Олесь Гончар роман Собор скорочено.

Олесь Гончар

 роман Собор

скорочено

короткий зміст

У жодній енциклопедії світу не знайти нам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Живуть там здебільшого праведні  люди, роботяги, металурги.  Ті, чиє життя розбите на  зміни. З одного  краю села сага блищить, з  другого – облуплений собор біліє. Старовинний, козацький.

Повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор. Віки промовляють до нього. Вночі собор ніби ще  величавіший,  ніж удень. І ніколи не набридає студентові  на нього дивитися.

Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Крім нього є ще Баглай-старший, що за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, а з певного часу відомий більше, як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. Зійшлися характерами Іван  та Вірунька. Живуть душа в душу. Вірунька – кругловида, повноплеча,  розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, хоча на роботі їй доводиться нелегко, у тій гуркотняві шахтового двору, де  вона не перший рік висиджує зміни  в кабіні свого крана. У цеху її називають ас машиніст.

Садки стоять безшелесні, крізь них Микола час від часу дослухається до подвір’я Ягора  Катратого. Той вийшов на пенсію, знайшов інший промисел – влаштувався бакенщиком на Дніпрі. Завелися в діда снасті риболовецькі, завелися знайомства з рибінспекторами. Приїхала до Ягора племінниця, красуня, Єлькою зветься. Однак нікому поки що  не вдалося познайомитися з нею. Сама суворість та неприступність.

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває  якийсь дивний смуток і щось  навіть тривожне. Собор ніби має в  собі щось від стихії, навіває щось  таке ж велике. Невже  знесуть?.. Ох, важко буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?

Шаленіють зенітки. Сили війни зчепилися на переправах, Дніпро кипить, береги здригаються від бомбових ударів.

Солдат саме пробігав мимо окопа, почув писк і зупинився над окопом, над породіллею. І дитя її новонароджене  вперше побачило світ. Так з’явився на  світ ще один Баглай, нащадок металургів – Микола.

Здружився Микола з Олексою-механіком, захоплюють на цілий  день материн стіл, розкладають креслення  та все щось метикують.

Щоранку, пробігаючи для зарядки декілька кіл, Микола постійно проходив мимо Ягорового двору, виглядаючи дівчину. А сам, стоячи на подвір’ї серед малечі,  не помічає, як двоє дівочих очей потайки стежать за ним з  гущавини Ягорових джунглів.

Цей старовинний собор ще козацьких часів був від Єльки  (Чечіль) в дитинстві захований  обрієм Вовчугів, ніколи не було його видно повністю. Єлька виростала при фермі. Батька не знала зовсім, нібито прижито її було від солдата безіменного. Мати працювала на  фермі, свинаркою. Одного дня з’явився на фермі приїжджий агітатор. Запрошує дівчат ввечері до клубу, де він читатиме лекцію про кохання. Єльці здалося, що насамперед її це запрошення стосувалося. Очі мав якісь водянисті, а так нічого: молодий, непоганий собою, симпатичний.

Клуб  у Вовчугах маленький, тісний. Після лекції лектор провів Єльку до двору, спробував її обійняти, грубо, негарно. Вона його відштовхнула: «Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших».

Відтоді більше його не бачила. Їй хотілося кохання, але ж хіба  це було воно, оте повите таїною, всемогутнє почуття?

Знала, що подобалася одному з механізаторів, але восени його  забрали  в армію. Проводжала – красень був, а зараз пише, що погладшав. Уявила гладким, самовдоволеним – і цей образ уже не торкав її душі.

Незабаром змінили  їхнього завфермою. Прислали молодшого, завзятого, з іншої бригади.  А що раніше був бригадиром, то так серед дівчат і зосталося йому ім’я: бригадир.

