Марко Вовчок Не до пари

Марко Вовчок Не до пари

Марко Вовчок

1833—1907

Не до пари

 читати в повному обсязі

I

Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам Бог дав, така вже доля наша…

Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька, і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що, було, перехилишся та й дна рукою не достанеш.

Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!. Така чорнобрива, та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, та жартівлива!

І хазяйка з з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.
II

Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.

Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на вулицю, і на вечорниці. Іде, було, й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат», або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.

III

Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати і не каже.

– Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?

А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!

Вона встала й говорить тоді:

– Я, тіточко мила. Я вже хутко заміж піду.

– Боже тобі поможи! Нехай Мати Божа щастя-талан дає!

Питаю, за кого вона думає.

– За Семена Палія.

– Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? – кажу.

– До пари, до любої вподоби! – одкаже мені гордо.

IV

А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийся дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!

V

От я й викладаю все теє небозі. А вона. звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться, – про свою долю байдуже!

Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню – не одженеш, не зупиниш. Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.

VI

Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду, було, до них у гостину – сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко, – то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!

Прибіжить, було, Парася до мене на хвилиночку. Господи, яка весела, яка щаслива!

– А що, Парасю?

– Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. «Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!» От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі. Що то за очі Господь йому дав!

– А хазяйствечко як? – питаю.

– Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, їй же богу!. Пораюсь там коло печі абощо, а він: «Чого се так довго, Парасю?» – «Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв». – «Байдуже, – каже, – мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі.» І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня. Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию. А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: «Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке». – «Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила, та ще й думок», – ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати, – тоді він ізнов веселий.

VII

Я, було, радію, слухаючи того її щебетання. Не було й гадки, щоб усе те щастя у велике лихо повернулось. Хоч Парася вже не вчащає до мене, як перше, та я все думаю: «Се того, що вона там собі у щасті та в розкоші». Сказано: «ДОБРЕ ДЯДЬКОВІ – ТО Й БОГА ЗАБУВ!»

От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу – сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.

А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко – млин меле, і чуєш, і бачиш – шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне.

Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу – обоє жахнулись.

– Боже поможи! Здорові були!

– Просимо!

Вітають, говорять; а все мені здається – щось не так воно, як перше було.

Посиділа я в них та й додому беруся.

– Проведи ж мене, Парасю, – говорю їй.

Вона й пішла мене проводити.

– Парасю, – кажу, – чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?

А вона:

– Нічого, тіточко, їй же богу, нічогої

І не сказала. Так ми й попрощалися.

Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, – думаю, – посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».

VIII

І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.

– Чому не прийдеш, не одвідаєш?

– Прийду, прийду, тіточко!

А сама все не йде, і вбачаю – марніє та й марніє Парася моя.

Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу – вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці – і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» – думаю.

– Парасю! – кажу.

Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.

– Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

– Чоловік не любить! – промовила.

– Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

– Не любить! – вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла. – Перше любив, тепер не любить.

– Що ж, він тебе обижає? – питаю. – Може, б’є?

– Ні, не б’є, не обижає – тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться.

– Що се вам сталося? – говорю.

– І сама не знаю, – каже. – Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

– Може, за що угнівався на тебе?

– За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, – слухай!.» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю – не хочу. «Лучче я тебе поцілую!. – було, кажу йому. – Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, – йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, – я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!.» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі. Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!.

IX

А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

– Змерз! – каже.

Як схопиться Парася!. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він – такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, – простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі.

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, – пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю – не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!. Ні, не піду! Вже не поможе.

Схожі записи

  • Марко Вовчок Тюлевая бабаМарко Вовчок Тюлевая баба Марко Вовчок 1833—1907 Тюлевая баба  читати в повному обсязі Анна Федоровна Журбовская была отличная хозяйка. Просто она чудеса показывала. Например, она делала один крем полосатый, […]
  • Марко Вовчок КармелюкМарко Вовчок Кармелюк Марко Вовчок 1833—1907 Кармелюк  читати в повному обсязі I Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, […]
  • Марко Вовчок ПройдисвітМарко Вовчок Пройдисвіт Марко Вовчок 1833—1907 Пройдисвіт  читати в повному обсязі Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема, нема та й нема! Де такі тихії села? де такії […]
  • Марко Вовчок ГорпинаМарко Вовчок Горпина Марко Вовчок 1833—1907 Горпина  читати в повному обсязі Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; […]
  • Марко Вовчок Данило ГурчМарко Вовчок Данило Гурч Марко Вовчок 1833—1907 Данило Гурч  читати в повному обсязі I Козаче село Глибове при самому Дніпрі, та облягли його височенні гори. Їхатимеш, то шлях тобі звивається бором, густим […]
Мітки , , , , , , , , , , , , , . Закладка постійне посилання.