Теорія літератури. Елементи віршування. Система віршування.

Теорія літератури

Елементи віршування

Система віршування.

Принципи ритмічної організації віршованої мови в поезіях різних народів різні. Але спільним для всіх видів віршів є те, що рядки їх є певними сумірними відтинками. Отже, основною одиницею членування віршової мови слід вважати рядок. Бо саме у віршових рядках спостерігається єдність інтонації. Віршовий рядок є певним інтонаційним відтинком.

Літературний вірш розвинувся на основі народної пісні. Але він з^,являється тоді, коли словесні художні твори стали складати не на музичній, а на мовній основі.

Головне, що визначає характер віршування в поезії даного народу, це особливість його мови. Принципи й ознаки, на основі яких створена ритмічна будова вірша різні в різних мовах. Лад (строй), система віршування, що застосовується в поезії того чи іншого народу, залежать від мови, мають свою національну специфіку. Відповідно до особливостей мов існували й існують різні системи віршування.

Значний інтерес для з^,ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем мають античні вірші та теоретичні основи їх складання. В античній літературі застосовується система віршування, яку називають метричною (гр. “міра”). У давньогрецькій і латинській мовах розрізняють довгі та короткі склади. На тій чи іншій закономірності в чергуванні довгих та коротких складів і базувався ритмічний лад вірша. Час, потрібний на вимовукороткого складу, називався “мора”, довгого – дорівнював двом морам. Довгі та короткі склади так чи інакше об^,єднувалися у стопи.

Стопою в античній літературі називалося сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторювалося у віршовому рядку і надавало йому ритмічного звучання. Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від двох до чотирьох різних складів. Загальна кількість складів у рядку могла досягати 28.

Увійшли до нових систем віршування такі стопи:

–       довгий склад;

U  короткий склад.

Двоскладові стопи:

• хорей  [^__ U ]
• ямб      [U ^__ ]
• пирріхій [U U]
• спондей [ ^{__    __}]

Трискладові стопи:

• дактиль       [^__ UU]
• амфібрахій  [U ^__ U]
• анапест       [UU ^__]
• бакхій         [^{__ __} U]
• антибакхій  [U ^{__  __}]
• амфімарх    [^__ U ^__]

Чотирискладові стопи:

• хоріямб    [^__ UU ^__]
• пеони        [^__ UUU]

[U ^__ UU]

[UU ^__ U]

[UUU ^__]

Найпоширенішим в античній поезії розміром був гекзаметр – це шість переважно дактиличних стоп (рядків). У рядках гекзаметра обов^,язково робили паузу, яка називалася – цезура і ділила рядок на два піввірша. Тая як, наприклад, в українській та російській мовах немає довгих та коротких складів, то при перекладі довгий склад замінюється наголошеним, а короткий – ненаголошеним.

Силабічна система віршування.

Ритмічний лад у силабічній системі віршування спирається на однакову кількість складів у рядках. Закінчення рядків звичайно підкреслюється римою (співзвуччя). Римуються найчастіше сусідні рядки. Силабічна система віршування зберіглася у французькій, польській, чеській поезіях (особливості мови – наголос має постійне місце: у французькій – наголошений останній склад, у польській – передостанній, у чеській – перший склад). Наявність постійного наголосу надає ритмічності звучанню віршів. Силабічна система віршування зустрічається і у Т.Шевченка “Думи мої, думи…”:

Бо вас лихо на світ на сміх народило,

Поливали сльози: чом не затопили,

Не винесли в море, не розмилив полі?

Не питали б люди – що в мене болить?

Не питали б за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? “Нічого робить”, —

Не казали б на сміх…

Силабо – тонічна система віршування

Ця система віршування розвинулася у ХІХст. У мовах східнослов^,янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. Ікрім того можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади позхначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.

Але наша мова також складається зі словосполучень, а також із фраз, і кожна фраза має  свій наголос, який називається логічним або фразовим. Цей наголос визначає зміст певної фрази. Тому будь – яке речення вимовлене з логічним наголосом на різних словах матиме різні змістові відтінки. Але вимова даного речення має і певний тип інтонації, в якому виражається чи то прохання, чи то вимога з тим чи іншим відтінком. З цими явищами інтонації зв^,язаний ритмічний лад вірша.