До Єльки бригадир ставився з явною доброзичливістю: зовсім юна доярка, треба ж підтримати. Дуже боявся, правда, своєї ревнивої  Варки. Вона не раз прибігала на ферму, тіпаючись від підозр, шпигувала, вистежувала. Навесні Єльку спіткало тяжке горе: матір у глинищі привалило. Осталась дівчина круглою сиротою. На похорон  приїздив дядько Ягор, материн брат. Школу довелося кинути, бо мусила дбати про себе сама.

Якось цілим гуртом поїхали до міста одержувати комбікорм. Склад був якраз у тому козацькому соборі. Кладовщик  з’явився аж підвечір, будучи під чаркою. Довелося біля собору й заночувати. Єльчині подруги  гуртом пішли ночувати до  землячки Вірки.  А вона до дядька Ягора, але хвіртка була наглухо  зачинена, довелося  повертатися  до машини. Бригадир сказав, що зоставляє Єльку стерегти машину, а сам з іншими шоферами подався шукати забігайлівку.

Собор похмуро  плив у хмарах вечірніх. Тужливим чимось чи навіть тривожним віяло від нього.

Ніч. Став накрапати дощ. Єлька ще глибше  забилася під брезент. Бригадир та водій вернулися пізно, принесли оселедців  у газеті, пляшку і чорну хлібину. Запросили і Єльку. Пізніше шофера десь не стало, бригадир теж забрався в кузов. Дівчина  мала б відігнати його, але не відігнала. Співчував їй, сироті, здається, для неї навіть бажаною була  його близькість. Говорив про шахти, куди удвох махнуть, про щастя…

Ніч ця не принесла ні радості, ні насолоди  Єльці. Нічого, крім болю. Вранці був тупий біль, відчуття спустошеності та туги. Шофер якось негарно до неї посміхнувся, він, виявилося, був у кабіні. Потім побачила бригадира, той  очі відводить, уникає зустрічі. Саму себе  дівчина зараз ненавиділа за хвилинне оте потьмарення, за те, що дала себе ошукати. Бригадир сам носив комбікорм, вона відмовилася. Шоферня з інших машин зачіпала її негарними жартами.

Першої ж ночі  вдома собор їй наснився: стоїть вона сама у соборі, а зі стін вилазять вепрячі голови, живі, ікласті.

Скрутне настало для Єльки життя. Бригадирова дружина проходу не давала. До клубу не показуйсь – викляне, обкидає багном. Бригадир через якийсь час пробував ще  підкотитись, ляща вхопив, та на тому й кінчилась їхня любов. Хоча й зі своєю жити не став, змушений був чкурнути десь із села. Його дружина зовсім після того знесамовитіла, таку славу пустила про Єльку по селу, що й інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Матері своїх синів тепер від неї стерегли. Через півроку бригадир листа прислав, кликав на шахти. На що  дівчина  сказала, що краще вмерти, ніж їхати до нього.

Дівчина вирішує їхати назавжди з села. Подалася до міста, щоб зникнути у ньому, загубитися назавжди для односельців.

Так опинилася вона в дядька по матері, Ягора Катратого на Зачіплянці.  Всі тут куми, свати, брати. Ні злодіїв, ні  літунів.  Дітей тут густо  насіяно, і чомусь дітвора все  липне до того студента Баглая. Всяких жучків носять йому. А молодь  частіше юртується біля Баглаєвого або  ще далі, біля Орляченкового двору. Хлопці такі – мимоволі задивишся. Дядько не любить, коли Єлька  задивляється в той бік, доки не прописана,  щоб  побереглась. Так вона і робить: за двір ні ногою, живе, як і не живе. Єдина дорога відкрита для неї – до Дніпра,  до бакена, що його обслуговує  дядько. Загадковістю покрите для дівчини його минуле: зовсім підлітком у Махна опинився, затягло розгульне життя; потім все-таки  став металургом, був від усього того реабілітований. Але він і сам не любив згадувати гуляйпільську юність.

