Андрій Малишко життєвий та творчий шлях

роки життя 1912—1970

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім’ї сільського шев­ця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932р. Київський інсти­тут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.

Протягом 1935—1940 pp. А. Малишко видав збірки: «Бать­ківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Наро­дження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьків­щини», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, ви­ходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Ге­роїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів «Україно моя!», на­писаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну зем­лю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944—1947 рр. Малишко працю­вав відповідальним редактором журналу «Дніпро».

За поему «Прометей» отримав у 1947р. Сталінську премію. У 1950р. з’явилась збірка «За синім морем», написана після від­відин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. На­ступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть кашта­ни», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці

«Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчитель­ка» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш.

Протягом 1961 —1970 pp. вийшли збірки «Листи на світан­ні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

17 лютого 1970 р. А. Малишко помер.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.

А. Малишко згадував, що пісню любив із самого дитинства, ніколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створен­ня поезій, які він часто писав, уже вчуваючи чарівну мелодію. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати, в першу чергу, своїй сім’ї, зокрема матері, яка знала багато українських народ­них пісень із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі вра­ження та захоплення супроводжували поета протягом усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, з якого він черпав натхнення.

А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина») — з компо­зитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши по­над ЗО пісень. Ось деякі з них: «Київський вальс», «Ми пі­дем, де трави похилі…», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля по­току», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька». Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюби­лись слухачам. Хоча на музику покладено понад 100 віршів по­ета, причому переважна більшість на надруковані твори. Та, як згадували друзі поета, досить часто сам Малишко складав сло­ва до написаної музики і робив це завжди легко й високопое-тично. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоплював структуру майбутньої пісні — її музичну форму. Андрій Самійлович іноді сам складав мелодії до своїх віршів. На важких і довгих фрон­тових дорогах друзі поета під його акомпанемент, а він добре грав на баяні, співали ті задушевні пісні. Одна з таких пісень-гг-: «Хусточка червона», в гармонізації 3. Остапенка, облетіла всі фронти.

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почут­тя —кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософ­ські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Пое­зія «Чому сказати й сам не знаю…», яка більше відома під назвою «Стежина», була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного об­разу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде іде проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита — перемита, Дохцами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.

Близькою за духом до попередньої є пісня «Вогник» — ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника — уособлення родинного вогнища, ідо виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітлить дорогу, навіть у суцільній «темряві життя».

Починаючи зі збірки «Батьківщина» майже а кожній А. Малиш­ко звертався до образу матері — родоначальний} життя на землі Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш «Материнська» А. Малишко присвятив рідній неньці;

Бувало мати, ївга Базилиха —

До неї й досі спогадом лечу, —

В зимовий вечір заспіває стиха

і доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

іпєремріе, погойда\ колиску.

І до вервечок рикц підійма. .

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джере­лом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і на­гадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його схвильо­ваності, і суттю його мислення. Розмова з матір’ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окри­лена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої попу­лярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена трид­цятьма п’ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушнико­ві, нашому оберегові, з яким в українців пов’язано все — від на­родження до останнього шляху: на рушникові подавали найдо­рожчому гостеві хліб-сіль, ним перев’язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, лю­дина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шмат­ком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім обере­гом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитин­ство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тіль­ки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

Пісня «Ми підем, де трави похилі…» хвилює, захоплює заду­шевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, кохан­ню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров’я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п’янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними ї милими, з думами спра­глими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.

Перед війною А. Малишко надрукував поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних поем: «Сини», «Любов», «Прометей», «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку». І хоча поет, зважаючи на тогочасну по­літичну ситуацію, не завжди міг відкрито виявити свої погляди на минуле України, він постійно звертався до історичної тематики. Так, у вірші «Приходять предки, добрі і нехитрі» поет натякає на трагічне минуле українського народу:

Приходять предки, добрі і нехитрі, У бородах, простелених на вітрі, . Не руки — а погнуті чорні віти, Не очі — а прозористі орбіти. І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.

Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх су­часників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони збе­регти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:

— Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом. Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!

(схизмат — розкольник, прелат — найвищий титул у католиць­кій церкві). Дуже прикро, що навіть зараз, на початку XXI ст., ці питання зберігають свою емоційно-тривожну напруженість: чи зуміємо ми бути гідними своїх предків, чи буде їм за що нас по­важати, нами пишатись. Проте фінальний акорд вірша А. Ма­лишка звучить доволі оптимістично:

Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи.

Тобто є шанс, є надія, що історія України не стала епілогом, фінальною згадкою про загиблу державу. Приблизно таке ж оптимістичне звучання і таку ж тематику має і вірш «Кобзарик», де йдеться про старого сліпого кобзаря, який співає пісні про ге­роїв козаків — Ґонту, Залізняка. Дід змальований старим, слі­пим, немічним, але при цьому він не втратив внутрішньої сили: «В діда руки, наче гнуті луки, непідкорені» і справу його важко Оцінити, адже своїми піснями він «народжує» нових ґонт і залізняків, а значить, героїчні надбання предків зможуть зберегти й збільшити їх нащадки:

Буде день, буде суть, А не голосіння, Тії очі проростуть, Як насіння.

Андрій Самійлович Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості пу­бліцистичних та літературно-критичних творів. Досить плідною була і його перекладацька діяльність.