У силабо – тонічній системі віршування поєднується принцип рівноскладовості рядків (силабізму) з принципом сумірності віршових рядків за наголошеністю складів (тонус (гр. “наголос”). Ритмічна організація мови у силабо – тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів,, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Рядки силабо – тонічних віршів мають внутрішню міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в античному віршуванні поняття стопи.

Стопою в силобо – тонічній системі віршування називають сполучення

наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке

повторюється у рядку.

У силабо – тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в античному віршуванні.  Але з заміною  довгого складу наголошеним, короткого – ненаголошеним.

Основні двоскладові стопи:   ямб [ U __ ]

хорей [ __ U ]

Трискладові стопи:           дактиль[__ UU]

амфібрахій [U __ U]

анапест [UU __ ]

За аналогією в античному віршуванні також є пирріхій, спондей, бакхій, антибакхій і т.д.

За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають природного членування мови, а є лише умовною мірою для визначення закономірності  чергування ненаголошених і наголошених складів у віршових рядках. Визначаючи розмір вірша необхідно вказати не тільки на стопу, а й на те, скільки стоп у рядку.

І. П.Тичина:

Я/єсть/ на/род/, я/ко/го прав/ди си/ла

Ніким звойована ще не була.

U __ /U __/ U__ /U __ /U __/ U

(п^,ятистопний ямб)

ІІ. І.Франко:

Дух/, що/ ті/ло/ рве/ до/бо/ю,

Рве за поступ, щастя й волю

/ __ U/ __ U /__ U/ __ U/

(хорей)

ІІІ.  П.Грабовський:

Ру/чень/ки/ терп/нуть/, зли/па/ють/ся/ ві/чень/ки,

Бо/же/, чи/ дов/го/ тяг/ти?

/ __ UU/ __ UU/ __ UU/ __UU/

/ __ UU/ __ UU/ __

(дактиль)

ІV . П.Грабовський:

Не/ раз/ ми/ хо/ди/ли/ в до/ро/гу/,

Не/ раз/ ми/ вер/та/ли/ до/ ха/ти

/ U __U/ U __ U/ U __ U/

/ U __U/ U __ U/ U __ U/

(амфібрахій)

V. І.Франко:

Об/ри/ва/ють/ся/ звіль/на/ всі/ пу/та/,

Що/ зв^,я/за/ли/ нас/ з дав/нім/ жи/ттям/.

/UU __/ UU __ / UU __/ U

/UU __/ UU __/ UU  __/                    (анапест)

У силабо – тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв^,язку з цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.

Силабо – тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька.

Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).

Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.

Наприклад: М.Бажан:             (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)

В мозок вгруз цвях дум:

Коли ж підем в останній штурм.

Клаузули.

Закінчення рядків звучать підкреслено і тому автор ставить у закінчення те слово, на яке хотів би звернути увагу читача.

Закінчення віршового рядка, починаючи від останнього наголосу, називається клаузула (гр. “замкнення”)

Якщо останній склад наголошений, клаузула називається чоловіча.

Передостанній склад – жіноча.

Третій від кінця склад – дактилична.

4 – 5 і далі від кінця склад наголошений – гіпердактилична.

Експресивна виразність клаузул часто посилюється римою.

Рима – співзвуччя в закінченні рядків.

Відповідно до закінчення рими бувають:  — чоловічі;- жіночі; -дактиличні.

Розрізняють рими точні (збігаються усі звуки: сонце –сон це; коні – в законі)

неточні (збігаються не всі звуки: хатини –єдине, поет–вперед)

Неточні рими, в яких збігаються лише голосні називаються асонансними , якщо лише приголосні – алітеративні (або консонансні).

Види римування:

• перехресне (через рядок – абаб)
• оповите (або кільцеве) перший і останній рядки – абба)
• паралельне (суміжне або парне – ааббвв)

Строфа (гр. “обертання”) – група віршованих рядків, об^,єднаних римою, інтонацією, темою.