Виходила так, що собору вже ніби й нема. На одному важливому засіданні, де обмірковувалося майбутнє Зачіплянки, все якось не могли знайти місця цьому соборові. Село на цьому засіданні представляв Лобода Володимир Ізотович. Він заявив, що на тому місці доречно будівництво зразкового критого ринку, можна буде відкрити навіть шашличну. Лобода вважався знавцем За чіплянки, її потреб, тому  міркування його вислухали з увагою. Володька одразу після одруження встиг отримати квартиру в місті на проспекті, туди ж переманив і батька, хоч той і упирався. А коли невістки не стало, той батько невдовзі опинився в Будинку  старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостяку. Цінять його на  службі. Побільше б нам, кажуть, таких робітників. От лише Микола-студент ніяк не дійде миру з таким удатним висуванцем, просто терпіти його не може, називає «батькопродавцем».

Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно, мовби повертається до тієї козацької молодості.

Де б не опинився Баглай, всюди невидимо була з ним і його юна мадонна. Один раз тільки і бачив її зблизька – біля паркану грядки поливала. Зустрівся з Лободою, той говорить: «…Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра на місці цього собору он яке молодіжне кафе відгрохаю… В козацькому стилі можна  ж усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме із списом або козак Мамай сидітиме з бандурою, в шароварах…  Що в цьому архітектурного (про собор)? Мотлох історії – і все!» Собор слухав, мовчав.

Несподівано провідав Зачіплянку голова Єльчиного колгоспу. Запитував у подорожніх про Олену Чечіль. Дівчина заховалася у бур’янах на кладовищі. Голова дійшов до двору Катратого, той відповів, що у домовій книзі така не значиться.  Голова почав говорити про колгосп, згадав і про Єльку. Золота, мовляв, була робітниця, та  знеславили її. Погомонів та відбув.  Дівчина була полущена цими  провідинами: не забуто її, Макар Мусійович все-таки поцікавився її долею. Якось дядько дав грошей і відпустив до міста у кіно.

Одного разу на березі Дніпро  отаборилася ціла компанія (Ягор, Лобода та інші), ящик пива, відро щойно зварених раків. Єльку товариство  зустріло з захватом, посадили, стали пригощати. Всі перед нею так і стеляться. Катратий був похмурий, причиною став прихід квартальної, яка сказала: або прописуй, або….

Вкрадено таблицю з собору. Це обурило навіть Віруньку, собор і для неї  враз якось ожив. Повернеться її Іван з Індії – порожньо на майдані! Одразу після зміни вирішила зайти до Лободи: собор у його  ж підпорядкуванні, над ним Володька начальство. Назвала це  беззаконням. Невдовзі вже сиділа в приймальні  секретаря обкому.

Зачіплянку цього дня ніби ґедзі покусали: багато було злих.  Люди все юрмилися на майдані  соборному. Ромця точив язика на дотепах, що  ідея шашличної  явно перемагає ідею собору. Микола Баглай не втручався в розмови.  Не сподівався він, що доля собору так зачепить його Зачіплянку, собору, який перед цим був ніби  в безнадійному забутті і, здавалося, нікого вже не цікавив. Сьогодні люди помітили собор.  Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий  ними у цінності життя.

Володька Лобода не дуже був наполоханий Віруньчиним наскоком на нього в кабінеті. Щоправда, коли  вона виявила  оту кляту таблицю за сейфом, стало трохи незручно господареві кабінету.

Наступного дня  був вихідний, і Лобода ще зранку вирішив їхати на Скарбне: відпочине, покупається, а заразом і старого  провідає. Та й справу має до нього інтимну: хоче просити благословення на одруження.

Зосталися позаду корпуси житлового масиву, а десь на обрії знову з’явився собор.  Зуміли ж отак поставити. Скільки не їхатимеш, він буде перед тобою. «Але ж красень, стервець!.. Перед ним просто мізерією себе почуваєш. Наче  сміється з тебе… І десь там Єлька… просто скарб, дикий, рідкісний витвір природи. Хай і дикувата… Сам формуватимеш, ще не пізно», —  думає Володька.

