Самчук Улас життєвий та творчий шлях

роки життя 1905—1987

Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцис­тиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н.

Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два пріз­вища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт гро­мадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука).

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Во­лині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній се­лянській сім’ї. Село відоме православним монастирем, збудова­ним князями Острозькими. З ним пов’язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького.

Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п’ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.

У 1913р. сім’я у пошуках землі переїхала в Тилявці Креме­нецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані україн­ської гімназії в Крем’янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність.

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував руко­писні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літера­турного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та пу­бліцистичні твори. У 1922р. у журцалі «Юнацтво» Самчук по­містив вірш «Не любити не можу свою я країну…». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув’язненням до польської в’язниці (причина нелегаль­ного подолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим’ на курсах митця народ­ного танцю В. Авраменка.

У 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політич­ними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини.

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику. Протягом- 1929—1931 pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі.

У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандистських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, по­літична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВО фактично стала її бойовим підрозділом).

У 1932 р. написаний роман «Кулак», перша частина трилогії’ «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Ма­рія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Укра­їні в 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалеж­ність.

1937 р. була створена Культурна референтура Проводу укра­їнських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культур­ної референтури стала Прага, а однією- з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об’єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпат­ської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об’їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.

У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», зго­дом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів само­стійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступно­го року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню пись­менницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з’їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р.

1944 —1987 рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміще­них осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шереме­та». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада).

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука при­падає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979). У 1980р. — вийшов останній з розпочатих вивер­шених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвя­чений життю заокеанської української еміграції.

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р.

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р.

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спо­гадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших кни­гах мемуарного характеру — «П’ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце тала­новитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, пись­менник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського жур­налу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з най­кращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на по­хилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіт­кіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Укра­їна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «…Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем україн­ського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а по­тім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежу­ються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим пе­реконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспря-мованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов’язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий ро­бить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де за-блукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня:

«— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще три­має в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов шротини.

— Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий ре-жім…».

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак те­пер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утвер­джувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для по­вноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких мож­на вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо-доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.