невдач, головний німецький начальник вирішив учинити психічну атаку на Кравчину – закидали листівками, а потім скинули штани і пішли в атаку в одних трусах,  з піснями.

Іван розлютився на це. Раптом  зателефонував Кравчина і повідомив, що закінчуються снаряди. Бійці припадали до всього, що ще могло стріляти.

Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої і попадали спати  на віки вічні.

Невідомо чим би закінчилася нерівна ота боротьба, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку.

Роман Запорожець з батьком в’їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, радість поверталася на землю. Товариші сиділи після бою здивовані і ніжні. Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в оцій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала  сама неначе історія.

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пило воду весело.

І ось він прийшов. Олеся глянула – Василь. Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Вона перелякалася, заплакала і поцілувала в поранену руку.

—  Яка ти красива, — сказав Василь тихо і ласкаво. – Дивись – сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося.

Потім вони обнялися. Потім все сталося як у казці. Прийшов батько Лаврін,  брат Роман, прийшов Іван, що теж оказався братом. І хоча вони були поранені, а матері, діда, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали:

Ой піду я до роду гуляти,

Таж у мене  увесь рід багатий.

Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не  був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи.

Схожі записи

Мітки , , , , , . Закладка постійне посилання.