Батько його  свого часу був одним з найкращих металургів. Всю війну на Уралі метал давав, з ним і Володька починав свою трудову біографію. Виростав Володька під девізом: людина – найцінніший у світі капітал.

Лобода плавав у Скарбному. Викупався, посвіжів, збадьорився. Син іде провідати батька. Уявляє, як своїм візитом потішить старого. Багатющі городи потягли в плавні, підсобка, як хутір, з коровами, індиками, качками, плантації виноградників. Самі пенсіонери все це і доглядають. Рай, не життя! Батька ніде не було видно. Син вирішив подивитися батькову келію – палата чиста, світла, фіранка біленька, дві тумбочки, два ліжка. Все нагадувало санаторій, тільки затхлість якась усюди, дух старості. З усього було видно, що директор з повагою ставиться до Ізота. Хвалив, давав найкращу характеристику.  Нарешті з’явився й батько – козарлюга з  могутньою  чоластою головою в  розкудланій сивині. Патріарх! Король! Син просто замилувався  старим, дужим, гордовитим кроком його. Але батько наче не впізнав його. Глянув очима здивовано-недобрими, налитими кров’ю. Сказав: «Хіба в мене є син? Були сини! Один – під Кривим Рогом, другий – у Берліні… більше нема».

— Тату, — звернувся Володька.

—   Був тато! Доки на руках тебе носив!.. А зараз який тато? Нема його. Нахлібник держави! У приют його! .. Старцюга бездітний, а не тато.

Сцена була жахлива. Якби можна було впасти отут до ніг батькові, дитиною малою стати… Хай би до крові відшмагав, крізь біль прийшло прощення. Хотів крикнути, заперечити, але батько цитькнув і знову дав волю своїм громам-блискавицям. Наскрізною бритвою продзвеніло в повітрі: «Батькопродавець!»

«Не батько я  більше тобі!.. Геть із моїх очей!» — і жест вольовий, виганяючий. «Жест прокляття!» — подумав Лобода-син, втираючи рясний піт, уже опинившись за ворітьми.

Юнак-архітектор сидить за кермом, веде машину;  воєнком із дружиною на задньому сидінні. Не один рік він уже в оцих краях. Вивчив сина на архітектора – працює тепер в іншому місті, але щоліта приїздить батьків провідати. Сином воєнком задоволений – хлопець просто закоханий у мистецтво.

Але зараз невеселий сидить син за кермом. Його засмутило те, що почув від свого товариша: нібито над козацьким собором піднято сокиру браконьєра, самочинно вночі табличку знято. Мати говорить, що всього не врятуєш. На це син відповів: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо». Батько нарешті запропонував: завтра піде до когось  із начальства, скаже свою думку про собор.

Що правда є на світі, Зачіплянка  ще раз переконалася: з’явилася таблиця на соборі. Як зникла загадково, так  і  повернулася. Лободу викликали до  секретаря обкому. Той сказав, що  собор – це витвір мистецтва, не нам він належить, не нам його і зносити. З тим і покінчили. Довелося таблицю повертати на місце.

Одного дня з’явився на подвір’ї Катратого дільничий міліціонер. Прийшов він, коли  саме й Лобода був тут, став уточнювати, хто вона є, ця Олена Чечіль. Але Лобода сказав, щоб облишили дівчину, вона під надійним наглядом, життєва її стежка скоро визначиться. Дільничий відкозиряв чемно, однак Єльку візит  його пригнітив. Наступного дня  відбулася  в неї ще одна важлива розмова – з бабою Шпачихою, яка  почала говорити  про Лободу. Що він ніколи й пальцем  її не торкне, за холодну воду не дасть взятися, на руках носитиме.

Ягор теж розпочав розмову про  Лободу, що дбати буде про неї, захищати. Говорячи це, дивився вбік, видно почувався зніяковіло, проте в голосі була турбота, родинна довірливість.

