Яновський Юрій новела Лист у вічність

Яновський Юрій новела Лист у вічність

Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальної суботи горiв i голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної недiлi, подвiр’я пахло в’ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й затишнi, i синюще небо лилося й лилося.

Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд водою, i потiм виринали на поверхню.

Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася коло сотника. «Пане отаман, — сказали чоловiчки, — ви люди не мiсцевi i вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного дуба шукають пiд осiнь, а не клечальної суботи. Цi хлопцi слiдкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди мiсцевi i стоїмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльської злидоти, i спалять нас другої ж ночi».

Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там вони рибу волоками тягали, вiд революцiї ховалися свого часу, i листоноша в озерах причаївся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до Сорочинець. «В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте, не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах», — сказали чоловiчки пановi сотниковi.

Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох чоловiчкiв, щоб їх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли їхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину. Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглої смертi в полум’ї свого господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на галявинi натрапили на ковбаню.

Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi.

Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша,_ босi ноги, руки й обличчя — все чорним-чорно вiд безлiчi п’явок, i коли листоношу роздягли — на ньому не було живого мiсця, i п’явки купами поприсмоктувалися до тiла.

Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п’явки стали вiдпадати, листоношу змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око запалилося життям i колючою ненавистю. «Таки знайшли», — сказав вiн байдужим голосом.

Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наївся. Вiн вiдчув, як прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку: мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може їх усiх роздати. А день тим часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може їх роздати, час iде, листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав останнього листа.

Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одної в свiтi батькiвщини, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки милої Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан.

Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце, де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в такий далекий куток пам’ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль.

I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє iм’я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю — дожити до ночi й передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi країни, куди зможе поїхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання, адресу керiвникiв його.

Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди, хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов’язку. Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника — кулак його з усiєї сили ударив листоношу в скроню.

Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у вiкно.
Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертної, важко було боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника серед чорних хвиль, справа революцiї лежала в його крихiтному життi. Вiн подумав — чи така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь — стояти над своїм життям!

I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдної землi, йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох свiтiв, i свiти не з’єднаються пiсля його смертної ходи.

Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок, i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiї, Псьол i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита.

Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi, розлютованi з того, що їх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн покаже, де саме, «розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших рук».

Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист, вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми, його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi задзвонив до одправи.

Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття.

Листоношi повiрили востаннє й везли його через Псьол до пiскiв, округ iшов загiн вюртембержцiв, їхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута Василиха, її привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр’ю, мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi очi. «Роби як знаєш, — сказала, — що менi переказали, те й я тобi повторила». Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син її жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша нечуваної порожнечi.

Приїхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд лопатами брязнув метал. «Стiйте, — сказав листоноша, — хiба ви не бачите посланцiв, що йдуть по мою душу?» I в далекiй темрявi народилося безлiч вогнiв. Вони скидалися на полум’я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи над землею.

«Ось хто вiзьме зброю, — крикнув листоноша, — тепер стрiляйте мене, щоб я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю темну нiч!» I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiї. Села над Пслом задзвонили в усi дзвони, i їх чути стало на багато верст, села над Пслом запалили вогнища височеннi, i їх видно стало на багато верст, з темряви вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброї, над ними пливли в повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання, штурм i завзяття, повстання!

До самотньої пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв’язуванi до їхнiх рогiв, горiли ясним полум’ям серед величної тишi нiчного повiтря. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку.
Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслої одинокої зорi.

Схожі записи

  • Яновський Юрій новела Шаланда в моріЯновський Юрій новела Шаланда в морі Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти […]
  • Яновський Юрій біографія скороченоЯновський Юрій біографія скорочено роки життя 1902 — 1954 Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра. У квітні 1945р. Ю. […]
  • Юрій Яновський (1902—1954). Біографія.Юрій Яновський (1902—1954). Біографія. Юрій Яновський 1902—1954 Біографія Юрій Іванович Яновський - український радянський письменник, лауреат Сталінської премії третього ступеня (1949 р.) народився 14 (27) серпня 1902 року […]
  • Юрій Яновський. Роман «Вершники». СкороченоЮрій Яновський. Роман «Вершники». Скорочено Юрій Яновський Роман в новелах "Вершники" Скорочено Короткий зміст ПОДВІЙНЕ КОЛО Лютували шаблі, Половці не пізнавали один одного. Був серпень 1919 р. загоном Добровільної армії […]
  • Тести для самоперевірки. Юрій Яновський роман «Вершники».Тести для самоперевірки. Юрій Яновський роман «Вершники». Тести для самоперевірки Юрій Яновський роман в новелах "Вершники"      1. Під яким псевдонімом писав Ю. Яновський на початку своєї літературної діяльності? А) Георгій Ней        Б) […]
Мітки , , , , , , , , , . Закладка постійне посилання.