Візит міліціонера для Єльки мав і позитивний момент: відчула, що може тепер  виходити з двору на вулицю. Надвечір пішла аж до собору, мала надію, що зустріне студента Баглая. Але побачила, як він з рюкзаком на спині подався  до автобуса.

Вірунька Баглаєва ще застала на Зачіплянці той час, коли вранці селища будилися  гудками заводів. Не балувало її життя. Одразу після війни мати  санітаркою працювала при колгоспній амбулаторії.  Як побралися  з Іваном, тоді  тільки й  зазнала Вірунька  людського щастя після тяжких  літ недоїдань, трудоднів копійчаних, сирітства…

Дівчата називали Івана  рудим, а Віруньку в ньому  з першої  зустрічі звабило все:  і затятість у роботі, і усмішка щира,  відкрита. Дружно з Іваном живуть, душа в душу. Коли від’їздив, уся вулиця вийшла його  проводжати в Індію.  Сусідкою у них була Леся-фронтовичка. Найближча подруга оця Леся Хомівна Віруньці,  у неї  з фронту  півлиця в шрамі червоному. Але людина справжня, людина-кристал.

Навіть уві сні чула Єлька на душі тягар якоїсь тривожності. Другого дня  надвечір Катратий обходив зачіплянські двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Але люди відмовлялися («Це щоб із вашими юшкоїдами за одним столом?»)

Побував Ягор і в Орляченків, тоді Ромця став малювати подію голосно, щоб  і в сусідніх дворах чули, — буде вершитись новий, цілком  у сучасному дусі обряд заручин. Шкодував лише, що Миколи не буде при цьому: другий день на змаганнях веслярів.

Єлька спала весь день. А коли прокинулася, то під грушею на столі стояв великий букет, і жінки метушливо розставляли  посуд. До  дівчини дійшло, що то затівається. Хотіла бігти  на ферму, назад, там краще!

Дядько говорить, що як помре, то важко їй буде одній у житті.

Безмежна до всього байдужість налягла на Єльку. А коли сіли під грушею до вечірнього столу, то і Єлька сиділа між ними перед букетом побризканих бабами холодних троянд.

Лобода Володимир Ізотович сидів поруч неї. Йому  лестило,  що з часом ця врода  належатиме йому. Понурі якісь були  ці заручини. Без балачок вечеряють люди. Лобода відчув настрій мас, попросив Ромцю  організувати «музику». Єлька сиділа і сусіда ніби не помічала, спрямувавши стужений погляд у простір.

Через деякий час з’явився парубок і сказав Єльці, що її чекають. У двір зайшов Микола, Єлька підвелася, вони вдвох вийшли з двору.

Лобода побрів у садок. Прийшов чоловік з баяном, лунали пісні, а про ту пару, що відлучилася, ніби забули. Люди повеселішали. Давно так не гуляла Зачіплянка. Людей радувало, що все так обернулося. Насамкінець Шпачиха впряглася в тачку, бо треба ж було вшанувати господаря, повезти його купатися.

Молоді довго гуляли понад Дніпром. Микола сказав, що вони деякий час не  побачаться, бо має їхати на село з інститутськими допомагати колгоспникам на  хлібозбиранні – у якісь Вовчуги. Єлька, почувши назву, злякалася.

Мов на святу, на мадонну, дивився Баглай на дівчину. А в її очах раптом зринуло щось прощальне, безповоротне.  Підійшов автобус, Микола від’їхав, а вона  стала сумна та дивилася ніби востаннє.

Цілий день відсипався Катратий, мов парубок після ночі молодості. Пригадав, як підлітком підхопило його  гуляйпільським вітром, про зустріч з Махном. Одного разу вони зустріли Яворницького, який шукав  зброю для  запорізького музею. Розповів він і про собор, що його збудували козаки на знак прощання  зі зброєю, з Січчю.

Степи… Вантажать  студенти зерно. Напарник Баглаїв, Геннадій, з факультету обробки металу, крізь окуляри не  дуже добачає собор та й мало ним цікавиться. Йому в цій споруді вбачається щось  малооригінальне.  На це Микола говорить, що  «собор – це не тільки міраж. Найвища поезія, думка  людська  неминуче прагне матеріалізуватись, і тут це  сталося колись». «…Можна прожити і без сорому, і без пісні… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не  стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?».

Єльчина поведінка  біля автобуса не переставала дивувати Миколу. Як і сам розвиток почуття. За неї він ладен був воювати все життя, як за Єлену  ахейці воювали з Троєю. Одного не знав Баглай: після  того як попрощалися вони коло автобуса, не повернулася Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки  нічого не дали, недобрі думки  закрадалися в голову…

Не віриться Івану Баглаю, що вже вдома. Впорався зі справами і тепер чекає на Віруньку, — вона ще затрималася в цеху. Вирішив випити пива, до нього підійшов Лобода. Тряс Івана в обіймах, все таки ровесник та кум.  Коли запитав у нього про батька,  Володька відповів: «В Будинку  металурга розкошує старий…». Іван задумався, як це можна рідного батька відправити на казенний харч. Володька пожалівся на брата Миколу, що поперек дороги став, на Віруньку, яка жалілася на нього через собор. Іван відповів (про собор): «А кому він заважає? Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал та мечеті різні. Я, коли їхні дива оглядав, і наш не раз  мені згадувався… Були і в нас майстри».

Іван і Вірунька вирішили не вважати його більше кумом. Пішли до головного причалу.

Білий метал сонця над містом. Будинок заводоуправління і  брама заводська. Махновські коні колись іржали біля цієї брами. Кликав Махно металургів до себе, по степах гуляти. Відчинилася брама, вийшов з неї  представник заводського люду. Вибирає собі коня. Якого за гриву придавить,  а той і впаде – жоден не встояв.

—         Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по мені коня…

І відтоді пішли  звідти, із цього заводу, гуляти по Вкраїні бронепоїзди.

Зранку того дня Єлька браму заводську розглядала.

—         Прийміть! На найтяжчу роботу! .. Документів у мене нема…

—         У нас, дівчино, 25 тисяч робітників. І жодного щоб просто з вулиці…

Присоромлена, дівчина пішла. Думала про те, що може вже сьогодні її ганьбитимуть перед коханим, там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою.

Надала вона ходи, на зупинці вскочила в якийсь автобус, у перший-ліпший. Кондукторка оголосила, що він іде на Скарбне.

У будні дні наїзду на Скарбне немає. Ночами  тіні минувшини  населяють урочища Скарбного, з ними лише й спілкується нічний рибалка Лобода Ізот. Багато про що передумає Ізот Іванович, сидячи тут…

Під обід уже бралося, коли якась дівчина виринула на стежці, попрямувала до лісу. Він її окликнув, спитав – відкіля і куди. Як блудниця, збайдужена, відкинута всіма, стояла Єлька перед ним. Здається, ніколи не дивилася в такі мудрі і людяні очі, що, може, просвітлені власним болем, гіркотою самотності. Почувала Єлька, як помітно відтає в ній крига озлобленості. Проти себе і проти всіх, як поволі поверталася вона до чогось людського.

Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишніх металургів, для самотніх людей.

—         А хіба у вас… Ні синів хіба, ні дочок? – спитала  Єлька і зрозуміла, що не слід було запитувати про це.

Старий чоловік заплакав. Дівчина ладна була закричати – немає нічого  страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні.

Старому стало ніяково, що виявив таку слабкість; знову, як і перше, добрими заспокоєними  очима глянув на Єльку.

—         Голодна ж?

Підвівся і, звелівши йти за ним, повів у свою райську обитель.

Один із заводів скинув брудні отруєні води в Дніпро, і риба подохла. Приїздила комісія з центру. У зв’язку з цим згадали  про оригінальну систему очищувачів, що її запропонували заводський механік Олекса Артеменко та студент металургійного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання  сам познайомитися з раціоналізаторами.

Добирався Баглай до міста на попутках. Їхав з радісним передчуттям зустрічі  з Єлькою, з Зачіплянкою і з тими людьми, які стануть  його спільниками у боротьбі за незабруднене небо рідного краю.

На Веселій (вулиця) діти з радістю зустрічали свого улюбленця. Соняхи вже цвіли, аж тут Микола згадав, що сьогодні день його народження.

Мати пирога з вишнями спекла. Іван з  дружиною та друзями поїхали на Скарбне, сказали, щоб Микола доганяв. Запитав у матері про невісточку, у відповідь почув, що вона зникла. Мати дала вмитися синові, дивилася на нього: такий виріс красень,  очі так і б’ють блакиттю з-під чорних брів. Пообідавши, пішов до Орлянченка.

Зіграли в шахи, незабаром прийшов і Олекса, сказав: «Наша бере. Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться…».

Микола пропонує їхати на Скарбне, Орляченко  відмовився, а Олекса зголосився: його ж мотоциклом незабаром вони й помчались туди.

Почалася нова смуга в Єльчиному житті. І сталося це завдяки турботі старого металурга, діда Нечуйвітра, як його всі тут величають. Ізот Іванович  сам привів Єльку до директора, і що документів у неї не було, це його не збентежило. Наступного дня Єлька вже ходила  в їдальні  з білою мережаною  коронкою над чолом.

Єльці тут воля. Поробила своє, і хочеш – читай, хочеш – іди собі в ліс. Відчула себе тут невимушено, відчула свою незайвість.

У суботу, коли в лісі стає  людно та гамірно. Єлька вже поверталася назад, коли на стежці  з’явилася постать юнацька. До неї наближався  Микола Баглай. Впізнала його, і серце завмерло, а він ішов задуманий, понурий.  Коли глянув на неї, ніби не повірив своїм очам. Всі слова радості, щастя й привіту застрягли  Баглаєві в горлі. Так і стояли обоє серед цієї німої сліпучості плавнів. Микола запитав, де вона була.

— Звіт хочеш почути? Ти ж чув уже там!.. Можу додати!

І заговорила. Слова були вульгарні, говорила про комбікорм, про раннє кохання, що душа задубіла і не відчуває ніякого болю.

Було ясно, що вона навмисне на себе набалакує. Микола відповів:

—   Не хочу тебе слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама…

Так, він був у Вовчугах. І йому про неї відомо все, він чув від людей про її життя – розважне, добре слово чув.

Невідривно на неї дивився. Святе й зараз. Святе і чисте створіння. Микола пригорнув її до себе, обійняв. Стояли, вмерши в обіймах.

Кожен мріє хоч раз провести вихідний день поза містом, з ночівлею на Скарбному. Яскріє вогнище на березі між дубами. Там відпочиває товариство: Іван з Вірунькою, Микола з Єлькою та друзі. На голос пісні до них  добувається з берега ще один. Його впізнали: батько всіх  металургів, Лобода-ветеран. Всі шанобливо пригощають його біля вогнища, дякують за Єльку, що допоміг дівчині. Ізот  Іванович допалив люльку, і звернувся до Івана, щоб той розповів, як там у світах.

Іван почав розповідь: «Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни  кращої, ніж правда.. у Москві, доки збиралися, Мавзолей відвідали, кремлівські оглянули собори…  Далі летимо через Гімалаї…»  Нарешті дісталися до Індії: місцевість майже пустельна,  серед рівнини пальми, і на тлі пальм – він, велетень металургійний. Дешева людська праця в них. Буває механізми стоять, а землю   жінки на головах носять… Моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б’є у роботи ми увійшли впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися. Першу плавку нарешті даємо, радіють усі. Ллється небачений  у них метал,  а мимо нього – просто через цех! – поважки ступають  бродячі священні корови… Пройшли,  освятили і пішли собі з цеху. Людей посходилося сила-силенна – диво ж, перший мартен… У вільний час ходимо в гості до наших індійських друзів; крім Рангара, маємо й від інших запрошення – дарма, що народ бідний, але гостинний…»

Посеред протоки човен темніє, а в ньому зсутулена постать: дід Нечуйвітер, старий металург, пильнує. По документах Лобода Ізот, а тут став Нечуйвітром – гроза браконьєрів, громадський доглядач Скарбного.  У Будинку  металургів не одному недужому допоміг, знає, де  які трави та корінці знайти.

Там, де  незвичний заблукав би,  він і вночі дорогу знайде, хоч із зав’язаними очима. Там, де   під час окупації  було вирубано  частину дубів, тепер насадили молодий дубняк. Дід власноруч написав і поставив там табличку: «Хто посадить дерево – того і внуки згадають. Хто зламає – того й діти проклянуть…». Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу, приїздять і такі,  як оце Баглаєве товариство, славні, дорогі йому люди. Всі, хто буває на Скарбному, діляться для нього на  майстрів і браконьєрів («Той мурує, той руйнує…»). До останніх  причисляє  і сина свого. І як же воно вийшло так, що трудяга невсипущий  викохав браконьєра.  Докотилася до Ізота чутка, нібито син його скоро має піти на підвищення. Буває, що такі далеко йдуть…

Весло вислизнуло  у воду, а все – як раніш… Окликнули його – не відгукнувся. І далі човен поплив, вільно, без весла. Назустріч синові пливе старий металург, назустріч місту, заводам, назустріч тим, ніколи не згасаючим, чорним соборам  свого життя. До берегів незнаних, в останню, найтаємничішу подорож, з якої ще  не вертався ніхто.

Ця компанія була з тих, хто виходить  з ресторану останніми, серед них була і перша дружина Володьки Лободи – Жанна. Вони сіли в машину і поїхали у степ.  Вирішили їхати до собору, замолити гріхи. Компанія ввалилася до собору. Жанна затряслася  у твісті, почалася оргія.

Єлька з Миколою цієї ночі допізна блукали коло Радути. На похороні Нечуйвітра побачилася Єлька з дядьком Ягором, порозумілись, пообіцяли провідати і ось  провідала.

Поверталися з Радути, коли вже все село  спало, і лише коли опинилися  неподалік собору,  вдарив  з відчинених  навстіж дверей  отой джаз і вереск дикої оргії. «Зажди», — сказав Микола, — а сам  в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало  його душу, його прекрасну поему…

Єлька побачила, як вилітають із собору  якісь патлаті первісні істоти, чула брудну лайку, навпроти Миколи з   фінкою в руці осадисто стояла на порозі чорна смерть. Єлька щосили закричала.  До Зачіплянки.  Микола вже лежав  на порозі собору. Єльчин крик підняв на ноги все село. До ранку ніхто не заснув. Відправивши Миколу з каретою швидкої допомоги, зачіплянці не розходилися: наглядаючи затриманих,  ще деякий час  юрмилися гуртом коло собору.

Жде Зачіплянка свого Баглая. Матір збирає  ягоди синові на пиріг. Юні Миколині друзі  в приймальний день  несуть йому передачі до лікарні.  Часом приходить  сумовита Єлька.

Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидіти на своїй історичній лавці Іван та Вірунька.

Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає  на ньому  всі травми часу.

Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних  баталіях, що їх  ведуть  будівничі з браконьєрами, а він  стоїть, думає свою одвічну думу. Ридання чув,  і крики надій, і залізні гуркоти війни…

Все він бачить  і бачив. І доки  багряніє, дихає  небо  по всьому Наддніпров’ю, стоїть   серед заводського селища весь  освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

1963 – 1967